Інструкція про те, як облишити реалії поза сном (подорож Україною на електричках)

Має за мить рушити поїзд Полтава-Харків… (а вчора ми ще в Миргороді були, а наразі вже в Поїзді. Чи він з маленької пишеться? Станція «Поїзд», він далі їхатиме, але якщо кому треба зійти на «Поїзді» – будь-ласка.. тільки-но закінчиться санітарна зона) ми вже два дні десь лазимо… вчора був Миргород… (я ж казав) Чувак у камуфляж них шортах… (надалі Художник) друг Ґонта…(далі Свиня, можете подивитись на фото, там хвіст є, покручений.. а з іншого боку.. розетка в районі носу.. не сумнівайтесь.. є.. я бачив..)… фонтан з жовтою водою у центрі, що прино………

Україна – 2006

(або «Інструкція про те, як облишити реалії поза сном»)

…Не важливо те, що хтось говорить чи робить…

ТИ САМ маєш бути бездоганною людиною…

…Нам необхідний ВЕСЬ НАШ ЧАС ТА ВСЯ

НАША ЕНЕРГІЯ щоб перемогти безглуздість у собі. Це

І є те, що має значення. Інше не має важливості

Дон Хуан

(К. Кастанеда “Друге Кільце сили”)

Частина ♂

Десь я вже бачив ці позначки. Ну нехай буде так.

Передмова

Де ми? Десь в космосі.. ні.. Юра Гагарін ніяк не втиснеться в цю «байку». Хоча байкою назвати це важко, бо описуються реальні події з реальними людьми і реальними емоціями та переживаннями та усілякою іншою попсою, що трапляється реалії..

Так що я там про Юру? Юра дійсно є. А може ми таки в космосі? Та ні. Ну невже бувають настільки скажені люди, що повірять в це.

Все ж ми на землі, сидимо перед компом як і всі ніші писаки зараз.. а може вони, ті писаки, яких читати треба постійно, зара’ на горшку, вибачте за .. та .. не вибачайте. Будьте ображені на себе, на Мене(не випадково з великої літери пишу, люблю я місцями Себе.. ну що, вже нафантазували? Молодці. Байка якраз для вас, .. .. . . і для Вас, для тих, хто любить пофантазувати. Зараз беремо себе в руки та починаємо інтенсивно фантазувати.. інколи дивлячись на текст) та на себе. Також можна бути ображеним на Себе.. але сенсу я в усьому вищезгаданому ображанні не вбачаю. Так що облиште маятись хернею та до фантазій руш. Починалось все банально. Був собі Дід та Баба. А у них був Колобок. Чи це якось не ліпиться? Здається ні. Одним словом дитина у діда та баби круглі та не красива.. проте це не про нас. Чому я постійно з’їжджаю з теми? Ну добре, не буду більше. Жив був Він та Вона. (♂ та ♀ відповідно) і були вони……

І. Якби ми знайшли себе

Влітку 1658 року Полтава згоріла дощенту.

Горіли солом’яні стріхи над Ворсклою.

Плавились бані дерев’яних церков.

Вітер був сильний. Полум’я гуготіло.

І довго ще літав над руїнами магістрату

легенький попіл спалених паперів —

всіх отих книг міських Полтавських,

де були записи поточних судових справ.

Може, там була і справа Марусі Чурай?

Маруся Чурай. Роман у віршах

……коханими і кохали… коханцями? Напевно..

Запис «бортового журналу»: ___ якась пляма.. ну оце так початок. Треба якось інакше.. бо таке не піде.

6 серпня 2006 чи шо…

На годиннику: 15:00

ПОЇЗД РУШИВ!

«Ура, Ми поїхали, – радіє Вона, – їду у відпустку»… Я Нас теж люблю.. : )

А я куди?

Фонтан приносить радість…? Ну в усякому випадку самі ми собі трохи радість дарувати можемо. . . . щастя . . . може навіть так.

А поки що бридка електричка плацкартного типу та тепло від довбаних пожвавлених молекул..

Вили фізику? Сонце збуджує молекули всього навколо… вони рухаються збуджуючи і вас і ваш мозок…

Вітаю! Перша зупинка.. полізло я нагору, полежу…

От довбані збочені молекули.

Ну облишимо їх, бо цілу сторінку описувати всі ті збочення про них не хочу.

Миргород. (середина 16 ст. ~47,4 тис. мешканців) Місто, відомий курорт, станція з/д на лінії Київ – Полтава. З 1648 року центр Миргородського полку. В роки визвольної війни проти поляків в місті бував Богдан Хмельницький. З 1802 – місто повіту. З 1923 – районний центр.

Тут збереглась Спасопреображенська церква (1732), збудована в стилі українського бароко. Пам’ятники Т. Шевченку, М. Гоголю, Давиду Гурамашвілі (грузинський поет 18 сторіччя, який жив та працював в Миргороді). В місті є краєзнавчий музей.

Довідник

Наші ж відвідини Миргороду пройшли швидко і без цікавих та екстремальних подій.

Зранку приїхали, почовгали дуже довго по провінційному містечку, відмовили у допомозі чуваку з джипу, що прохав нас підказати де Сорочинська вулиця. Самі ж не знаємо. Тоді пожерли дуже брудних абрикос, що в Миргороді в надлишку. Деякі дерева навіть від надлишку плодів переломились та лежали на травичці. Але тут починають з’являтись ще одні примарні.. дерева.. мабуть таки примарні.. чи химерні.. але химерні вони у світлі місяця, на безлюдній вулиці десь у Вільчі. А зараз ми не про те. Я про дерева, які я всю дорогу звав «абрикосами», ♀ мені казала що то все алича, сливи та інше несмачне, що ще не визріло.. найцікавіше, що вона ці ж абрикоси навіть шовковицею називала. Та невже я не можу відрізнити.. мабуть не можу. Тьху. Навіщо тоді цих видів абрикос так багато. Ну зате я відрізняю абрикоси та персики та кавуни. Ще я знаю яка диня та картопля. Бо остання ж під землею живе. І її нудно та довго садити та викопувати. Вона соромлива. Може розмножуватись тільки під землею.. и я казав про «підземлею»? Ну нехай.

До обіду ми ще встигли випити пива, попередньо придбавши його в центральному Гастрономі:

– Дайте дві бляшанки Чернігівського Преміум, – кажу, бо іншого доброго пива не знайшлось в цьому магазині.

Продавщиця лізе до холодильника та тягнеться до Чернігівського в пляшках.

-Двє?

– Курво, дві мені.. але ж у бляшанках, – про себе сварюсь і як завжди не виказуючи незадоволеності до цього тупого кацапізму, чи холізму, звіть як хочете. – Я прохав у бляшанках, а не в пляшках.

– В чьом?

– Ну, «банкі» російською! – видавлюється насмішлива гримаса і давиться огида всередині. Ціла купа почуттів одразу, зате весело.

Випили пива, посиділи, подивились на рекламу чогось, яку тільки-но клеїли. Мені не було зрозуміло що то таке. Мені вся реклама не зрозуміла. Тупа це річ. Я на неї не зважаю, бо все-одно не розумію сенсу.

Згодом віднайшли забавку, затикати пальцями дірки на трубі у фонтані, тоді з сусідніх дірок тече дужче. Були змагання «з чиєї дірки тектиме далі». Але це вже після обливань із фонтану. Мало не покупались там. Мокрі та щасливі були так це точно.

