Хаос був лише у нього всередині

Старий потяг, сірі пилюжні сидіння й полиці. За вікном пливли пустирища, далекі села, лісосмуги. Нудне порохняве небо нависало над такою ж порохнявою і нудною безлюдною пусткою. У вагоні спекотно, при кожному подихові вдихаєш гарячу дику суміш запахів – м’ясо, яке везуть з рикну, мішки цибулі, горілчаний перегар із горлянок господарів цих товарів, ніжні квіткові парфуми якоїсь дівчини і агресивний запах «Красной Москви». Посеред цього – Він. У кутку під вікном у старому джинсовому костюмі. Старі кросівки, тертий кашкет поверх короткуватого волосся, зеленкуватий ранець.
Він не був частиною того хаосу навколо. Хаос був лише у нього всередині. Власне, якби хтось із сусідів по купе його запитав про мету подорожі, то був би вельми здивований. Втекти. Це досить дивно – тікати від своєї утоми. Проте – це була його єдина мрія на цей час.
Надворі сонце(воно ледь угадувалося за пеленою хмар) вже піднялося досить, щоб нагріти повітря. «Час іти» – подумав Він. Так, цього дня його звали не Славком, не Стасіком, не Станіславом Петровичем, навіть не Лисом. Цього дня він був просто Він.
Він зійшов на найближчій станції, і вирушив у напрямку безлюддя. Він йшов, чавлячи ногами жорству, пилюку та строкаті рослинки. Йшов усе далі, поки несли ноги. Скільки минуло часу, він не знав, ба й навіть не замислювався над цим. Він просто зосереджено йшов.
Голова Його була не такою, як завжди. У нормальному стані Він узагалі не поїхав би бозна-куди хтозна-за-чим. І все-таки у ній крім накипілих переживань були ще і якісь думки. Саме тому в нього за плечима у наплічникові лежало дзеркало, фарби, фотоальбом та запальничка. Тому, що він думав, і тому, що він думав не так, як думають здорові люди.
Через деякий час(скоріш за все – за кілька годин) він зупинився. Озирнувся. Навколо – один степ та ліси на обрії. Ні душі. Тихо і нервово сіпаються на вітрі билинки. Високо пролітав лунь. Прекрасно – він сам, і це якраз те, що йому було конче потрібно. Просто бути самому там, де не знайде ніхто.
Він сів на землю. Слід би зараз розказати про його думки, але Він не думав нічого конкретного. За останній час назбиралося стільки потрясінь на одну його душу, що мозок відмовлявся далі так працювати. Він нічого не осмислював. Лише відчував, що треба робити, куди ступити наступного моменту і, якимось внутрішнім чуттям відчував, куди слід тікати.
Запитаєте, чому так сталося? Відповідь буде простою, навіть банальною. Через кохання. Він часто зустрічав дівчат, які йому подобалися, але у кожної було своє «але». Проте останнього разу це було щось надзвичайне – увесь його розум був зайнятий думкою про Неї. Увесь час ділився на відтинки між спілкуванням із Нею. Найпрекраснішим було те, що Їй Він був також небайдужим. Поки… Поки Він не наробив купи помилок дилетанта. Стосунки дали тріщинку – і Він замотав її скотчем, замість усунути причину. Якби Він тоді про це знав!.. Запізніле усвідомлення породжувало хвилі розпачу. «Чому?!!», хотілося кричати Йому на весь голос. І Він кричав, поки ніхто не чув.
Коли волання вже не допомагали, Він дістав фарби, і нахилився над люстерком. Білою барвою – обличчя і руки, червоною – усмішку, яка не могла пробитися самостійно вже три дні, чорною – вертикальну смугу, в палець товщиною, на лобі. Так, тепер його обличчя було світлим і усміхненим. Тепер Він, з усмішкою на виду, буде робити те, на що не наважувався через страх заплакати.
Рука сковзнула до наплічника, і намацала прямокутний глянцевий предмет. Після секунди вагань, Він все-таки дістав звідти фотоальбом, з Його та Її фотографіями. Розкрити його стало чомусь так важко, так нестерпно! Він, із заплющеними очима, повільно відкрив перший знімок і розтулив повіки. Щось раптом почало заважати дивитися. Він швидко закліпав, підняв до неба голову та глибоко вдихнув. «Треба». Дивитися на те, що відділяло Його від щастя, було вкрай важко. Але потрібно. З тяжкістю горталися сторінки з обличчями, що були такими знайомими(«Невже я їх десь бачив? Стоп, хто оцей чувак, що обіймає ЇЇ?!! Не будь ідіотом – це ж я сам… О, Боже!..»).
Все, останнє фото переглянуто. Полегкість. «Тепер слід їх знищити. Негайно». На запальничці затанцював примхливий вогник. Він лизнув цупкий папір альбому, сторінки, і далі жадібно почав його поглинати у свою жовтогарячу пащу. Вітер роздмухав полум’я, і воно пожирало останні клапті його спогадів.
От і все – лишилася жменя попелу. І більш нічого.
От і все…
Він ліг на землю всім тілом. Перед очима – бездонно-широке яскраво-блакитне небо. Вгорі промайнула пара ластівок. Навколо тихо шелестіла всохла трава, сюрчали останні, напевне, в цьому році коники. Природа була пречудовою, і Йому, раптом, так захотілося жити вічно! Вічно насолоджуватися теплим бабинолітнім сонцем, запахом сухої трави та сюрчанням комашок! Або, принаймні, якщо не вічно, то щоб ця картина залишилася в його пам’яті на все життя! На все прекрасне його життя!..
До нього потрохи повертався його розум. Він наповнював мозок спочатку несміливо, по клітинці, немов непроханий гість, а далі – все сильніше й сильніше нуртуючи Його головою. Життя повернулося нарешті до всього тіла, нагадуючи про різнобарвність та неймовірну красу навколишнього світу. Так, він знову став Самим Собою.
Славко підвівся, дістав із кишені серветку, і стер намальовану усмішку. Мавр зробив своє діло. Настав час для реальних почуттів. Легко стиралися фарби, легко він з ними розставався. Щось підказувало – все буде добре. Навіть без них.
У кишені застрибав телефон. То прийшло повідомлення. Від Неї: «Привіт,Славку!Ти на мене не ображаєшся?я не хотіла робити тобі боляче.я за тобою скучила;)».
«Ні, я більше не ображаюсь…» – згадалася пісня Крихітки Цахес. Йому навіть чомусь була приємна ця есемеска.
Славко знов усміхнувся. І рушив, наспівуючи щось позитивне, до залізничної колії.
Написано під впливом пісні
30 Seconds To Mars – Echelon
8-10.04.2007