Пророцтва Шевченка

Posted in Щоденник

Певно, лише один перелік наукових праць, присвячених вивченню літературної та художньої спадщини Т. Шевченка, становитиме поважне кількатомне видання (бібліографічні покажчики літератури налічують близько двадцяти тисяч праць найрізноманіт­ніших жанрів).
Геній Тараса Шевченка беззаперечний. У ньому гармонійно поєднано потяг до знань з нелицемірною християнською любов’ю до ближнього, титанічна праця над помноженням закладених Творцем талантів зробили з простого кріпака будителя занедбаної гідності українського народу. Донедавна його намагалися загнати в рамки атеїста, революціонера-демократа, гуманіста, борця з царатом, інтернаціоналіста (бачте — товаришував з поляками, казахами, а у засланні — з росі­янами, ще й намалював портрет афро-американця), зробити антиклерикалом, однодумцем таких шовіністів, як лихої пам’яті Віссаріон Бєлінський. Згадка про пашталакання новітньої бузини не заслуговує навіть на місце на сторінках шанованих видань.

Об’єктивні дослідники завжди звертають увагу не лише на біографію, а й на тогочасні соціальні, політичні, економічні й культурні умови. Без знання цих важливих деталей неможливо зробити належні висновки й зрозуміти, що саме примушувало до тих чи інших вчинків. Ігнорування (байдуже, свідоме воно, чи ні) призводить до викривленого сприйняття.

Навіть поверхового озна­йо­млення з творчістю Шевченка достатньо, аби помітити, що автор досить-таки часто і в найрізноманітнішій формі звертався до Всевишнього: заклики, молитва, прохання, іноді навіть обурення (саме на останні найчастіше посилалися «дослідники-шевченкознавці» часів московсько-комуністичної окупації, поспішаючи з висновками, далекими від дійсності). Значний відсоток віршів і поем побудовано на сюжетах зі Старого і Нового Заповітів. Старозаповітну тематику становлять переважно переспіви псалмів та своєрідне викладення по­дій, згадуваних у «Біблії». Перша спроба переспіву датується кінцем грудня 1845 р. На той час Шевченко вже був зрілим поетом, мав цілком стійкі й визначені погляди на події, що відбувалися в суспільстві.

Перебуваючи в селі В’юнища (неподалік Переяслава на Київщині), Шевченко написав цикл «Псалми Давидові». Перш ніж дослідити псалми, за переспів яких взявся Шевченко, дозволю собі процитувати один з коментарів-пояснень часів панування комуністично-атеїстичної диктатури: «Т.Шевченко звертався до біблійних переспівів з метою своєрідної героїзації революційної боротьби. Релігійна форма пса­лмів давала можливість втілити в них думки, які суворо переслідувала цензура». Що тут скажеш? Нехай ця брехня залишиться на совісті Олеся Гончара (автора передмов до «Кобзаря»). Задля об’єктивності та відновлення справедливості поясню, що на той час Т. Шевченко тяжко хворів, деякі лікарі запевняли, що жити йому лишилося зовсім небагато.

Кількома днями пізніше (закінчивши цикл «Псалми Давидові») Шевченко написав свій знаменитий «Заповіт».

Закономірно, що людина, яка очікує переходу в світ інший, починає згадувати пройдений життєвий шлях, давати оцінки вчинкам й подумки дедалі частіше звертатися до Господа. Однозначно в той період Шевченко щодня читав «Біблію» (що зайвий раз свідчить про його побожність). Взявши до рук «Святе Письмо» й «Кобзар», звіривши тексти, ми не знайдемо жодних відхилень від першоджерела. Отже, в цьому випадку ми маємо справу зі звичайнісіньким переспівом, і ні з чим іншим.

Цикл «Псалми Давидові» складається з десяти віршів. Найбільше серед них псалмів повчального характеру. Це пс.1, 52, 81, 93. Далі — псалми благальні 12, 43, 52, по одному псалму-молінню 132, гімн Сіонові як Божій Оселі 136, та гімн на вославу Господа 149. Нам не дано (та й навіщо) проникнути в найпотаємніші закутки душі й дізнатися, що саме спонукало Шевченка вибрати для переспіву саме ці, а не інші псалми.