Ніхто нікуди не «дострельнув» тими струменями.. бо до нас прийшов друг.

Привітались, подарували на минувший день народження каремат.. чи на майбутній..? Бо вже ж пів року пройшло..? Ні. Ще все ж на минувший.

Далі все так собі.. прогулянка по курорту, знайомство з Художником, народження Свині. До речі Свиня тому, що обіцялось дещо і тоді відмовилось. Каже, що само б раде було тій обіцянці. Але не вклалось у термін, точніше думало, що ми з часом не дружимо, а Ми ж ХОРОШІ, ми молодці. Ми все зробили як слід. Вчасно та чемно. Просто грошей багато витратили.

А ви не знаєте, чи багато у Свині свинцю? Я не знаю. Треба якось провести цікаві досліди.. Ні, не так як у Подерв’янського з жабкою та їжачком.. То брутально. Надувати їжаків через дупу встромивши соломину. Нагадує про те як тому ж їжачку нещасному встромляли олівець в анекдоті. Бідний їжак, все йому не щастить. Ото, напевно, не треба свого носам сувати до поганих дядьок та в анекдоти паскудні.

Зі свинями треба ніжно, щоб потім було не шкода змарнованого часу. Але то вже із чогось по тваринництву. Все я постійно з теми з’їжджаю.

Назад з Миргорода ми приїхали десь о 22. Знову зустріли Полтаву. Не дуже цього х’тлось.

В поїзді всі мирно спали. І ще в додачу в Миргороді ми знайшли на вокзалі подружку. Гарну дівчинку. Та не знаю.. мабуть спати разом в електричці це або весело або просто разом трошки тепліше, як співає ЧайФ. Напевно таки останнє. Особливо взимку, коли їдеш у електричці, що смердить електричкою і ще .. тими хто в ній..

Коли взимку о 2 ночі сідаєш на електричку з Полтави до Харкова. Коли в вікно задуває сніг.. Тоді не лишається нічого, окрім як залізти вдвох в одномісний спи мішок та грітись до 7 ранку. Мабуть таки тепліше разом.

Полтава (899 рік, 317,3 тис. мешканців). Обласний центр на березі Ворскли. Перші згадки в літописах відносять до періоду, коли Ігор Святославович проходив тут зі своїм військом(а може й раніше?) переслідуючи половців. В 15 сторіччі великий князь литовський Вітовт передав місто та навколишні землі Лексаду Марксуксановичу, який прийнявши християнство став родоначальником династії князів Галицьких.

З 1641 року Полтаву вже називають містом. В роки визвольної війни 1648-54 місто стає центром полтавського полку – адміністративно-воєнною одиницею козацького війська. Протягом 17 сторіччя на місто не одноразово нападають татари. В роки Північної війни між Росією та Швецією в квітні 1709 року шведське військо в голові з Карлом ХІІ підійшло до Полтави, яку захищав гарнізон під командуванням полковника О.С.Келіна. На початку червня сюди прибув (а може прибіг) Петро І з основними силами російського війська. 27 червня відбулась вирішальна битва(і не в лом було головнокомандуючим, а також ще й кожному з солдатів містити одне одного, тільки дарма переводили час та сили). Шведський король і його союзник український гетьман Іван Мазепа зазнали поразки (хоча Мазепа тут був ні до чого, він просто кидонув Петра по повній, за що росіянин дуже на нього образився. Та нічого наводити на Україну свого війська. А зара’ щось за американське кажуть. НАТО та ще чомусь там протестують. Ото краще б думали раніше).

19 сторіччя – період реконструкції та забудови міста. 1852 року сюди привозять російський ярмарок. 1870 – прокладають залізну дорогу.

Музеїв та пам’яток в місті зважаючи на невеликий розмір вистачає. Музеї: полтавської битви, краєзнавчий, художній, авіації і космонавтики, садиба Котляревського, Панаса Мирного, Короленка. Пам’ятники: шведам від росіян, шведам від шведів, братська могила російських вояків в великим хрестом нагорі.. вражає. Могила Скліфософського, Котляревського, дуб 1861 року на пам’ять Шевченка, пам’ятник Шевченку, Леніну, трястя його забирай досі стовбичить посеред міста. В місті діє пивзавод, виготовляє не надто смачне не пастеризоване пиво. Зате дешеве.

Пам’ятники архітектури: Хрестовоздвиженський собор 1699, дім генерал-губернатора 1810, почтампт 1869, Спаська церква 17 сторіччя, богадільня (1820).

Довідник

Ото таке у нас місто є. Запрошуємо на щорічний фестиваль Мазепа-Фест. Інформацію про нього можна запитувати у serghiy@gmail.com.

Знаєте хто народився в цьому місті? Ха.. не знаєте, тут народився Я! От так. Правда тупо? Нічого. Зате я ХОРОШИЙ. Не забули ще про це?

Помандрували далі.

Поїзд Полтава – Харків. Виїхали лише о 15 годині, бо ранковий чогось проґавили. А чому? Бо хтось, мабуть ♂ з самого ранку почав гальмувати і поїхав не на той вокзал. Приїхав на 15 хвилин пізніше. І довелось пів дня сидіти на вокзалі.

Запис з «бортового журналу»:

16:25 Полежав

І шо.. бігають тут в одних трусах і оре на весь вагон..

Ми стоїмо вже хвилин 30…

У,,, кóмочки чи комóчки…

Повз нас проїхав товарняк, зараз маємо знов рушати, бо остогиділо вже втупившись в цистерну з бензином стояти..

Де ми були? Ми були на фонтані… це ми там бачили Пілюлю… Валеру… він казав якесь розумне слово невідоме мені і пішов шукати не біле відомого мені Жору, що мав бути з гітарою. Вони планувати робити оте перше мені невідоме, не те що Жора, а інше.. вже 16:35..

Зате плеєр гучно грає. Бум бокс. Альбомчик Family бізнес. Цікавий альбомчик. Я вже 3-й чи 4-й день знайомлюсь. Цікаво.. з вікон.. ой.. абзац.. → ↓

З віконця вітерець свіжий віє… мені нічого робити… Вдома скоро прийдуть замовлені книжки Карпи та Дереша, а мені край потрібно літати.

Треб….

↓

Невже ми рушили з місця?! WOW!, як кажуть американські курви. Або курви по-американськи. Напевно там взагалі нема курв… там є bitches.

Щодо поїзду – проїхали Бойківський комбікормовий завод… рулез… по низям пливе вітерець… інша частина тіла дуріє від збочених збуджених молекул…

Фу, мухи! Як мені остогиділи мухи, чи просто обридло їхати в поїзді. Хоча ми ж тільки виїхали. Їхати ще до біса багато. Мух треба винищити, бестолочів, що тільки літають та жжжжжужжжжать. Гидота! Сідають на от того бомжа, тоді на всі жуйки що такі самі бомжі жували і приліпили на стелю чи під лежак.. а тоді летять на мене. А як біля туалету лежати.. ото гидота. Як можна в той туалет взагалі ходити. Як братись за ручку, що постійно мокра. Фу.. обіссуть собі руки, а тоді за ручки беруться. Чи як це? Не треба запевняти, що всі хто виходить – миють руки та того і ручка мокра. В туалет треба ходити в герметичному костюмі. В анти бактерицидних перчатках, чи ще чомусь. Або влаштовувати бойкоти проти бактерій на поїздах Укрзалізниці.

