Навчила жити

…в далекому загубленому на планеті Землі місті Львові існує така скляна будівля як Український державний лісотехнічний університет і починалося усе саме з нього а конкретніше все починалося з далекого минулого, того як я поступав туди і ходив до репетитора на українську мову. Ще тоді мені дуже сподобалася одна дівчина. Хоча тоді я не надавав цьому значної уваги, але з часом, вже після успішного поступлення я просто по вуха в неї закохався. Знайома до болі ситуація. Декілька разів я до неї звонив, запрошував кудись разом зходити і т.п., але відповіддю було лише одне і те саме: “…немає часу”, “вибач, зараз неможу” … По ходу розвитку подій ситуація ускладнювалася все більше і більше. (терпіти не можу дискотеки від лісотеху, довбаний Романтік). Походу коли я її бачив (Мар”яна її ім”я) то мені аж на стінку хотілося лізти, чіпляючись зубами (бл**ь як же так можна нічого не робити і так пацана чуть лі не до дурки довести???). Що звичайний пацанчік може зробити в такій ситуації? Сказати: “… слухай, хочеш щось мутити? Як ні – то пішла нах…”. А що зробив я? А ні…х …чого. Просто вирішив уникати зустрічей. А що як вона скаже “ні”. Я ж взагалі в дурку попаду. Хотів забити на неї і почав щось мутити з іншою дівчиною. Почуття “мнє хєровато” не проходило після мимовольних зустрічей. Вже хотілося не тільки лізти на стінку а лізти по стінці 100 поверхового будинку а потім стрибнути униз в стилі “я лєчу і как мнє харашо блять”. Напитись і забутись якось також не дуже допомогло: після того було те саме що і до того + ще додалося страшенна нудота та головна біль (ненавиджу клюкву!!). Після того, як я взнав що не я один так по ній сохну, мені взагалі почало башню зривати – як наслідок – пройоби пар, забив на академію, втикаю в комп як програмер: п”ята стадія комп. хвороби, філософські роздуми на тему в стилі: “…ну нахера тоді жити? свободний пальот – залог успєха! …9 етажей хватіт”. НАРЕШТІ! Ця стадія нашої казочки минула. Полегшало. “Я гребу шо то таке сі сталося?”. Вирішили ми з однокурсником одну тєму продвінути. Я пішов купив квітку, чеколятку та написав записку типу: “Кохання – це почуття…” і так далі. Щось мені в голову стукнуло що так далі не може продовжуватись – треба помиритися. А ще до того всього моя однокурсниця (також Мар”яна – її найкраща подруга) їй розповіла цікаві речі: про те, що я з нею нехочу бачитися (ну можливо так і було та про те, що я її НЕНАВИДЖУ! Ну блять молодець! Хвала тобі і честь! Хвала неформалам за їхні чудові думки та роздуми і за те що вони завжди все і всім розказують (примітка автора: нікого цим не хочу образити). Вийшло так що та дівчина не знала хто замутив цей подарунок. “Піздєц бля какой у мєня хєровий почєрк! І ніззя било догадацца?”. Подумали що то був ще якийсь пацан. 3.14здєц повний. Ладно через пару днів я підійшов до тої дівчини і кажу: “Ну як тобі сподобався мій подарунок?”. ЇЇ фейс треба було бачити: червона стала яка…. а фразу “…так то був ТИ?” вона повторила разів п”ять!! – Ну, – подумав я, – можливо якийсь шанс намалюється… Я ще вибачився що з нею стільки часу не спілкувався і сказав що краще бути друзями ніж ворогами. Після того пару разів ми з одногрупниками заходили до неї типу як просто поговорити в гості (на 5 поверх біля дверей купував я їй чеколятки і ще всяку фігню…спілкувались про те про се. Блять!! Як так можна? З дипресії настрій за лічені дні перелетів у підвищщщений!! Я вже не ліз на “нєбоскрєб” чіпляючись зубами, а вже літав навколо нього :)). Думав: “…станем друзями, а там потроху потроху ….авось….можливо…”

Частина 2.

…в далекому загубленому на планеті Землі місті Львові існує така скляна будівля як Український державний лісотехнічний університет… і зовсім недавно як відомо був день ПЕРШОКУРСНИКА! І влаштували наші казкові герої свято: КаВеЕН називається! А на тому святі була наша головна героїня казки! Ви вже здогадались хто? Правильно, любі друзі : Попелюшка-Мар”яшка!! Додумались наші герої до того щоб зробити на свому виступі FUCKультету технологічного, так сказать, показ МОД! Вже нам знайома подруга головної героїні, як вже згадувалось, також Мар”яна (примітка автора: надалі головну героїню ми будем називати Малою для зручності – це її кличка така :)). Да будєт свєт, тьфу блять, був показ МОД… Все пройшло класно. Супер!! Пішов я з одногрупниками до Малої, вітати її з таким успіхом. Ну як завжди чєколятка і т.п. Ніби все класно (все ще літаєм над “нєбоскрьобом”?)…..

Частина 3.

…в далекому загубленому на планеті Землі місті Львові існує така будівля як франківська районна адміністрація біля скляного корпусу Українського державного лісотехнічного університету…

Всі знають що такє Супер-дупер-пупер-гала-концерт? Для особливих “дітєй пріроди” я поясню – це така штука коли з того КаВеЕНу вибирають найкращі номери а потім знову їх ставлять. Принаймні так було в нас. А нехєра їм то треба я ще досі не можу в”їхати… А далі здогадайтеся самі мої дорогі читачі. Що було? Хто в нас за дверима № 1 ? Правильно!! Тьфу блять! НЕПРАВИЛЬНО!! Ще до того не дійшло… А було так. Звичайно номер з показом мод обрали також як один з найкращих. І тута !! Ніколи не вгадаєте що було! А взнав я про це (див. вище) тоді коли прийшов до Мар”яни (НЕ до нашої героїні!!), вже не пам”ятаю що я хотів …може просто так зайшов…а згадав – в нас була “фізкульт з прівєтом” і я замість тої пари вирішив зайти до Гри….Мар”яни…(не зважати ..мене глючить), просто від фонаря поспілкуватись. А от тепер точно не вгадаєте: хто піднімався по сходах коли я з нею спілкувався? Бляха як вам так вдаєцця все вгадувати? Правильно – саме МАЛА! Ну от так я і взнав про супер-дупер-пупер-гала-концерт. А вона мені і каже: “Йа не піду!!”. А я: “Чому???????????????????????????????????? ВАЙЙЙЙ???????? HOW????”.