Згодом Шевченко повертався до постаті царя Давида в поемі «Царі». Ось тут справді реально відшукати закамуфльований протест проти тогочасного самодержавства. На кількох описаних у «Старому Заповіті» подіях (які мали місце за царювання Давида) Шевченко показує, що зосередження необмеженої влади в одних руках з часом призведе до зловживання становищем, а згодом і до гріха. Давидові впала в око Версавія, дружина воїна Урії. Він звабив її, а довідавшись, що та вагітна від нього, дав підлеглим вказівку, аби ті доклали зусиль до загибелі Урії. Закономірно що «…вчинок, якого допустився Давид, не сподобався Господові» (Самуїла ІІ;11,27). За гріх Давид жорстоко поплатився. Відомо, що атеїсти використовували кілька розділів з поеми «Царі», аби виставити Шевченка у вигідному для себе світлі, але віруючі не знайдуть у творі навіть натяку на зневагу до Господа. Аналогічною за тематикою до «Царів» є й поема «Саул». Йдеться про першого ізраїльського царя Саула, який жив у ХІст. до н.е. З «Біблії» знаємо, що давні євреї, впавши в гріх гордині, звернулися до пророка Самуїла, аби той настановив над ними царя. Самуїл молитовно звернувся до Господа й отримав відповідь: «Слухай голос народу в усьому, що вони тобі скажуть: то не тебе вони відкинули, ні, вони мене відкинули, щоб я не царював над ними» (Самуїл І;8:7). Господь попереджав через Самуїла євреїв, що цар, якого він настановить, буде жорстоким, бездушним, жадібним, підлим і войовничим. Попри попередження та пророкування Самуїла євреї стояли на своєму. І «Господь же сказав до Самуїла: «Вволь їхню волю, настав царя над ними». (Самуїла І;8:22). Пророк Самуїл, з-поміж веніяминян (одне з колін Ізраїлевих) за вказівкою Господа обрав молодого вродливого хлопця на ім’я Саул і помазав його. Попри подаровану Господом благодать, Саул «не ходив його стежками», а продовжував грішити і чинити зло. За це Творець відвернувся від нього. Життєвий шлях Саула для багатьох є повчальним. По-перше, євреї, просячи настановити над ними царя, чинили за прикладом сусідніх народів. Проголошувати царів богами та тесати на їхню честь боввани тоді було нормою. Господь засуджує євреїв за відмову віддавати йому належне, і як кару посилає їм жорстокого царя. По-друге, на прикладі Саула Господь вчить, що він милує, але й карає. Свідоме ігнорування Саулом Божих Заповідей призвело його до божевілля. Гадаю, Шевченко свідомо звернувся саме до образу царя Саула. Тогочасні досить-таки поширені серед забитого селянства мрії та легенди про «доброго царя» суттєво перешкоджали і національному визволенню, і правильному сприйняттю даної людству Творцем правди.

Рівно через 12 років після створення поеми «Царі» Шевченко ще раз звернувся до «Псалмів» царя Давида. Змальовуючи в поемі «Неофіти» юнака, якого за щиру й непохитну віру в правдивого Бога Живого закутим у кайдани везуть на страту, автор вкладає в його вуста згадуваний раніше
149-й псалом. Але тут він набуває цілком іншого, ніж у циклі «Псалми Давидові», змісту. У цьому разі він сприймається і як молитва, і як гімн Господу, і як свідчення впевненості юнака в істинності шляху пізнання Бога. Згодом з-під пера національного пророка народиться знамените «Подражаніє 11-му псалму». (Тут доречною буде згадка, що переважна більшість біблійної тематики Шевченка написано буквально за три роки до смерті.) Це також переспів, де йдеться про віру й сподівання у щирій любові Творця до людей і впевненість, що він не залишить їх у біді.