Ви бачили які комах у збільшеному вигляді? А муха яка страшна? А усілякі.. бр-р-р-р.. У мене неадекватна реакція на великих комах. Особливо на сарану та таке інше. Ще я не люблю капустянку чи як її там.. як її всі звуть «мєдвєдка» у східній Україні. Мабуть щось пов’язане з ведмедями чи з політикою.

Близько 20 вечора ми дістались до Харкова. Вийшли з поїзду. Станція «Поїзд», просимо звільнити вагони. Чи вулицю. Чи може все ж вагони?

Дійшли до кас і почали розглядати напрямок Сумів. Нема. Коротше нам треба було з пересадкою, про це нам сказали в касах, самі напросились підказати. Та ще й квитків не продали, бо лишилось 2 хвилини до відправлення поїзду. Ми чкурнули до 5 платформи.. Бігли як навіжені. Прибігли і всілись. Поїзд ще 20 хвилин не їхав. От тупість. А мені з тим 80-літровим наплічником було жарко як ніколи. Мокре було усе.. чи то не жарко.. Гиги..

Жарко!

ЖАРКО!

Поїзд рушив, за проїзд заплатили і всю дорогу без цікав остей провалялись на верхніх поличок електрички все того ж плацкартного типу, той що є переважним атрибутом залізної дороги лівобережжя України. Це там де МУ-У-У. Так, корови, бики, кобили та курви. Щось не так? Так! Все так. Все так як кажу. Все просто паршиво. Але нащо нам те. Життя у нас прекрасне. Ми ХОРОШІ.

Дивно просто з того, що люди себе ГУБЛЯТЬ Там. До того ж, що Там, це не те місце де цікаво, це там, де ніщо нема, де нічого не видно і не чути. Де всі в купі як одне суцільне місиво, що заморилось і нічого не хоче. Чи я не знаю як іще це назвати. Адже ніхто не робить нічого. Від чого ж зморюватись. Чи від себе самих? Ні. Від тупості своєї?

Давайте розбудимо кожен свою тупість і враз всі помремо в ній. Фу яка гидота. Глобалізація методом активізації тупості людської. Виду звичайного.

А ще є тупість надзвичайна та особлива. Інколи особлива є цікавою. Як іграшка. Нею можна хизуватись перед товаришами і каллєґами, до того ж змагатись із іншими персонами наділеними невід’ємною тупістю звичайною (також звемо її нудною тупістю, або страшною, бо так воно і є). Змагання проходять в гумористичній формі. Людина звичайна в комбінації з тупістю звичайною не помічає, що з неї глузує людина звичайна наділена тупістю змінного характеру, а саме тупістю особливою. В свою чергу друга людина – дуже веселиться з того що вона може так кумедно грати комедії в натуралі, або в реалі і в той же час розглядає першу людину як вид слабкий та немічний. Якого боятись не варто. Тим самим трансформуючи тупість першої людини зі страшного типу до звичайного. І невинного, але надто тупого.

Давайте облишимо примарні думки про те, що жити паскудно і нема чого.. давайте знайдемо те, що є сенсом, що є рушієм, що є основою життя. Давайте знайдемо саме життя. Знайдемо себе. Віднайдемо себе і свій розум. Знайдемо кохання для себе, знайдемо дружбу, знайдемо світло, знайдемо тепло. Давайте знайдемо все що може нашу душу гріти і трохи хоч підбадьорювати.

Кохаймо..

Кохати приємно! Кохатись приємно.. кохання є, буде і було. Кохання – це наше життя, кохання було нашим життям і буде. Кохання завжди світилось радістю. Радість світиться як ми. А в кохання можна втілитись самому. Самому собі радість будувати. Або просто пливти за течією, та насолоджуватись нею. Як у фонтані, в якому можна поплюскатись і бути радим, коханим.. як під дощем, під яким можна сидіти весь день, лишитись мокрим.. але радим з того що це дощ. Умієте радіти з дощу?

Я обожнюю дощ! Коли можна ходити по багнюці, по калюжах, обляпувати всіх навколо і себе теж. Головне щоб тоді в гризло не натовкли.

Дощ..

Кохаймо!

Річка.. річка повна води, вона ПОВНА. Вона така як є. Вона не обтяжує себе проблемою не щасливості життя. Вона тече. Вона така як вона є. Річка.

Річка та моря.. дощ.. «Через мене коня ведуть»(с)Fuckтично Самі – Діброва

КОХАЙМО!

ЖАРКО!

КОХАЙМО!

Вночі ми приїхали на станцію Смородине

Що це і де це я так і не зрозумів. Тростянець.. га.. як цікаво. Але що нам робити о 12 ночі в Тростянці?

«Не твоя вина, що ти батька свого син»(с)Скрябін

7.08.06 7:03

Знов і знов нас відвідують усілякі цікавинки і хочеться менше писати про пейзажі за вікном електрички … о .. кадр.. STOP …

Зара’ до мене спиною стоїть провідник електропоїзду Смородине суми.. ой.. Суми

Звуть: Юра

Вік: 22-25 років

Каже, що одружений.

Стан: з бодуна, бо ще 2 години тому він приліз, чи приповз з гульок. Як вияснилось пізніше – святкували день залізничника.

Знайшов нас він біля пам’ятника танку.. розпитав про те, які ми туристи і куди і звідки.. коли все то питав гикав постійно. І був до дупи п’яний..

– А ви куда їдете?

– До Сумів.

– О! – радості у нього на обличчі з’явилось чимало..

– Га?

– Давайте я вас зараз посажу в поїзд, а утром отвєзу в Суми?

– …

– Я серйозно.

– Давай!

Дійсно, не кожного дня тобі провідник вночі пропонує заночувати в поїзді. Інколи цього не доб’єшся. Навіть за гроші. А тут отаке щастя. Такий гарний та гостинний Юра. До поїзда ішов – хитався. Спочатку пропонував зістрибнути з платформи, щоб не обходити, але ті півтора метри б йому обійшлись чимось зломаним..

До вагону він вліз та всадив нас без проблем. Попередив, що якщо будуть ходити «тєла» – сказати, що він нас всадив.

Мугу. Так і вийшло. Вночі сплю я собі спокійненько. Біжить це «тєло», перечепилось і побігло далі.

Доїхали до Сумів. Пригостили Юру пивом полтавським та кавою сумською.

ІІ. Будь сам собі…

«Ты люби нас Боженька но не всех,

Ты люби меня Марья, одного!»

Дороги Меняют Цвет

Таки собою бути важко. Чи як? Може не важко, а соромно? А може соромно навіть знати який ти?

«- Покажу я тобі одну гарну картинку

– Ти ліпше запхай мені руку в ширінку

– Та нє, ота штука мені неприємна

– Та не, ти попробуй, боїшся даремно» (с)Fuckтично Самі – Сашахуй

Може воно так і є? Може важко бути, бо боїшся?

Все ж боятись не маю наміру нічого. Буває часом навіть дивно, я забув як це боятись. Я не умію боятись. Хоча останнім часом.. але не про це зараз.

7.08.06 10:17

А лавиця в Сумах давить у дупу тільки двома дошками…

Зранку кава, зара’ прогулянка Соборною вулицею.