А вона мені типу : ” .. я перший раз прікольно вийшла, а якщо піду знову то щось обов”язково запорю…”. Ну я почав вмовляти і тут мені як в голову ідея стуканула (“…прикурнула, глюкануло, хресна мати промайнула…” ) – взати камеру! Та не ту шо у вєлосіпєді, а відеокамеру. Ну я їй і кажу шо так і так, мол тебе з Мар”яною познімаєм, ваш показ і т.п. Вона – відмазки і т.п. Потім зійшлося що я іще оголошення поклею типу об”яви про їх виступ. Ну ніби добре – вмовив. До 1ї ночі сидів ті йобані оголошення в фотошопі з фотками мутив. Все !! УРА !! Ніщак. Зранку убітий приїхав до далекого богом забутого, …., …, … університету і поклеїв їх по всьому студмістечку. Ну я такий “давольний хаділ” та і вона була в захваті. (….небеса, небеса, …я свабодєн в форме свабоднава пальота…”). Пішли на концерт. Ну вона виступили все ніщак, все познімали, ну там щось вона ТРОХИ (наголошую ТРОХИ!) запорола і із-за того в істреику і так далі, вибігла з приміщення райадміністрації. Ну (хто ж як не я) догнав її, ПОВЕРНУВ назад (правда ще був Вадік зі мною:)) і почав знову заспокоювати. Ну тут в подробиці сильне не вдаюся, ВСЕ ІШЛО НІБИ СУПЕР(принаймні для мене), але тута раптом підійшов якийсь тіпок знайомий Мар”яни(уточнюю: НЕ МАЛОЇ) і почав з нею говорити, а потім раптом зморознув: ” Мала, тута один пацан в тебе закохався!!!”. Ото йобаний тралєйбус, сказав я, вийшов надвір і зкурив 3 сигарети підряд (“…после сладкого обеда, тьфу блять, полёта, как больно призємляцца…”) Мала десь відійшла на ПАЦАНЧІКА поФтикати. Після того я зробив вигляд ніби мене це не стосується і свалив на двір. Потім в кінці показав їй її вихід на подіум і разом з нею (Малою), мамкою Мар”яни, самою Мар”яною провів їх додому (ну майже додому). Блять вони близько живуть, а мені 25 хв. на пижику тусувати…. Ну думаю хєрня! Ми ж ніби поки як друзі….а там щось має нарисуватись… почекаю. ТИ ЧО? Чо ти бля кіпішуєш? Всьо пучьком!!!

Частина 4.

…в далекому загубленому на планеті Землі місті Львові існує така звичайна будівля як нічний клюбняк Романтік… Вот туди ми сьогодні з одногрупниками (4 чи 5 годин тому) пішли на дископляску. Ану вгадайте… а хрєн із ним… вона казала що не піде …я її майже не вмовляв … і вгадайте…ладно була вона і там. Ну я собі подумав щось помутити, але після декількох невдалих спроб – свалив на коредор покурити. Думаю: ” блять забити треба не неї велики ПРЕВЕЛИКИЙ БОЛТ!!!!”. Я собі перед тим в”їбав (хуйню – десь 50 грам – якби було більше то бу вже цього сьогодні не писав), так як я водкі арганічна не переношу. І так…де я там зупинився? АГА! Покурив і пішов назад. Подумав – попробував – блять – ти прікінь – получилося!!! Я почав собі танцювати – шось “іспалняти” і т.п. Перший мідляк – дивлюсь вже з нею танцює Саньок (ну Саня ти собі блять гоніш – ти в курсах). Я не довго думав підхопив дівчину що стояла поруч. Прікол був в тому що ми танцювали майже поруч за 1/2 метра одне від одного (маю на увазі я з дівчиною від неї з Саньком). Потім я ще до дівчат з економічного пішов з Оленою потанцював мідляк. Ну думаю як добре може НАРЕШТІ ВДАЛОСЯ НА МАЛУ ЗАБИТИ???? Ага як же!! “Мічта моя в нєбє літаєт…”. Але це треба було бачити ! Вона завжди на дископлясці в центрі уваги! Всі на неї дивляться, хочуть (не то шо ви подумали) потанцювати (ну і то шо ви подумали ТАКОЖ). Якось вона на мене не зважала взагалі в тому Романтіку. Ладно. Вже пора свалювати……

Частина 5 – Заключна.

…в далекому загубленому на планеті Землі місті Львові існує така річ як таксі (ми єдєм єдєм єдєм – ми радіотаксі…)….

Чому зі всіх фірм які надають послуги перевезення пасажирів в режимі ТАКСІ нам попалася саме довбана задрипани стара Волга ГАЗ-24?? Ну але все попорядку. Я кажу Сані: “…все я вже неможу, я свалюю”, а він мені: “…чекай зараз двоє поїдем на таксі”. Ну подумав добре…лаве є – можна собі бідному студентові раз в рік дозволити на таксі проїхатись. І ХТО? Скажіть мені хто мене за язик потягнув сказанути Мар”яні що я з Саньою звалюю на ТАКСІ нахату????? Нащо ?? Ну треба було просто сказати: ідем на пижик… В результаті я, Саня, Вадік, обидві Мар”яни і ще одна кубіта (може ще і Вітя був – непам”ятаю) залізли в ту Волгу. Я сів зпереду а вони всі назаді. Кубіти на руки до пацанів. І поїхали (ми єдєм єдєм єдєм…). Приїхали ми до будинку обидвох Мар”ян. І ТУТА!! СТАЛАСЯ ТАКА ТЕМА !!! Мала виходить всім каже “па-па”, я теж відповідаю так, і вона мутить цьомчик Сані!!!!! БЛЯТЬ НАРІД! МЕНЕ АЖ ПЕРЕСІПНУЛО! (“…забиваю ВЕЛИКИЙ болт…” називаєтсья). Приїхав нахату я такий убітий, злий, схарений, зайобаний що вже нічого не хотілося. Заліз я в інет і сижу в чаті і зараз якраз дописую цей пост на форумі.

