Хоч застрелься, а нікому діла до тебе немає

Уяви собі, коли тобі погано настільки, що тебе вже не цікавить смак та запах. Коли ти не хочеш нічого. І тільки спиш і не спиш. Інколи їсиш. Інколи…

А тепер доуяви собі ще клаптик “радості”, коли навколо тебе коїться інформаційний хаос. Інакше ти не можеш сприймати все це в твоєму стані. Ти взагалі нічого не сприймаєш, адже так? Чи ти погано уявила собі вищенаписане? Якщо є хоч якесь маленьке нерозуміння викладеного – дарма читаєш.

Так ось щодо інформаційного безладу. Загальна істерія навколо. Можливо тобі би і хотілось би в іншій ситуації сприймати ці речі з позитивного боку. Але, нажаль, ти не в “іншій” ситуації. А в тій, коли емоційно, морально, чи як ти там ще вигадаєш це назвати, виснажена. Заморена. Замучена. Плачешся тільки собі самій про своє горе-життя, а іншим хочеш це пояснити. Але в тебе не виходить це. Чому?

А ось чому. Уяви собі ось що ще. У кожної людини своє світобачення. Своє “зараз” із планами і згадками. Тебе ж не дуже цікавить список страждаючих із вибіркою по знайомих, друзях та рідних та пріорітетом за силою страждань, джерелом страждань, кількістю джерел та іншими статистичними даними душ людських, рідних тобі та не рідних.

Тобі погано. Тобі хочеться тільки того, щоб до тебе більше не ставились зневажливо. Ти не хочеш, щоб тебе ображали. Ти не хочеш.

Просто засвітитись. Бо це затуманене згасання поглинуло тебе в такий мрак, з якого виходу то і не видно. І от знайшовся би хоч хто небудь для тебе, хто би не від тебе хотів чогось(взагалі хоч чогось, а не чогось конкретно, або взагалі хотів), а тобі би хотів. Він би тобі допоміг. І вихід було би видно і вийти можна би було. А доки від тебе щось хочуть – ти в темряві. Ти нічого не знаєш. Бо знати не хочеш. Ти нічого не говориш. Бо пусті балачки тебе тільки дратують.

Всім іншим страждаючим так само. Як думаєш, буде всім щастя чи всі потухнуть?
Чи ти погано все це собі уявила і нічого не відчула?