Місто доволі приємне, напевно тому що закінчились збочені молекули. Знову у вухах F.S. та трохи часу. Тільки якого біса час лізе не туди куди треба. Треба вперед. А він до вух.

Об’їхало місто тролейбусом номер 3, щоку до скла не приставляв, бо не біля нього сидів.

Назад було

… що було?

Бачили цвинтар, непогану архітектуру та усілякі цікавинки. Тепер у лавиці на парку, чи навпаки.

Збираємось о 14:40 їхати до Ворожби.

Де Сашко.. хз.. чи БНП.. мабуть десь..

Ми з ним домовились, що воно свиня. Отак і народжуються свині. Все ж дорогою на вокзал воно зателефонувало і сказало, що не має грошей. От свиня. Які ж у свині гроші. Все вірно. За це й не образимось, що воно нас кинуло. Чи ми себе кинули і не образились ні на кого. Чи просто всі свині.. мабуть так!

Свині живуть у свинарнику.. а ще зважаючи на типову бидлядськість мешканців нашої країни(свині, і де ж вона взялась) виникає питання.. а чи не в лайні живемо? Саме в ньому, курча мать!

«це моя планета.. це моя..»(с)Фліт. А що, жити у своєму світі це досить таки цікаво. Спробуйте. Мені воно край подобається.. Довели, паскуди.

Знов нас настигає поїзд, чи ми його.. знову їдемо. Знову гидко, бомжі по електричках та такий сум.. чорний сум.. зовсім. Як сажа на горнятку яке закоптили на дні свічкою.. чи шматом підпаленого руберойду. Готично йопт.

Та й писати більше не хочеться. На біса воно комусь потрібно? Цікаво? ..

Конотоп-Ніжин, Київ.. чого через дефіс? Бо воно якось однакове виплило. В Конотопі ми ще за світла були. А відправились хз коли і приїхали в Ніжин вже вночі. Діватись було нікуди. Вокзал в Ніжині край херовий, як не сказати грубіше.

До речі, в Конотопі немає Лєніна.. Там тільки тумбочка лишилась. Біля вокзалу парк в якому багацько сміття та ворон. Загалом досить похмуро. Дерева високі, пам’ятнику нема, ворони.. багато ворон.. літають, сідають, інші теж так само..

Нас пропустив мотоцикліст на пішохідному переході, а не для того щоб роздивитись Дівчину? От стерво.. а ще знаєш, Кохана, тут є трамваї.. а скільки, цікаво маршрутів? Місто то взагалі велике чи ні? Наче маленьке. О, дивись, Дівчинко, їде один.. що за номер? Перший номер. Певно на вокзалі іншого і не може бути, а може це і є єдиний маршрут.. тоді навіщо його підписувати? До дупи трамваї.. тільки дупа доволі велика для них потрібна.

В Ніжин їхали ми сумуючи, проте таки згодом знайшли собі розвагу.. бачте, розглядання бомжів це тепер розвага. Та ні..

Вокзал як я вже казав – паскудний. Купа бомжів, страшенний сморід, знаходитись там неможливо, навіть зважаючи на те що спати страшенно хотілось. Ще цікаво було в місті шукати туалет. Стрілка до нього на вокзалі намальована, а насправді де він.. хз

Він таки був.. звичайна безкоштовна сральня із специфічним запахом.. проте навіть світло всередині горить. Подальший час був не надто веселий. Просиділи ми там до ранку, я спати хотів, то й обійняв наплічника та і заснув.. нам таки не пощастило, бо дощ пішов, холодно стало. Одягу не вистачало. Проте я проспав до ранку, бомжі ж ночували в електричці на тій що ми приїхали і на ранок рушили далі. Від цього зранку в вагоні був специфічний сморід, такий.. .. .. наче там ночували бомжі. Логіка якась прослідковується.

На ранок ми були вже в Києві. Там вийшло сонечко та було прохолодно. З самого початку ми рушили до річки.. мали змогу купатись. І ми таки купались, користуючись цією нагодою. Я люблю воду і навіть таку холоднючу на холоді.. Дніпро лагідний.. і нічого він не реве та не стогне. Просто ніжний. Вода тепліша ніж повітря..

Нудистський пляж у нас удався.

Решту дня ми зустрічали друзів та лазили по місту з важелезними наплічниками. Кого ми бачили?

ГГ. Миколая, який досі застряг у Києві. Ти ж, друже, казав що до баби їхатимеш.. та чи не байдуже хто що казав. Ще були двоє друзів патріотів і цією компанією ми сиділи в бот саді та пили кожен свою гидоту. Ти часом у когось поламався телефон і остання надія отримати гроші на банківську картку розчинилась як цукор у воді.. стала солодкою та бажаною, проте нереальною.

На вечір знов відправились і мали зупинку в Козятині.. нє.. ще ми були у Фастові. Там якось поканутвались трішки, та поїхали далі до Козятину. Зараз намагаюсь згадати де я купив смачний хліб, але не пам’ятається вже. То було давно, а може й далеко..

Модерн. Виник в Австрії та Бельгії у 90-х роках 19 столітя. Знали?

Козятин: вокзал великий, нормальний. Окремо вокзал приміський та міжміський. При вокзалі кіоск біля якого можна за столиком на лавиці випити не пастеризованого місцевого пива. Всі так і робили. Я теж. Люди ті що там сиділи як на мене досить приємні. Цікавинка на вокзалі у тому, що ми спостерігаємо як мінімум три Лєніна.. один на вулиці. Пофарбований золотавою фарбою, інший між розкладами на вокзалі, білий.. а третій в залі очікування навпроти великого арочного вікна. Останній бронзовий, напевно. Сидить із двома дітьми. Доволі незвично бачити такий пам’ятник. Курво, навіщо він тут взагалі потрібен? Може ліпше здати його на металобрухт та пофарбувати вокзал?

Сиділи, хтіли зарядити мобільні.. спали, чекали..

Шепетівка. 9.08.06. 9:10.. цифри чимось подібні одна на одну тому не зрозуміло що вони собою являють.. запис із бортового журналу:

Навколо літає запах чогось хлорованого. Поїзд Шепетівка – Ланівці. Світить сонечко. Приємно. Поїзд Шепетівка – Ланівці. Ми вже проїхали до біса багато відстані та адміністративних одиниць.. морознув щось.. коротше міст, областей та районів. Щойно гуляли по Шепетівці. До речі, це Хмельницька область. І тут приємні люди. Щойно проїхали вже дві доволі великі копанки(водойми штучні). Полюбляють тут таке.

Знову хочу в річку, бо Дніпро був давно.. Може в Тернополі.

Сама Шепетівка, в усякому випадку, ту що ми бачили – не велике місто, з церквою, блочними чи панельними будинками висотою десь 5-9 поверхів.. навіть не знаю як порівняти це місто з іншими.. на диво як нам ішлося.. Ішли-ішли.. забрели до лісу.. а з нього виходимо і тут в мить бах і церква.. гм.. далі будинки.. Магазини, малий бізнес видно що процвітає. Все в місті файно, все чисто та скромно.

Чомусь постійно при описі міст торкаємося того які там люди.. адже це і є саме місто. Це ж люди вже формують архітектуру, культуру, все що є в місті. Місто є люди. Так що сказати про людей? З самого ранку кудись ідуть, до того ж людей досить багато. Особливо «напонтованістю» не відрізняються. Говорять невимушено і українською.