Епілог.

…і так традиційно на далекій планеті Земля…. ні нехочу….ВСЕ – це кінець. …………………………………………………………….

Були в мене ще пару оголошень з пупер-гала-концерту…то я їх подер. Що я мав робити…. може дійсно ні ..х…. чого. Отак називається ЗАБИВ БОЛТ. А що я тепер маю робити? Може хтось з вас моїх любих читачів мені дасть пораду? Тільки дуже прошу не пишіть щось типу: “та забий, знайдеш іншу” в такому плані (не тому “плані”, що його курять). Тепер знову буду на стінку лізти……блять як набридло… немає вже слів. Але як це боляче… ви собі не уявляєте навіть. Хоча НІ, дехто з вас дійсно уявляє.

Постскриптум: Мар”яна, якщо ти якимось дивом це прочитаєш – не ображайся на мене, що я так це все описав пошло. Зараз я вже ледве сиджу. Змучений, нещасний… Але я хоч щоб ти знала: я в тебе закохався ще з того далекого часу який описаний в частині першій і до сьогодні закоханий в тебе по вуха. Мабуть в нас наврядчи щось вийде, але знай, що ти на мене завжди можеш розраховувати….

Автор: Денис. 21.10.2004 р., ніч – 24 хвилина по другій

Пролог:

Частина 6 – Продовження (як би я знав що воно так буде…)

І так я би зараз тута міг написати традиційно, так як я починав писати усі попередні частини, але не так все склалося тому вже вибачайте…Зараз я постараюся розказати вам усі події останнього місяця. Навіть незнаю з чого розпочати. Мабуть краще зпочатку:), точніше з продовження. Блядь, піздєц нах …треба ще згадати що написати…зараз мабуть посиджу і подумаю (музончік послухаю) щоб то написати. Ах да! Точно. Продовження починаєтсья з того моменту коли вже ніби все налагодилось і мені стало взагалі заєбісь блядь. Ні! Нахуй. Брешу. На той час мені ще не було заєбісь. Отже слухайте, Шановні!

Якось я прийшов на пару в понеділок. А по понеділкам так історично склалося що в мене є тільки одна пара і то остання (п’ята). От я приїхав в універ, але приїхав я раніше ніж треба. Думав собі походити по універу, може когось зустріти або в общагу зайти. Ну дамаю добре, зайду в общагу, пошукаю Вадика (одногрупника свого). Такий нормальний пацан, реальний. Ну зайшов я до нього, а може і не зайшов, шось я погано пригадую. Ну да менше з тим. Факт в тому, що я ішов з хорошим настроєм з гуртожитка як побачив одногрупника Колю на фізкультурі (ну в мене ж нема фіз-ри, це традиційно). А він мені значить і кричить: “… тебе Кобаса шукала!!!”. Здогадайтеся про кого ідеться. Бляха я і подумати тоді не міг… ладно все по-порядку. Перше що мені тоді спало на думку – це було: “НАШО? Невже я щось пропустив і …а може….можливо насправді…”. Я так Колю і запитав: “А НАШО?”. Ну він звичайно відповів, що незнає і я пішов далі. Заінтригований таким поворотом подій, я звичайно цим дуже зацікавився і вирішив взнати що тута за справа. Я вже точно не пригадую в якій послідовності я робив усі нижчеописані дії, але було приблизно так. Я пішов шукати другу Мар”яну. Маякнув я їй на трубу, а вона відповіла що вона в батька на кафедрі, в адміністративному корпусі. Ну я сказав, що підійду. Як водиться: сказано = здєлано! Я підійшов до адміністративного корпусу і сів на лавочку. Чекав, чекав, а потім знову перезвонив і вирішив зайти в середину. Зайшовши я зустрів Мар”яну, точніше спершу її батька який мені повідомив де вона саме знаходиться. Я її запитав чи вона бува незнає про те, чого мене шукала Мала. Вона відповіла, що незнає і я вирішив нічого далі не розпитувати пішов до стєкляшкі (пам”ятаєте: ….знаходиться скляна будівля…”, щось таке знайоме?). До пари лишалося ще близько 1,5 години, може трохи менше. І я вирішив нікуди звідти не іти а почекати когось біля корпусу. Подумав, може хтось підійде. Як раптом дзвонить мені на трубу Саня і каже буквально наступне: “Слухай тут так штука: дизайнерки нам запропонували “ділову пропозицію” і ми маємо з ними зустрітися біля стєкляшкі за 15 хвилин до початку пари!!! Тільки нікому того не кажи”. Ну я кажу: “..звичайно добре, а що таке, що сталося? яка ще блять пропозиція? Це має бути щось цікаве”. А він мені у відповідь шось типу: ” …а як ти думаєш”. Шкода що я подумав саме так як і він :))…………Зараз коли я пишу цей текст, вже дуже багато часу пройшло, багато води утекло. Багато чого змінилося. Багато я взнав і багато зрозумів. Але ще більше мені ще досі незрозуміло. Постає ще більше запитань і роздумів……….Ділова пропозиція заключалася в тому що ми з Саньою маєм замутити на компі для двох дівчат (чи для всієї групи дизайнерів?) таку штуку як: відсканувати 52 сторінки з намальованими схематично меблями, а потім сидіти в фотожопі чи корелі їх коректувати, тк змінювати розмір, висоту ніжок і т.п. Отже стояв я і чекав Саню, а заодне і двох дівчат з дизайну: Малу-Мар”яну і Сашу (яка подобалась Сані…можливо все би в них було добре, якби вона не була Б***ДЬ!!!!!! ….але то вже інша історія). Так от скоро підійшов власне Саня, а крім нього ще і наша староста староста: пані Юля, ще пара одногрупників і двоє дівчат з ТД. Аж тут підходять головні люди, точніше люди які творили головні події, на той час, у наших життях. Привіталися, і т.д і т.п. (і ТД ІТП :)). …”Ой привітик, а в нас для вас пропозиція….”. Можливо все було не так, але приблизно так я це запам”ятав. А суть зводилась до того, що якщо ми замутим те, про що вони просять, то вони з нами зходять на каву! От я тоді і подумав, те про що думати було неварто… Ну ми, ЗВИЧАЙНО!, погодились, домовились про усе і пішли на пару. Я ще Сані тоді подякував за те, що він погодився зустрітися з дівчатами і поговорити на ту тему “вигідної взаємної пропозиції…”. Днем пізніше чи то навіть у той самий день, важко пригадувати, ми 3 х 3 пішли на каву. В другу у м. Львові за престижністю кав”ярню “Галку”. Ви мабуть спитаєте: “Чому 3 на 3, а не 2 на 2?”. Справа в тому, що з нами пішла ще їхня подружка, ну а нам як нормальним пацанам довелося “підшукувати” для тої дівчини ще одного пацана. Який згодом і знайшовся. Це також інша історія, але скажу так: звати пацанчіка було Остап і він мав температуру 38-40 градусів, але він плюнув на все і пішов з нами, бо йому також (чому це не дивно?) сподобалася та третя дівчина Оксана. Ну от пішли ми на каву, посиділи класно, поспілкувалися. А як ми назад ішли …..уууууммм… просто супер, про краще не варто і бажати. Всі дружно, під ручку дівчат :)))….. Нажаль це було не довго…………