Окрім переспіву псалмів, авторство яких приписують Давидові, Шевченко вдавався до переспіву й інших пророків. Такими є «подражаніє» (хоча знову ж таки, якщо взяти до рук першоджерело, то ми переконаємося, що це таки переспів) пророків Ісаї та Єзикиїла. Справжнім «подражанієм» (тобто використанням чогось як основи) є переспів 14-го розділу з пророкування пророка Осії. Останній у своїх промовах засуджував євреїв, які відступилися від правдивого Бога. Він не боявся картати за ідолопоклонство, зневагу до народних традицій, викривав грішне життя — і мас, і самопроголошеної еліти. Тут вперше автор вдається до заміни образу стародавнього Ізраїлю тогочасним образом України. Щиро переймаючись безрадісним буттям Батьківщини, автор вказує на причини занепаду: «…безчестіє і зрада, і криводушіє огнем». Шевченко застерігає українців від проявів зневаги супроти України, оскільки за ці вчинки винних «розпнуть, розірвуть, рознесуть». За основу пророкування Осія взяв стародавню молитву. Будь-яке звернення до Творця закінчується сподіванням на ліпші часи або проханням. Шевченко не відходить від цього правила. Хіба не є актуальною його віра в те, що «слово нове меж людьми криком пронесе і люд окрадений спасе»?

Новозаповітньої тематики в Шевченковому «Кобзарі» небагато — лише поема «Марія» та вірш «Во Іудеї во дні они». Масакра Іродом новонароджених діточок у Віфлеємі та околиці (“Во Вудеї во дні они») засвідчила, що необмежена влада провокує до злочину. Шевченко не оминув нагоди порівняти ситуацію в Іудеї з тогочасною трагічною долею України, звернувшись до Христа з проханням захистити і його, і весь народ «…од п’яного царя-владики» (мається на увазі росій­ський цар Олександр ІІ).

У поемі «Марія» Шевченко звертається до образу тієї, яка народила Христа. Поема починається молитвою до Богородиці за тих, хто зазнає кари і мук за свій народ, з прохання до Божої Матері зглянутися на страждання, дати сили «хрест, кайдани донести до самого, самого краю». Як на мене, поема і є тим «подячним псалмом». Неможливо оминути увагою той факт, що, змальовуючи нелегкий життєвий шлях Марії (жила в «…убогій і чужій хатині»; породивши сина була вимушена переховувати його від Ірода; аби прогодувати, пішла в найми; коли син виріс і пішов «меж люди», пішла вслід за ним), її почуття та переживання, Шевченко з великою любов’ю говорить про Марію-матір. Годі шукати народ, який частіше за українців молитовно звертався б до Божої Матері. Шевченко залишається вірним народним традиціям. Невідповідність фактам, викладеним у «Біблії», про зачаття Христа жодним чином не нівелює поему, не позбавляє її конкретного повчального змісту. Навіть упереджені трактувальники «Кобзаря» розуміють, що, описуючи муки Богородиці, Шевченко закликав до пошани та наслідування її життєвого трибу.

Дозволю собі ще кілька слів про вже згадувану мною поему «Неофіти». Сюжет не взято з «Біблії», але, попри художні домисли автора, поема й донині не втратила актуальності. (Отці Церкви не дарма закликають вірних вчитися стійкості у вірі в перших християн.) В основу поеми взято дійсні події часів давньоримського імператора Нерона, який, самопроголосившись богом, жорстоко переслідував християн. У поемі розвиваються дві рівнозначні сюжетні лінії: в одній автор зображує тогочасний Рим (зокрема самодурство Нерона та його оточення), інша є описом життєвого шляху матері й сина. Син, прийнявши християнство, з гідністю несе свій хрест, страждає і гине, але не відрікається від правдивого Бога. З великою симпатією говорить поет і про його матір. Втративши єдиного сина, «…помолилась в перший раз за нас розп’ятому. І спас тебе розп’ятий син Марії, і ти слова його живії в живую душу прийняла. І на торжища, і в чертоги Живого Істинного Бога ти слово правди понесла». Такі рядки про матір, яка, втративши свого єдиного сина, взялася сама нести Слово Боже поміж людей, продовжуючи тим самим його справу, міг написати лише той, хто сам мав непохитну віру.

Шевченко свідомо звертався до біблійної тематики. Сміливо проводив паралелі. Свого часу Господь за гріхи покарав єврейський народ позбавленням держави. Автор «Кобзаря» недвозначно давав зрозуміти, що негаразди українського народу — також кара Божа. Чвари, гріховний триб життя, байдужість до долі ближніх… Чи не той стан справ і нині? Навряд чи застороги стосувалися тільки Шевченкових сучасників. Актуальні вони й нині. Чи не час прислухатися?

Олесь Вахній

Поділіться в соц мережах!

0