А красиво ж коли очі у дівчини (чи то не дівчина?) світло блакитного кольору, а контур темно-синього.. а ще як підвести вірно око олівцем якимось.. То починається зваблювання членистоногих мучачіків.. з метою: познущатись і посміятись потім. Еге? Курвисто як..

Чи то знову мене розвели з оцими ж самими зваблюванні. Та нє.. я не ведусь.. мабуть. В усякому випадку познущатись не вийшло. Хіба увагу привернути.

І хто робить очі такого кольору?

9.08.06 16:11

Грає Перкалаба, поїзд їде.

Знову поїзд. Дуже чиста ззовні електричка. Зсередини теж не такі, як на сході України. Це зараз в Ланцівцях ми знаходимося. Ги, кльово тут.. Люди цікаві.. Завтра зранку будемо в Тернополі.. Сьогодні побачив таке-собі провінційне містечко. Із церквою трішки облупленою, Приват-Банком кафешками та су перським продуктовим магазином. До речі є озерце чималеньке і місце у ліску де я цілих півтори години спав на ккарематі..

Ага.. ми ж напланували лишитись під Тернополем, щоб звідти зранку виїхати.

16:30

Час їхати, чому досі стоїмо?

16:38

Стоїмо…

Загалом часопроведення у Ланівцях мені сподобалось. Чим займались? Писали дурню в щоденник, пили Львівське пиво, до того нам не відоме(світле.. в Полтаві в продажу присутнє тільки Міцне, Портер, 1715, Преміум) їли вівсяні пряники, дуже х’тіли сиру, але не мали грошей його купити.

Як вже написав в щоденнику, що я дуже поморився та спав просто неба під сонечком цілих півтори години. Перед цим ми добряче погуляли містом. Зайшли на базар, він невеличкий, просто посеред дороги стоїть купа людей і продає хто що може.. захотілось кавуна. Ще заходили в місцевий супермаркет по те саме вище згадуване пиво. Дивились на сир. Прокинувся я якраз перед дощем чи натяком на нього, в цей час на нашу галявину підійшли якісь молоді люди, злякались нашого циганського табору та побігли далі. Рушили на вокзал і звідти гарнюньою електричкою в бік Тернополя.

Ввечері ми вже приїхали на призначену станцію.. постійно забуваю її назву. Чи Повстанча чи якось так.. войовничо.. Походили трішки по полю, шукаючи входу в найближчий ліс. НЕ знайшли. Там канал якийсь проходив. Ми його би не перейшли. От же щастить нам на ці канали штучні. (читай оповідання про подорож до чорнобильської зони, це там про канал)

Вирішили іти в інший бік від колії. Пішли. Видерлись на гору, залізли в хащі, розбили намет. Нарешті.. нарешті маємо першу ніч, коли ми ночуємо у наметі. Над наметом ще маємо церату. Не знаю навіщо, адже дощу так і не було. Ну так, про всяк випадок, бо хмариться. Далі трішки поїли.. нє.. спочатку я пішов до того самого каналу. Помився, вода бруднюча але все ж якось помився. Не знаю звідки він тече. Може тернопільська вонючка яка. Я ба навіть не згадаю в який воно бік тече.

Помились, поїли і спати вляглись. Прокинулись по будильнику. Час було збиратись та іти. Зібрали всі речі та на призначений час поперлись на станцію, ходу 3-4 хвилини. Буквально з гори спуститись і все. За 20-30 хв почали збиратись люди. Бо у мене вже закралась підозра що ми заїхали туди, де поїздів більше не їздитиме.. дійсно.. колія в такому стані. Деревяні шпали, що ось-ось полускаються і розсипляться в порох, вони ледь тримають рельси.

Незабаром поїд приїде. Ти часом граюсь з камерою та змімаю дівчинку.. красива вона. Влаштовую фото сесію.

Поспілкувався з дядьком. Приємна мова у нього така. Він таки підтвердив, що за 10-15 хв приїде поїзд. Ну чого я це так турбуюсь за нього? …за поїзд.. ну добре.. таки ми туди всілись і поїхали до Тернополя. Дорогою не трапилось нічого. Їхали всього 30 хв.. як не менше, ледь не вийшли на якісь технічній станції. Гііі.. ото було би смішно. Контролерка взяла з нас якісь гроші, квитанцію виписувати їй було в западло. ТА нам до того байдуже.. то їй буде совість гризти потім.

Ранок, ми в Тернополі, на вокзалі. СМС Назару, про те що ми будемо скоро у нього із запитанням куди приїхати. Відповів, що на роботу.. робота знаходилась на вулиці провідника ОУН. Кльово. В нас так центральні вулиці в Полтаві не називають. Одні комуністи шануються в «духовній столиці України». На вулицю Степана Бандери ми мали потрапити не раніше 10 години. До того часу мали нагоду трішки вивчити не дуже велике місто. За населенням Тернопіль поступається Полтаві. Має всього 250 тис жителів. Розміром також менший трішки. Але це місто мені ну дуже сподобалось.

В місті є озеро, парк. Прогулюючись понад озером розглядали місцеву напонтовану молодь. Знаєте, є різниця із східняками. Ну зовсім інші люди. Культури більше.

Огледіли парк ім.. Шевченка в центрі, пам’ятник Шевченка і театр того ж кобзаря. Все просто супер. Попід театром гуляють голуби, що не бояться людей, а в парку грає радіо дротове. Сидить всела молодь та бронзова статуя.

Церква з написом біля входу «Русь святая храни віру православну» нагадувала фортецю обштукатурену та не пофарбовану. Чогось я вже звик до рожевих та жовтих будиночків, цей же не звичним був. Але красивим.

Далі чекаючи призначеного часу ми гуляли по вулиці Руській(прошу всіх не думати, що це щось пов’язано з Росією, зовсім ні, вулиця названа в честь Святої Київської Русі). Це як не центральна вулиця, то дотична до неї. Але здається таки центральна. Вона з продовжується на середині міста у вулицю Бандери. В свою чергу Бандери перетинається з вулицею Вояків дивізії Галичина. За словами Назара таблички на тій вулиці комуністи постійно зафарбовують червоною фарбою. Бачте, комуністи ще досі не виродились.. А час би вже. В такому місті.

Базар Тернопільський звичайнісіньке собі місце скупчення людей, що нагадує базар в Полтаві біля Універсаму центрального, не великий, продають кавуни по чвертках. Бомжів та смуглошкірих(хачів) мало.

Те за чим приїхали – вишиванка для дівчинки. Купили чудову вишиванку у чудових людей. Ще в додачу мені пояс плетений. Випили Опільського пива. Розливного. Гарне густе пиво. Без сторонніх присмаків із гарним смаком. Раджу! ))

(вам не здається що ми пива багато п’ємо? Та ми дійсно тільки пиво з хлібом і п’ємо всю дорогу. Це найцінніший харч, гріє, живить, містить усі необхідні вітаміни та мінерали, я без жартів!!. І за тиждень воно нам не обридло. Печінку білком тваринним відновлюватимемо по приїзді)

Далі рушили до Назара трішки погомоніти.. погомоніли.. Назар набрав водички в пластикові пляшки, бо ми без води ледь не повисихали. Молодець, дав свої пляшки. Набрав нормальної води. А то у нас якесь було не фільтроване. Одну пляшку такої води з під крану тернопільського я привіз до Полтави. Кактуси поливаю. Djyb hfls.nm/ тобто радіють вони. )

Після відвідин нашого друга ми рушили до вокзалу, купили у тамтешньому супермаркеті Опільське, посумували над рекламкою концерту Бумбоксу.Як було шкода. Ми мали за годину вже їхати, а о 20 був концерт Бум боксу.. прямо тут, в цьому місті. Ех.

