Казка про камені

Posted in Оповідання

Частина 1.

Чудового дощового ранку граф прокинувся від того, що краплина пмала йому прямо на лоба. Він не розплющив очі. Дощ шурхотів по порослій травою бруківці в закинутій місцевості на теренах незнайомої йому країни. Він сьогодні навіть не знав де він лежить. Для нього не мало значення якім людям належить влада на цій землі і хто контролює місцевих мешканців.

Він тільки бачив закинуті хати навколо, в них був провалений дах, а то й взагалі не було даху. Невдовзі повз нього в одній із таких хібар промайнуло щось тепле. Напевно щось волохате й живе. Але й то теж не мало значення. Тварині була своя дорога і не було діла до графа.

Точились думки про батьківщину. Про рідне царство. Про любов і безкраї простори. За поясом лежав металевий клинок гострий як бритва. Вчора він ним різав зайця, котрого піймав старим способом на ближньому полі.

Цікаво було тільки те, чи перейшов він кордон, чи будуть його турбувати прикордонні війська сьогодні чи “лицарі честі” в формі та з погонами скажуть вже в столиці невідомої країни про те, що він не правий і не може тут бути, бо він чужинець на Землі.

Може його захочуть відправити до Сибіру, або на іншу планету? На місяць? Хто їх знає цих можновладців та поліцію.

А зараз він лежить та слухає дощ. Той самий дощ, котрий був у його дитинстві на його рідній землі. Дах протікав і помалу крапав всередину. Крізь відсутні двері вітерець навіював приємну осінню прохолоду всередину його пристанища теперішнього. Лишалось чекати. За годину час буде вирушати в дорогу. З думкою про..

27.07.2008

Частина 2і. Далека дорога

Час буде вирушати. Але дорога буде дальня. Тому спочатку треба накормити своїх коней. Напоїти їх. І дати відпочити сьогодні. Хто знає.. Може ця дорога триватиме вічність. Може ніхто не побачить нас вже ніколи. А може ми розійдемося десь посередині в різні боки.

Потрібно край побачити одну високопоставлену людину. Від того чи ми його знайдемо може залежати все подальше життя. Або ж не побачити.. так?

Тому відпочинок має тривати. Відпочинь, моя люба міс Ініме. Нехай твій сон буде солоним або кислим. Головне, або не головне. Просто відпочинь, щоб вирушити в дорогу.

А те, що буде після війни. Ми побачимо вже потім. Я тобі скажу, що було після війни, коли прийду до тебе додому. Навіть якщо не побачу закінчення війни, то мені перекажуть все друзі. Спи, моя люба.

30.07.2008

=======

23.07.2009 (минув рік)

Частина 5.

Він їй каже на те: МІАУУ!!!

А все чому ж? Вона в здивуванні! Вона сче не дісталась заповітного містся, а він в такоому стані!

Енергія лилася і виринала із середини. Обидва не знали і знали одночасно про своє буття. Про все, счо їм належало. Про те, счо їм нічого не належало. Вони були білше ніж головні герої гри. Вони були всім.

Сяяло сонечко, вони були у затишку величезних дерев поблизу великого озера. Водичка здригалась від грайливого вітертсю і входила у резонанс із їхніми бажаннями і покликом тіла. На травичтсі лежали два найпрекрасніших створіння. Вони були усім, счо може бути. Вони були ніким. їх можна було помітити по счасливому сяйву, яке важко не помітити, але ніхто не міг розгледіти в тому урагані радості. Тсе надто красиво. Вона красивіша за світ. Він не менш яскравий. Світло блажено сліпило їх вуста, які дарували ніжність.

Вони падали і розбивались, вони літали і мріяли. ВОНИ БУЛИ В ТОЙ МОМЕНТ САМЕ ТАМ, ДЕ ВОНИ Є. Ні хвилини не відриваючись одне від одного, навіть не тому, счо вони звязані чимось. Просто вони стали одним тсілим. Він став нею, а вона – ним. ВОНА КОХАЛА, А ВІН СЯЯВ. В той же час все було навпаки.

Потім погляд спостерігаючих переносится на кухню. Вони лишились одні із двома чашечками якогось напою. Тсе їх кухня. Газова плита, обідраний стіл, кілка табуреток і шафка для двох чашечок.

Чашечки звичайні. На стелі небо. На небі зовсім нема зірок. Напевно буде досч. І знову ж таки. Вони обидва любили досч. А може сніг? Здалеку.. десь із глибини иого уяви лунала музика у стилі транс чи друмьньбасс. То було тілки для того, счоб змінити знову в світі хоч счось. В кожному світі і в кожній людині счоразу змінюєтся часточка. А інколи і декілка часточок. Тся музика доходила до неї і трішки навіть збуджувала.

Напій стояв допитий до середини.. чи до половини. Або .. вони розділили чашечку на двоє і їм не хотілось його. Або..

Він встав, підійшов до неї зі спини, погладив їй по волоссю.. потім нахилився і потсілував за вушком.. у шию.. помалу дійшов до вуст. Десь краєчком вона була в потсілунках. Вона не могла перестати слухати його музику. Досі вона була в нйому. Починалось все із прекрасного садка. Де росли вишеньки. А хрусчі давно вже відгуділи. В тому містсі напевно взагалі хрусчів не було. їх могли поїсти інші мешкантсі садку. Як каже одна із листівок знайдених незрозуміло де: В усьому винні горобтсі!

Вона лишилась в музитсі, а він замріяно пішов у спочивалню.

їх спілністю було те, счо вони творили тсей світ разом. Вона інколи не могла зрозуміти чому цей лицар, чому? А він не вимагав розуміня. Він не вимагав. Він мав счось. Те, счо мають інші. Але лише один з мілйонів може побачити те, счо є в нйого. І сче менше можуть прийняти. Мало хто міг через це зрозуміти.

Ніхто не розумів де обладунки цйого лицаря. І чому саме він є лицарем. Розуміти і не намагались. В нйого було особисте. Не розповідати того, счо треба прийняти, як сутність. Чи то не його. То від когос іншого?

Він плив, а вона летіла. І так день за днем.

Після того, як він пішов спати минуло вхзе білше 20-ти хвилин. Вона не змогла відірватись. Від вражень. Счоразу споглядаючи із запюсченими очима цю казку – вона бачила продовження.

Напій на столі лишився не займаним. А прокинулись вони тільки коли сонце встало.. навіть трішки раніше. Гра продовжувалась. Теплі і сонні тіла були поряд. Сумно, але кожному здавалось, счо це лише подорож в другу серію двосерійного кіно про війну.

Вона думала про те, як же .. він ось. Так буває?

А він думав про…. . Він не думав.

Запюсчені очі. Сну нема. Свідомість інколи зникає. Ніжний подих .. але не від тебе, а тобі. А від тебе і не тобі. Тібі і собі. А коли разом. Вони.

Ранок.

==============

Поділіться в соц мережах!

0