Частина 7 – Початок кінця.

– Привіт.

– Впізнав.

– Ну звичайно.

– Ну то як ми домовимся. Мені треба зробити на комп”ютері ті стУльчІкІ.

– Давай тоді приїдь до мене і будеш казати що і як робити.

– Добре домовились так і зробим. Давай тоді я БУДУ ДО ТЕБЕ ПРИЇЖДЖАТИ і ми будем робити стУльчІкІ.

– Добре.

– Ну то на коли і на яку годину ми домовимся?

– Давай на завтра на першу.

– Давай.

– Ну тоді до завтра.

– Па-па.

….Це була моя розмова по телефону з Мар”яною. Зараз іде якраз та частина моєї історії, яку я пам”ятаю найменше. Я незнаю чому саме, можливо, якби я посидів і почав тупо згадувати все по частинах, то я би і пригадав як усе було в найменших подробицях, але я цього робити не буду, тк мені було дуже важко заставити себе сісти за клавіатуру і надрукувати те, що ви тут читаєте. Я пробував багато разів, але все не виходило, не було “настрою”…….Вперше Мар”яна приїхала до мене додому саме тоді. В мене вдома тоді (і зараз, досі і ще буде довго) ішов ремонт. Я звичайно культурно, блять, вибачився, за неприбраність, неохайність і попросив проходити по коредору прямо до моєї кімнати. Я мабуть опущу ту частину, де ми “робили стУльчІкІ” (чи на стУльчІках?), а скажу тільки що в цей день формально та і мабуть фактично почався початок, початок кінця. Кінця не формально а вже точно фактичного і реального. Після чотирьох чи то п”яти годин сидіння за компом і командування з її боку як і що робити, я вже не хотів нічого, в прямому смислі цього слова. Я хотів лише спати. Я провів її до пижика, посадив на пижик, а сам з неймовірною насолодою пішов додому. Насолодою не тим що ВОНА в мене була, а тим, що вона ПІШЛА від мене. Направду, я досі себе не можу зрозуміти, мені ж так добре було з нею. Було просто стояти і спілкуватися, або проводити час разом… хоча ні. Ніякого часу ми разом не проводили, це я придумав, вигадав. Насправді ми просто деколи. ДЕКОЛИ. бачились і спілкувались. Я був радий що вона ПІШЛА. Як це могло статися. Можливо я просто змучився? Чи вона мені набридла? Я задавав собі це питання багато разів з того часу. Але він (час) не стоїть на місці. НАЖАЛЬ!

(….Одна людина можливо вкрала моє кохання….) Вона ще декілька разів до мене приїздила. Можливо 4 чи 5 чи того менше, я забув. Цей проміжок для мене як вирвана сторінка з пам”яті, ніби я взагалі тоді не жив. Все якось так згадується туманно і розмито. Дивно. Хочеться забути. Ні не той час, а те що було зовсім недавно. І поринути в ті часи коли я її тільки зустрів. Як тоді було класно….ССорі, я відволікаюсь від теми. ОТже. Якось разом з Малою до мене також приїхала Мар”яна з пляшкою пива в гості. Тоді я розрахувавши усе, передбачив зходити у магазин і купити вина. Кажуть люди що в чому в чому, а в

винах я розбираюсь, хоча я сам так і не думаю. Пізнеш зустрів обидвох Мар”ян на зупинці і ми прийшли до мене. Ну традиційно, сіли, випили, розвеселилися. Ну треба і до роботи. Все ж таки я обіцяв. Я ОБІЦЯВ? Чи може МИ обіцяли? …незнаю, я про це якось тоді не думав. Ми сіли працювали, спілкувались і обидва закохались. ТА БЛЯДЬ !! ВЖЕ !! ДВА РАЗА !!! Це тільки я такий мудак, закохався! Хоча то було і давніше, але це так… в риму:)) Все би було як звичайно, але ж раптом ми вирішили подзвонити до Сані. Точніше я вирішив. Сказано – … Позвонив, кажу так і так, приїжджай на годинку-1,5 – посидимо, погоним, в мене вдома дві Мар”яни, вина поп”ємо, пива. Прікольно буде. Його батьки не пускають, а то вже в принципі вечір. Ну приїхав ще і Саня. Саня з Гри… ой перепрошую, Мар”яною сиділи гонили собі з чого попало, відеокамерою бавились, знімали все підряд і т.п. Та і Мала не дуже від них відставала. “Оооой, ой, чо я така страшна???” Мене це звичайно зхарило. Я маю працювати значить, а вони собі гонять?!!!!! Ну вирішили вони що Саня з Мар”яною підуть і небудуть нам з Малою заважати “працювати”. Але все би навіть тут було так, як звичайно, якби не пару фраз, навіть такий собі діалог, кинутий на вітер….