Тернопіль-Львів

8:42-11:48

16:23-19:32

Після Красного

6.20

10.40

Так, Виїхавши з Тернополя – зупинились на ст. Полтава, вирішили до Львову їхати зранку, бо вже був вечір і де дітись у Львові ми не знали. Зупинились. Залізли у посадку, довго шукали таке місце, щоб без доріжки, тобто щоб таке де люди не ходять. Виявляється витоптали весь ліс. Партизани напевне. Нарешті мали другу ночівлю в наметі. Розставили намет(ми це вміли вже робити, бо вперше я подивився на всі ті деталі та половина мені здалась зайвим грумом в наплічнику, який ніс до-речі я). Після розставляння намету я берусь розводити вогонь із сирого гілля. Майже виходить, спалюю половину паперу, який взагалі маю. Писати залишаю пару листочків. Але все ж вогонь горить. В чому специфіка даного лісу.. у зв’язку з тим, що поряд тече щось на зразок річки(Полтва) та дощ ішов нещодавно – маємо купу малу злих та голодних комарів, що літають хмарами. ЧИ брав я з собою чудодійну тайгу? Не пам’ятаю, але задача не в тому щоб намазатись і тоді шукати чим умитись зранку, а у тому, щоби розвести вогонь та зварити картоплі, яку Хорошка брала з собою ще з Полтави. Центрально-українська картопля – найліпша картопля в Україні!

Водичка кипить(доклав чималих зусиль, щоб її закип’ятити, особливо дратують комарі, що літають взад-вперед і жужжать, спасала Хорошка яка періодично вилазячи відволікала їх увагу, мабуть вона смачніша ніж я закопчений, вони всі гуртом на її тіло летіли. Смоктати кров, сосали ручки, ніжки.. все голе тіло сосати та смоктали.. обкусали. Тоді все чухралось..

Картоплю зварили, затушивши вогонь посередині.. ну перекинув я казанець, так вийшло, не дуже він і зручний, хоч і військовий. Витвір совково-віськогового пост-модерного мистецтва. Чи це була спроба поєднати корисний об’єм із найбільшою практичністю. Практичності повна відсутність. Бо.. казанок з примусів падає, з гілки повішеної над вогнищем – сповзає, як же тоді ним користуватись? Над чим кип’ятити? Хм

Ранок зустрів нас сонним настроєм. Ми ДУЖЕ розлінились і ЩЕ БІЛЬШЕ х`тіли спати. О 5.30 підйом не вийшов. Хоча до того і не досипали по 6 годин. А тут мало не цілу ніч спали. Ну а вже коли ми прокинулись о 8 – лив дощ. Я тільки-но прокинувся – був дуже радий цьому.. ((

Що є краще ніж лежати в теплому ліжечку та тішитись із самої себе, ніжної та шовковистої? Як на мене це найліпше.

Це треба ще заслужити.

Далі слідувало швидке просинання, складання намету та усіх бебехів під дощем, вдяганням дощовика помаранчевого(якось трішки соромно з політичним гаслом на спині ходити, в електричці довелось зняти). Доки добігли до станції були всі мокрі. Бо дерева таки мокрі та калюж повно. До Львову приїхали всі мокрі.

Але перше враження від міста я отримав на вокзалі. Важення було позитивне. Якби я не вдихнув теплого, сухого та пахнучого гарною якісною кавою повітря на львівському вокзалі я би сварив це місто постійно. Так, Львів зустрів мене привітно. Тепло, затишно. По-домашньому. Я влюбився у цей вокзал. Витвір мистецтва, чистий, красивий, запашний.. він пахне кавою. На вокзалі край мало бомжів. Перша картинка що стоїть перед очима – вхід до вокзалу, внутрішній інтер’єр, наступна – фасад вокзалу із боку міста.

Гулянку ми почали пішки. Та і завершили теж. Відвідали не багато, але по центру полазили. Що хотілось, так це відвідати високий замок, оперний театр і всяку іншу попсу, де має бути будь-хто із «туристів». Гм. Після цього слова згадую п’яного Юрка на станції Смородино. )

Спочатку що ми бачимо – химерність. Католицький храм, в який я не хотів заходити я таки зайшов. Далі лазили на вулиці. Скільки там релігійних споруд. Дуже багато. Просто пальцями рук та ніг не обійдешся щоб перерахувати.

І що головне. Люди культурні. Навіть не зважаючи там на неосвідченість, не начитаність. Все-одно, будь-хто є культурним. Що мається на увазі. Ні. Не знання етикету, не вживання суспільно-дебільних формальностей, не та сама начитаність і знання культури країни. Культурні – значить ті, що не встратили у собі людину. Ті що лишились із культом життя. Життя а не виживання. Ті люди, які не на словах прагнуть кращого. Ті люди, що не з приводу якогось побажають здоровя, а просто так. Ті що будуть товаришувати з тобою і допомагати не чекаючи вигоди. Це відображення справжнього українського менталітету. Того, що складався віками. На українській труддолюбивості, на традиціях, що заглибився всередину кожної клітинки, що живе в душі, в особистості, який є в днк кожного справжнього українця.

Куди поділась культура українців після геноциду? Геноциду, який тривав більше 300 років. Той що включав у себе культурне та духовне засилля ідеологій іншої країни. Той що винищив всіх справжніх, розумних, незалежних людей.. Тіх що знали хто вони є, та де вони живуть. Тепер же маємо що маємо.

Обличчя Львову дійсно сумне. Сірувато-чорне. Похмуре. Наразі до дня міста, на 750-ту річницю його намагаються європеїзувати. Застосовують нові буд матеріали, працюють день у день над облаштуванням. Але не можна змінити того що творилось роками в один раз.

Високий замок ми таки відвідали. Зайти на гору, де лежала хмара у найбільший дощуган це скажена ідея. Але ми це зробили. Мабуть ми є навіжені.

Ввечері ми приперлись на вокзал промерзші та голодні. Їли знову ж таки те саме пиво та хліб. Наступне що трапилось

Дякувати гостинності наших друзів – нас забрали в дім. Двічі накормили і пригостили ліжечком із теплим пледом. Теревенили із гостинними сусідами аж до 12 ночі. Зранку о 6 прокинулись виспані та тепленькі, бо місце гарне.

Загрузившись у поїзд на нас напав синдром спостерігання та нудьги. А що ще можна робити в цьому поїзді цілих 20 годин. Це добре, що у нас грошей на поїзд вистачило. Бо ж довелось непередбачену покупку робити в Києві, зате тепер маю наплічника гарного.

Бидло почало зустрічатись після Бердичева вже. Не тільки на лівому березі живуть безкультурні люди. Аж до самого Бердичева, а то і далі.. Ото як казав один знайомий націоналіст – все що далі за Франківськ – Східна Україна. А у людей такого складу – певно упереджені думки щодо «східняків», так званих.

В Полтаві нас зустріло викликане з мобільного таксі з музикою тюремною, яку водій вимкнув за першим проханням. Правда тоді він летів як скажений, у.. ото покатались. Вражень від поїздки повно! Вона була варта витрачених сил та грошей.

Після усього розділу ♂

Далі наступний жіночий розділ. «Байка» думає, що вона чоловік та жінка. Але не зважайте. Просто нова порція цікавого. Того ж.. не нового. Але воно ж не таке як було. Воно – жінка. Читайте жінку. (я не надто наполегливий, коли кажу «ЧИТАЙТЕ»? : ))

Версія (частина) ♀

Чесно?.. Нічого не вдуплила з попереднього, але пристебніться міцніше до стільця, запасіться яблучком, канапкою, пивцем, чи іншою поживою.. !ми вирушаємо!.. тиждень обіцяє скластись «абалдєнним» (звиняйте, слово на ох… вирізане цензурою)!

Я сиділа в щойно позиченій у мого тепер вже учня, а раніше чувака, з яким я вчилася одній школі, ходила до одної їдальні, святкувала одні й ті ж шкільні свята…у учня 7-го класу Владіка, палатці!!!(хто не розібрався, перечитайте ще раз речення)За той останній передвідпустковий тиждень діти відчули реальну свободу і кайф.. їх ніхто не контролював.. вихователька весь час була десь в.. дупі (ні!) в мріях.. писала до блокноту списки речей, рахувала гроші та бігала іноді кудись дзвонити, то про наплічника, то про спальника, то про кружку(потім таки знайшла свою), то якомусь містичному, але явно хорошому Кицю..

І ні за що вже не переживалося, ні про що не думалося…навіть спалося якось не міцно і нашвидкуруч…щомить-крок до здійснення мрії!

“Приймати прості рішення..”(с)Л.Дереш “Намір”

Нарешті відпустка!!!! Аааааааааа

Чого у мене такий важкий рюкзак? Там 2 кіло картоплі! Не дай Бо ми її не з’їмо!!!

Скільки болтів треба, щоб зробити таку велику брудну цистерну для бензину?

Чого мами і папи забивають такі ж болти на своїх чад? Чому ті чада вже ходять, а звуки видають, як нашукані павіани, чи беззубі і без’язикі телятка….ЛЮДИ, ЗНУЩАЙТЕСЯ БІЛЬШЕ НАД СВОЇМИ ЧАДАМИ….потім розкажете “куда етат мір катіцца? вот і маладьож уже нє та!”….

Владімірскій централ, ……!

Це я злюся як педагог? Ні в якому разі….я не хотіла ним бути до посиніння нігтів на замерзлих пальчиках!( У мене круглі ніжки) Просто якась я стала стервозно-критична до проблем вікової психології (спасибі Наталії Олексіївні за наше щаслівоє дєтство) та педагогіки…..шарму стервозності мені додає усмішка…нею я кривляюся в додачу до “Воно комусь треба?”….і милий на сусідній поличці одповідає “А я є….?”

Ліричний відступ на тему: ”Милий!”

“Ми різні і разом

Злилися один в одне…”

Щось, десь, колись…

Славне місто Харків зустрічає нас непривітним провідником, від якого я чогось попросилася зашифруватися….здається йому було глибоко фіолетово, що двоє туристів мали вийти ще 3 зупинки тому і не економити гривню на проїзді, та ми все ж пішли в обхід через “шишечки”, так я називаю оті типу мудрі хвіртки, що прокручуються в одну сторону, а назад не пускають….

Чому щоразу як приїжджаю сюди в туалеті на вокзалі, за ціною 1 грн мені обов’язково попадеться кабінка з дверима без замка?

Славне місто – Харків!

Воно вже вилітає з під ніг, бо ми біжимо в електричку…ночувати в Славному Місті нікого не приваблює…блює…скоріше кожен від нього блює….вибачайте харків’яни, Сімферополь іще гірше!

П’ємо полтавське Дніпро…хочеться кушати…ги-ги, ми ж його друзям веземо…а ще жарко, парко, нудно, Карпа…довго ще kurva cum back викликатиме в мене солодкі óбрази нашого тріпу!

У мене асоціативна пам’ять…я запам’ятовую запахи, кольори, звуки… вони є першопосиланнями на спогад.. а вже за ним іде пригадування певного факту, події чи просто якоїсь окремої деталі……. так чомусь у мене кожна цифра має ще й колір, наприклад 1-зелена, 6-коричнева…3-безумовно жовта, сонячна така і тепла… ну а 2-червона, як вирізана зі щоденника…я співвідношу вітряну віспу і чорні з салатовими смужками спортивні штані (у мене і в Іри колись були такі – так було модно в 12 років!)…. а смак сухих апельсинових шкірок—з Кицем і нашою першою зимою… з мокрими ногами, білим, до сміху, неглибоким сніжком по вулиці Фрунзе…а згадаю Оболонь Оксамитове…і рррааааззз, перед очима порядний український гурт “Тінь Сонця”.

До чого тут це все? – спитали вже 365 разів (:)) ви.

Просто у вухах зараз “вузесенькі штанці кльошиком”(с)FS і перед очі замацане вагонне скло, за ним ніч і нічого не видно крім химерних привидів з лісосмуг, чи як там називають ці дендроклапті уздовж залізниці?!

7.08. 01:05

Сидю на вокзалі з офігенним совєцьким дизайном. Сушить. Хочу в річку. В Суми їдемо о 5:50. Дивне місто! На карті його нема! Може воно, як у “Ат заката да рассвєта” населене вампірами?…гиги…дуже смішно! Зай пішов на закупку…ха.. приніс пряники.. пожували…пороззявлялися навколо…я тащуся потихеньку від даного приміщення ..ооо, ці подвійні вікна акваріумного типу, дивної конструкції, і масивні підвіконня з пресованої кам’яної крихти…ооо, ці однаковісінькі болти, якими прикручене ДСП до стін—цей нововириг совкового дизайнера, а ця темно-сіра в дірочку стеля з прямокутниками слабкого світла на місці плафонів для лямп..

Колись я обов’язково влаштую рейс по таким об’єктам: вокзалам, автовокзалам, клюбам, приміщенням адміністрацій, пам’ятникам…я фоткатиму, зніматиму і нотуватиму…я розроблю підручник, а може просто відкрию кімнату-музей про те як “ліпити з гівна кулю”.. можливо, навіть візьму з собою не менших знавців краси та мистецтва ніж я – совєтофоба Сергійка (він же..), дівчинку, закохану в криві лінії, Іринку, як непоганого оператора Сашка (він же Грачь), а ще гарно б захопити майбутнього культуролога Кузю, та всіх, всіх, всіх….

Суми зранку! Місто схоже на зелену Полтаву, але з харківським менталітетом і гулом машин. Під менталітетом маю на увазі побратимське розташування Краснай площаді, що плавно перетікає в майдан Незалежності – і вашим, і нашим! З’європеїзована Соборна вулиця – пішохідна, вкрита бруківкою, невеликими круглоголовими кленами та голубами, з кольоровими тентами пивних та десятком нічних клюбиків, що зараз просто і банально “гральні автомати – Невада”!