С – Саня, М – Мала, Я – ну це тіпа Я, а не янукович :))).

С – Як там той білий кінь з села?

М – ???

С – Ну принц твій на білому коні?

М – Він мене зрадив!

С – Зрадив?

М – Нє він мене зрадив. Просто зрадив.

————————-(Важко пригадати, треба подивитися касету, якщо вона ще не затерта)———————————-

Варто задуматись. Що я і зробив. Вона-Мар”яна не давала мені жодного повіду для прояву будь-яких стосунків окрім дружніх. Я задумався. Навіть обійняти себе, нехотіла сісти мені на коліна. (….Я це зрозуміла ще тоді в кафе….).

С – І які в тебе зараз плани, щодо хлопців?

Я – Ніяких!

М – Ніяких.

Вот так я развлекаюсь. Так ми повеселилися тоді. Але то пусте. Це не так важливо. А хіба взагалі щось в цьому світі є важливе?

Ще пару разів як я вже казав Мала була в мене. Замутив я нарешті їй ті меблі і стУльчІкІ і багато решти. Роздрукував. Ну ніби все. Я так би мовити виконав свою частину угоди. Багато людей мені казали тоді, та і зараз також кажуть: “..Використала вона тебе, як…”. А я що кажу? Незнаю. Не вірю я в це, що тут поробиш?… Як виявилося потім, це я один робив з нею ті меблі. А вони в групі домовилися, що група розіб”ється на маленькі частини і кожна частина буде робити свою частину роботи. А робили більшість тільки ми. Точніше Я, а Мала…що Мала? Вона тільки казала що да як. Як добре що в фотожопі є така штука як Історія (контрл зет …). Далі провали. Незнаю що на мене так діє, але я просто неможу згадати деякі частини свого життя. Це вже не перший раз так.

Частина 8 – Вкрадене кохання.

– Привіт, Мар”яна?

– Так.

– Як справи?

– Добре а в тебе…

……………………………………….

– Доречі ти вкурсі, що до Малої вчора звонило її перше кохання?

– Серйозно?

– Так. Той пацан з села, де вона вчилася звонив.

– Як його звуть?

– Я не можу сказати. Тільки з дозволу Малої.

– Ясно.

________________________

– Привіт.

– Пр-и-віт.

……………………………..

– Я чув що на днях до тебе звонив той пацан з Франківська?

– Звідки ти знааааєєєш?

– Як ти думаєш

– Я вб”ю ту Гри(вирізано цензурою:)))

– (мовчу)

– Що вона ще тобі розповіла?

– А як ти думаєш?

– Те що він звонив і вибачався. Хотів зустрітися.

– І що ти сказала?

– Я сказала що нехочу. Ми зійшлись на тому, що ніколи не побачимся…

…………………………………………….

_____________________________________________________

Можливі неточності. В мене нема ЕСС як на ДДРці на серваках…

Після тої телефонної розмови, незнаю чому, але Мала почала мені розповідати, по телефону, усі….ні таки більшість подробиць зі свого останнього життя. Можливо це тому що вона вважає мене своїм другом, хорошим другом. Якщо так, то це все. Це кінець. Кінець кінця. Усе чого я зміг добитися за дев”ять! так ДЕВ”ЯТЬ (9) місяців нашого з нею знайомства – це дружба. Хороша дружба. А чи це так? Я й досі незнаю. Іноді дивишся на пацанів: дискотека в той же вечір вони вже стоють лижуться з тьолками і всім добре. А потім далі, а може і по всьому… Як вийде. А тут? Я нехотів щоб вийшло по всьому, тому і не спішив. Чи варто мені далі чекати? Чи шо мені робити?

Продовження наших розмов з Малою по телефону, переважно далеко за 12 годину ночі призвело до того, що я взнав багато цікавих фактів, чи речей. Цікавих настільки, що просто неможливо. Якби я їх знав раніше… Вияснилося що вона так само закохана в того пацана, якого практично відшила по телефону. Що той тіп, як випливло, його звати Антон, він дуже хороший цікавий, привабливий, він АВТОРИТЕТ у компанії, душа компанії, ну одим словом: просто лапочка. Ні це вже двома словами. Я розпитував Малу про те чим він їй так сподобався, практично майже так і сказав: ” Чим він кращий за мене?”.

– Мені дуже подобається його манера говорити.