Конотоп зустрів химерним, столітньої давності приміщенням розваленого вокзалу на протилежній стороні рельс….якісь вагоноремонтні майстерні, мабуть…але дивитися на них з пластикового віконечка вокзалу сучасного, якось еееееееееее…одна рагульша сказала, що в Конотопі 14 шкіл. Ого! Мабуть з них виходять мужі науки! В електричці ніжила його…та тільки трохи ..скучила…хм, якось я не пам’ятаю такого, щоб ще не скучала, ну звісно, якщо він не поряд! А зараз він тут, ми другий день в дорозі…ми разом, ми за руку, Ми! Хороші….

Ніжин – ФУ! Більше нічого не скажу!

Це був суто жіночий вереск на цю тему…..

О 3-й таки поїхали на Київ!

8.08. Київ як Київ! О 7-й по приїзду нарешті знайшли річку…вгадайте яку!

І все ж життя прекрасне, коли пливеш о 7 ранку гладеньким і спокійним Дніпром, а на тебе дивиться лише стара Лавра, зелень київських пагорбів і Коханий…свіжі і чистенькі пішли на оглядини давнього знайомого – Києва!

Як тебе не любити, Києве мій? чи твій, чи наш…ну вже точно не їхній….!!!

Фасад Маріїнського палацу відреставрований, пофарбований в блакитне, чистенький і такий значущий…тільки з одного боку, позаду, там, де може побачити лише око невгамовного й допитливого туриста, він полущений, сіруватий, брудний і занехаяний!…якось зовсім по-українськи! Прости мене, Ненько!

Не кращий вигляд має “Місток закоханих!”…такий весь..фєєє,, як для такого затишного і чистого парку… як бомжача халабуда.: кольоровий, банально помальований сердечками і кіссами (від цього мене особливо верне), обпльований, обвішаний брудним шматинням …. вибачайте мою різкість всі теплі серденька, чиї чуттєві шедеври епістолярного жанру зараз “прикрашають” той місток….одного не розумію, може я все ж занадто прискіплива, та мені б цього містка не вистачило…це вже точно!!!…щоб писати про моє Кохання! .. хм .. ну хіба Юджин Патон мені свій позичить спеціально під sms-ки… та і навіщо вся та дурістіка, коли можна взяти милого за ніжну (які ж вони в нього ніжні й лагідні!) руцю і пошурхотіти куди серце підкаже…і писати язиком в нього на шиї усю себе, і вбирати вустами нетускніючу фарбу його цілунку, і викарбовувати на собі його погляди, і прив’язуватися на мить долонею до його животика і екстатично верещати, коли нарешті бачиш його пуп…

Кохання!

Миколай дуже здивувався нашій скромній трапезі на лавці Маріїнського парку! Тю, а ви б, типу, не здивувалися відірваним шматкам хлібу, що мокаються в розтале масло, як у крем (фєє), все це запивається просто водою з…. ні, не з фонтану, бо тоді б і я здивувалася!…з №4.

Потім були походеньки, поїзденьки, побігеньки, покупляньки, почеканьки і нарешті…

– Мартин? Skriptor! Приємно! – з-за Баби – Незалежності виходить хімік! (хімік!!!!)

– Взаємно!

– Може це Українець? – тикаю у тридцять першого ліпшого…

– Ні, Гань, ну він мав би бути хоча б хлопцем…

– Українець – точно хлопець! – óці (точно , óці! і ніщо інше!) за окулярами переможно хитрішають і всміхаються!

Хіміки-унікальна верства нашого збоченого населення… цих людей не ввічливо питати про сенс життя, чи усіляку таку лабудєнь, якою зазвичай вірно напічкане інше збоченство: гуманітарії (історики, філософи, літературо- і культурознавці…). Хімік – екстремал! Хімік має те, чого не мають математики – нелогічний склад розуму, тому результат його досліджень все одно – золото! Хімік рухає прогрес, математик мудрує над чимось вічним і вже навіть застарілим….Хімік будує незбагненні конструкції, математик розколупує фундаменти храмів….ви вже не відкриєте нового числа, зате добудете новий елемент, який назвуть вашим ім’ям! І те, і інше важливе! І те, і інше збочене! І тим, і іншим я ніколи не займатимусь – я біолог!!!

Гриша Перельман (математик!!!), відомий москаль (математик!!!), розв’язав супер-давню, модну задачку про якесь там математичне зведення в одну точку кулі і тороса (для зовсім нетямущих – це так по-модному називається геометрична хворма, всім знайомого, бублика) реально отримав світове визнання(математик!!!) і грошову премію у кілька млн. у. о.(математик!!!) Так от, любі мої, тільки чомусь він не схотів за нею їхати до Європи!(математик!!!)…та ні, він живий…просто сказав, що осінь-сезон грибів (математик!!!), і він не може його пропустити через якусь там поїздку (математик!!!)…білі гриби у лісах Петербурга, бля!

Скріптор (до речі, не питайте в мене, як його справжнє ім’я! а хз..) має статуру і всі ознаки Фтору, Брому, чи навіть самого Хлору – героїв кричущого “Архе” Любка Дереша….

– Ехх…якби хтось-таки взявся робити по цій книзі фільм…Його б взяли на головну роль.. Він просто народжений говорити з Богом по апарату без дроту!

Такі думки осяюють мене в тіні модрини сибірської в київському ботанічного саду (звідки у хіміків такі пропозиції щодо місця для випивання пива???), і я неголосно ділюся ними з Супутником. Сергій згоден! Скріптор його теж вражає… Українець же,(це той, що спізнився був на зустріч) має всі ознаки здорового, нормального, незабиченого, незаконяченого, незабаранячиного (чи забараниного, забороненого…..) українця… просто У К Р А Ї Н Е Ц Ь, хай йому!

Ми пройшлися до вокзалу пішки, хлопці нас люб’язно вислуховували, відшукували для нас номер наступної електрички у розкладі і навіть постояли зі мною в черзі за хлібом…

– Бувайте! Па-па! Бувайте на сайті! Заходьте на форум! Пишіть на мило! Приїздіть до Полтави! Удачки! Ми побігли грузитися….

Бабай, Києве мій! Турне навколо Ворскли скінчилось удачнінько!!! : )

Фастів проминув швидко і без пригод .. єдине, що там стільці стоять під відкритим небом…почав накрапати дощик…ми їхали в поламаному вагоні (це ж треба було вибрати саме такий!), який гудів і жужжав, аж вуха закладало і несамовито вібрував…ото багиньок би сюди наших ..та куди там.. ми вже далеко, прощавай любий бережок, їдемо на захід, шукати, куди ж Сонечко лягає спати наніч!

Ох, і вимотав мене це восьмий день восьмого місяця…в Козятині я навіть не повелася на супер-дизайн вокзалу, оздобленого найрізноманітнішими скульптурами Ілліча, просто собі задрихла на рюкзаку в залі очікування.. та так добряче, що не пам’ятаю толком наступної електрички…лише вокзал вже в Шепетівці…..

Шепетівка — я сонна і не знаю, котра година, я ненавиджу банкомати, точніше їх пустопорожні пошуки і відсутність грошей на поточному рахунку…Звідси вирішили рухатися в якісь Ланівці, але ця назва ніяк не хоче запам’ятовуватися! ”Лінивці” і то краще!…хо вареників!

Наскільки реальною є картина – вирішувати вам. Люди, думки, події. Все може бути результатом вигадки, або хворої фантазії. Думайте.