БЛЯТЬ це просто піздєц. ГОВОРИТИ. Їбанутися. Вони зустрічалися рік, чи навіть два, точно не пам”ятаю, потім розійшлися і десь більше року не бачилися, а він за весь той час якщо у чомусь був винен жодного разу не подзвонив чи не прийшов чи не побачився з Малою і не вибачАвся, а тута він позвонив ВПЕРШЕ ВИБАЧИТИСЬ!!!! Я просто в ахує, рєбята. Шось я блять тут нахуй розматюкався в кінці самому. Блять шо за нахУй? ССОРІ. Це мене тут заносить практично, чи то мені башню зносить, але мене вже не відірвати від клави, я вже захопився. Треба поскорше закінчити, а то завтра треба в академію їхати…:(( Розповідала як їм було добре разом і те і се і таке і сяке. Ще казала про інших хлопців, як вони з ними була, то не відчувала такого до жодного з них. КОХАННЯ. Я пам”ятаю як ця каша починалася, усе варилося, все на кохання базувалося. Я пам”ятаю ці слова: ” Я тебе КОХАЮ”, вони мене тепер нервують, я тебе тепер не знаю… Хороший репнячок :). Пацани реальну тему замутили, практично мої пацани з району: група С.R.K., якщо хтось знає – послухайте. Розповіла як вона з одним тіпом з групи (ще одним якимсь) на день кафедри ДИзайну замутили шось при всіх… Як вона про це шкодувала бо той підар їбанутий хотів її в прямому смислі в пацанячу парашу затягнути і …. її там. А мене не дозволила з ним “поспілкуватись” : “…якщо ти хоч підійдеш до нього, я серйозно, я з тобою взагалі говорити не буду, а буду обходити тебе навіть не вітаючись..”. Шкода, я би його навчив, як поводитись. Як не я то мої братани з району, вони б навчили. Він би з універу документи забрав заради того, щоб її не бачити більше. Також не дозволили мені шукати того тіпа з Франківська, – Антошку. Зпочатку не вірила, що я зможу його знайти, незнаю як, але якось я її переконав. А я всього лише хотів з ним поговорити. Подивитися на пацана який сам того незнаючи вкрав моє кохання. Збагнути, можливо він кращий за мене в чомусь? Він бездоганний, ідеальний, чи таки має якісь недоліки. В мене і на думці не було його “навчати”. Але судячи зі слів Малої, він її просто використовував. Можливо не зпочатку, але походу. Це я так зрозумів. Можливо я не все знаю, але так мені здається.

Частина 9 – План Малої.

В Мар”яни, як вдалося мені взнати, є такий дуже простий та дуже “брутальний”, мабуть, план, щодо мене, а може навіть дуже хороший щодо свого коханого Антоші. Хоча, не мені судити. Це я тут пишу для того, щоб оцінили ситуацію ви, ШАновні рідери. ОТже план простий, як і все геніальне. Вона не буде робити жодних дій зі свого боку щоб привернути увагу Антона, а буде просто мутити “шось” з іншими пацанами, щоб той у свою чергу звернува увагу на Малу сам. І вона сказала мені що готова чекати СТІЛЬКИ, СКІЛЬКИ БУДЕ ТРЕБА!!! Я знову в ауті. Пам”ятаєте чувство вольнава палЁта?

(…..я зараз сижу і жую маленький червоний діод, яких хотів поставити на свій комп як ідикатор вінта, а я старий блять десь проєбав…..)

Це було зпочатку. Дальше – Больше:

………………………..

– Знаєш, я готова іти до кінця, аж до того часу, поки не буде зрозуміло що вже немає жодної надії. А ти? Також готовий іти до кінця?

– А як ти думаєш?

– Думаю так.

– Ти відповіла на своє запитання. (ТАК!!!)

– Знаєш, я знаю як це важко, тому я не хотіла давати тобі будь-яку надію.

– ……..

– Ало, ти тут?

– Так. Я тут.

– Я готова чекати рік, два, більше, якщо треба. Я така людина що добиваєтсья мети, особливо якщо я сама собі пообіцяла.

– Не сумніваюсь.

– В мене зараз є тільки один вихід: чекати.

– Час лікує.

– Або змінює. Хоча я не вірю. Навіщо ми зараз говоримо? Хіба від цього щось може змінитися? Я не вірю!

– А я вірю! ……

– Знаєш я в тебе закохався ще з того далекого часу, коли ми тільки познайомились і ходили до репетитора до Євгенівни…..і ще досі закоханий.

– Я знаю. Я це зрозуміла ще тоді……хм….коли ми сиділи в кафе (Галці). Ще тоді як ти мені ту любовну записку написав. Але мене здивувало, що ти тоді підійшов і сказав: ” Давай залишимся друзями”…

– Я сказав не так. Я сказав: ” Краще бути друзями ніж ворогами”. А подумав: “Можливо щось вийде більше….”

– Ясно.

– ……..

……………………….

….зрозуміти хочеш вміти, чому ми цього світу діти?….

……………………….

– Ти дуже хороша людина, дуже хороший друг…..але….

……………………….

– Я закохана в того пацана так само, як ти в мене. Я знаю як воно….

але…………..але ………але …………..АЛЕ…………А Л Е !!!!!!!!………

Частина 10 – Чому я її не знав раніше? Навіщо я взагалі її зустрів?

Зараз, пишучи цей текст, мені НЕ погано, тепер я вже не лізу на стінку, не гризу батареї, можливо тому, що вже давно не бачив Мар”яну. Останній раз коли вона в мене була, ми разом дивилися кіно в мене вдома. Вона просто приїхала щоб я допоміг замутити титулку там в універ, але вийшло так що ми дивилися кіно, лежачи на дивані. Я її не обіймав. Я боявся. Я не хотів пробувати бо знав що з цього вийде. Зате вона сиділа в мене на колінах. Я вже кажу так ніби кожен її дотик це щось дивовижне для мене. Незнаю, може і так. Може Мар”яна (Гри) права на рахунок цього. Я впродовж дуже довгого часу не міг сісти написати продовження. Я просто незнав що писати. І сьогодні , точніше це вже було вчора, коли я починав згадувати і друкувати, я цього не хотів. Але так вже пішло… я надрукував в деяких місцях – з подробицями, а в деяких – без, більшість подій останнього місяця мого закоханого життя. Питання такі як в частині 10: “Чому…” та “Навіщо…”. Чому я не зустрів її раніше? Тоді все могло би бути інакше. Вона би незнала того Антона. А я би був на його місці. І вже точно я би протримався набагато довше ніж він. Я би не повторював його помилок. Хоча про які помилки ідеться? Які б не були – вона вже їх забула, а якщо і ні то це вже немає ніякого значення. Навіщо я взагалі її зустрів? Навіщо? Якщо тепер я страждаю і не можу нічого вдіяти.

Неможу забути. Нехочу згадувати. Хоча я вже згадав, практично все що запам”ятав….Якби я її взагалі не зустрів, то я би не змінився, я був такий як і колись: переважно життєрадісний, звичайний пацан з району, ходив би по тьолкам, на блядки і бухалки. Крив би все і всіх матом. Трудився разом з пацанами в центрі або в свому районі. Але це не те – таке життя не для мене. Я це почав розуміти зовсім недавно, хоча це було так давно ….9 місяців. За цей час нова людина встигає народитися. А мені цей час знадобився тільки для того, щоб зрозуміти, щоб усвідомити….Зараз мені НЕ погано… мабуть тому, що я тепер незнаю що мені робити. Я дійшов до тієї критичної межі, яка розставляє усі крапки над “і”….та взагалі усі крапки……

Епілог.

Щось змінити – наврядчи вийде. Якби Антон до Мар”яни не позвонив в той вечір, то можливо я би мав шанс – це її слова. Вона практично про нього забула, а він нагадав про своє існування. Дякую тобі друже. Можливо, якби я зустрів ще одну таку дівчину і закохався би в неї як в Малу, і саме важливе, щоб це кохання було взаємним. Так – то тоді я би мабуть забув про те що була колись така Мала-Мар”янка, яка змінила моє життя. Ті друзі що знали мене раніше, до вступу в універ – вонни кажуть що через Малу, я дуже змінився і в кращу сторону. А я? Що я? Я взагалі нічого не думаю. Я просто незнаю…Але все-одно Мар”яну я би так просто не забув. Вона лишила в моєму серці дуже глибоку рану. Пройдуть роки, а слід цей таки залишиться. Я мабуть ніколи в житті її не забуду. В моєму нікчемному житті були злети і падіння, успіхи і невдачі, але закохався так сильно в цю дівчину – я вперше. З цього всього – я багато чого зрозумів і зробив висновки. Тепер я лише чекаю ваші, Шановні рідери, коменти. Буду дуже вдячний за висловлювання будь якого типу. Тільки не пишіть: ” Все мы умрьом”.

Автор: та ви і так знаєте..

традиційно вже: 12.12.2004, ніч, 32 хвилина по першій.

…..пройшло вже майже 2 місяці …….їх події описані вище…..

Просто підсумок……. (Невже так буває?)

І знову всім привіт! Так вітаються лише ведучі телезірки…, але слово “традиційно” мене вже дістало. Ну добре що хоч не починаю: “в далекому загубленому…”. Початок – це не головне. Короче….слухайте, якщо ще не набридло… Скажу вам таке: далі в моїй розповіді, про Мар’яну я не буду розповідати. Не буду тому, що я не бачив її дуже давно. Точніше бачив в університеті деколи, але то все було так як і колись.. Нічого не змінюється, все залишається по старому: “привіт-привіт”. Навіть немає “ооо! Привіт. Як справи?”…. просто і сухо: ”привіт”. Не пишу я зараз про Малу тому, що навіть незнаю що писати. З моменту написання останньою частини цього тексту пройшло вже багато часу. Час летить дуже непомітно. От і зараз він пролетів “як фанера над Парижем”… Я вже закінчую перший курс…а післязавтра в мене останній екзамен (чи то пак “іспит” – кажуть зараз так модно). Після нашої останньої розмови з Малою я до неї не дзвонив. Ось я забрехався! Обіцяв не говорити про Малу, а вийшло так, що навіть є декілька подробиць, про які я можу розповісти. Зокрема можу розказати про останню мою зустріч з Мар’яною. Не буду вдаватися в деталі, розповім коротко і зрозуміло, принаймні те, що зможу зараз згадати. Порядку останніх місяців 8 я з Малою не спілкуюся. Ось так воно закінчилось. Чи то почалось (початок кінця? кінець початку?). А тепер повернемося в ті часи …. я так уявляю, що я раптом потрапив у минуле на 8 місяців назад… Здається тоді була зима, хоча зараз і не пригадаю. Дивитись на календар і підраховувати якось ліньки. Навіть тоді 8 місяців тому я не говорив з Малою досить давно. Якось одного дня мені ну дуже захотілось до неї навідатись. Ну я думаю ви мене зрозумієте чому саме… Я не ішов по межах “золотого трикутника” ні в общазі, ні в Леополісі я не був. Я не ходив купувати чєколятки, квітки і ще щось такого плану. Я просто з пустими руками пішов в колишній 6й гуртожиток УкрДЛТУ. Дійсно з того часу дуже багато чого змінилось (хоча все лишилось як і було). Отже піднявся я на 5й поверх і подзвонив в квартиру над якою був надпис “Кобаса …” (ініціалів не пам’ятаю). Можливо хтось вийшов…і я попросив покликати Мар’яну…а можливо вона вийшла одразу. Я не знаю, не пригадую. Все ж пройшло дві третини року. Я не можу зараз нічого написати в деталях, але я здається сказав Малій, що просто проходив мимо і зайшов поспілкуватись і дещо в неї спитати… Я довго з нею говорив перш ніж задати те таке сумнівне і невизначене запитання. Хоча мабуть, коли я ішов до Малої я навіть сам не міг його сформулювати. По ходу розмови я придумував, сформульовував те одне, єдине славнозвісне запитання, яке нарешті поставило крапку на усьому. Ми говорили на різні філософські теми про життя, кохання… КОХАННЯ! Як воно гарно звучить! Воістину грандіозно! Але все це лише слова. Мене ніщо не переконає в протилежному доти, доки сам його не відчую !(а можливо вже відчув, навіть забагато?). Нарешті я зміг точно сказати їй навіщо я сьогодні (тобто тоді) прийшов до неї. Ще я пригадую, я говорив якось дуже напружено, ображено так, ніби вона мене образила, щось зробила дуже погане (а можливо це так і було???). Вона мене в цьому звинувачувала (а вона мала право? А чи я мав право?). Я говорив не чітко. Відповідав питаннями на питання, дратував. Навмисне говорив загадками. Тоді я сам не знав чого я від неї хочу. Але як виявилось до кінця нашої розмови я таки зміг задати точне запитання на яке вона і відповіла… Так як я майже нічого не пам’ятаю з того далекого часу, я просто напишу. Я спитав для чого чи для кого вона живе, а вона відповіла так по дитячому, просто і сухо без пояснень: “Для себе”. Я зовсім не очікував такої відповіді. Я сподівався, що вона скаже щось мудре, філософське, чи щось зовсім дурне чи щось типу: “Заради коханого(я)”…. але я аж ніяк не сподівався почути: “Для себе”. Хоча я і це пережив. Зараз мені трохи не актуально про це взагалі писати так, як це вже все у минулому. Мені трохи стрьомно згадувати….але все ж слухайте… Я відійшов досить швидко. Негативний результат – теж результат. Тому я просто сказав, що я почув відповідь на своє запитання. Вона ще питала, що я очікував почути. Але я лише сказав що відповідь я почув і немає значення яка ця відповідь. Сказав, що я просто приходив, щоб почути відповідь на своє запитання і це зовсім не важливо якою була ця відповідь. Хоча для мене це таки було важливо. Я не видав себе. Ми ще трохи про щось поговорили. Можливо навіть на цю тему, точно сказати зараз – важко. А потім я почув те що очікував найменше. Можливо не варто було доводити розмову до такого логічного піку і одразу завершення, але все ж… Непам’ятаю які точно були фрази використані…. хоча НІ, пригадую! Навіть смішно. Поки це друкував, я майже пригадав який був фінал… Мене дуже заділо те, що Мар’яна на моє 18річчя навіть не подзвонила і не привітала мене. Це мене вбивало. Я не хотів ніяких подарунків чи ще чогось. Але було б надзвичайно приємно, якщо б вона подзвонила і сказала декілька побажань… Отже я їй так і сказав: “Мар’яно, ти знаєш, недавно з’явився такий новий винахід, дуже класна штука! Називається телефон (НІ НІ. Я не говорю про мобільний телефон! Я – про звичайний домашній, міський). Ми стільки часу не бачились, хіба тобі так тяжко було взяти слухавку, піднести до вуха і пальчиком нажати 7 кнопочок? Ну розумію ти забула мій номер, з ким не буває. Скільки разів я тобі його казав, записував на листочку і т.п. Але БУВАЄ. Забула, загубила… (забила!!!?) Але ж він блять написаний на 3му поверсі на стінці! Вицарапаний мною, моїми ключами!”. І знаєте що вона мені на це відповіла? Ну такого як я вже казав (бля повторююсь…) я ну просто зовсім не очікував! Вона сказала: “А можливо так і треба було те, що я не дзвонила”. Ну добре брешу. Можливо вона саме так і не сказала, але суть вела до того, що можливо вона не хотіла дзвонити. В результаті звелося до того, що вона сказала, що нам мабуть не варто більше бачитись. Я підтримав її ідею. Хоча на рівні підсвідомості, це мені ТОДІ ну зовсім не подобалось.

Ось саме так (чи приблизно так) пройшла моя остання розмова з найбільшим моїм коханням… Хаха, а дійсно…. зараз це звучить навіть смішно. Хоча я її таки ніколи не забуду. Хочу іще сказати, що після тої зустрічі, я нічого не взнавав про Мар’яну і навіть не старався. Я хотів просто її забути. Я не вірив. Але це єдине в чому Мала була права: “Час лікує”. Тоді я відмовлявся в це вірити, а зараз розумію.

Недавно я взнав, що Мар’янка зустрічалась з якимось 24річним пацаном, потім вони 2 рази розходились і зходились, а зараз ніби знов розійшлись. І про 11 хвилин… Той хлопець приїхав до Мар’яни, щоб з нею щось поговорити, а вона сіла до нього в машину і сказала що він має 11 хвилин, щоб сказати те, що хотів, а потім вона має іти. Пацан розпинався, розпинався, а в результаті поїхав ні з чим. Це те що я взнав буквально на днях і то чисто з цікавості: “Як там Мала поживає?”. 11 хвилин. Які слова знайомі. А можливо як підходять до ситуації. Знаєте в Малої десь скоро має бути день народження (точніше 28 червня). То я як порядна людина, щоб не падати в очах інших людей, зроблю Мар’яні подарунок. Я вже навіть знаю який. Так повелося, що, якщо дві людини дуже добре одне одного знають і довіряють одне одному, то в подарунок дарують книжки. Тож і я подарую їй книгу одного з моїх улюблених письменників Пауло Коельо – “11 хвилин”. Можливо вона вловить зміст.

А загалом те, що описано вище це навіть не продовження історії. Це просто деякий ліричний відступ і підведення підсумків. Хоча в попередніх частинах я також намагався підкреслити усі події і сформулювати якийсь висновок, але це не виходило. Ось зараз я починав і закінчую “нетрадиційно”. Багатьом людям сподобалась моя історія. Деякі люди побачили в цій розповіді щось із свого власного життя. Деякі ходили ксерили роздруківки, щоб прочитати, чи передати комусь іншому, але дуже мала частина людей дійсно співчували…… Хоча навіщо? Мені вже не потрібні ані співчуття ані поради. Цей текст став дійсно просто цікавою історією, яка класно написана (я не хвалюсь, а суджу згідно коментів рідерів). Отже я його просто продовжую друкувати. Дехто з вас мабуть помітив, що походу розвитку подій ставало читати не так цікаво. Це все із-за того що перші частини були написані в один момент “під враженнями”. Друга половина – це вже трошки не те. Самі судіть. А те що ви читаєте зараз це взагалі просто розповідь. Банальна і нецікава.

На кінець іще одну річ я таки хочу зробити. Я хочу особисто від щирого серця подякувати Мар’яні Петрівні Кобасі за те, що вона мене навчила, навчила кохати, хоча я і не пізнав цього почуття в повному обсязі. Навчила пробачати і пам’ятати (навряд чи я колись це забуду). Навчила жити…………….

За це їй щирий уклін.

Автор: просто студент. 14.06.2005 р., ніч 31 хвилина по першій