Антигерой нашого часу. Чкалов Євген. 01.04.2009

Posted in Не моє художнє

Антигерой нашого часу. Чкалов Євген. 01.04.2009

«Це Запоріжжя, це Україна,  А не якась інша країна» (с) Хорта

Місто Z, саме так дехто називає моє місто. Молодь більше любить називати його Zp. Так виглядає домен другого рівня мого міста. Але мені подобається повна, нехай і довга, назва міста – Запоріжжя. Іноді стою посеред головної вулиці і не розумію як я тут виріс, більше того як я тут виріс ТАКИМ? Я не вписувався в загальну картину міста по всім параметрам: від зовнішніх до внутрішніх. Мої земляки дивились на мене як на ворога; вони дивились на мене як на зрадника, коли дізнавались, що я тут народився і ніби то один з них. І тому більше дивувався як мені тут вдалось вижити? Стосовно «як я вижив», це взагалі окрема тема, бо мав вже вбитись або загинути не раз, але виживав. Навіть було виходив без подряпини. В цьому плані мені щастило так, що майже увірував в свою безсмертність. За це і отримав прізвисько серед друзів «Кіт».

От стою посеред головної вулиці імені Вождя світового пролетаріату, чекаю на друга, який чомусь запізнюється, і питаю: «Боже мій, за що я люблю це кляте місто?». Відповідь згори не прозвучала. Та її і не очікував. Се одно, відповідь була мені відома. Відома, бо це питання я задавав собі не раз. І як результат, знайшов причини любити рідне місто, для якого став чужим. Я любив його за те, що воно мене зробило таким, яким я є, а не таким як всі навколо. Правда, були ще дві причини, за які любив своє місто Z: якісне планування міста і острів Хортиця.

Чому це я не вписувався в загальну картину міста? Елементарно. Варто було лише подивитись на те, як на мене дивляться оточуючі, щоб зрозуміти, що я їм не подобаюсь. Ну то й біс з ними, їхня любов мені не потрібна. А чому я їм не подобався? Бо я був неформалом. А чому це був? Я ним і є. І, сподіваюсь, буду. Проблема була в тому, що Зп – місто заводів і місто-«заповідник комунізму». Тут нормально носити туфлі з загостреними закрученими носами, одягати їх під спортивні штани з лампасами, а на голові носити шапку-мєнінгітку. Коротше кажучи, тут більша частина молоді (та й не тільки молоді) одягається як гопота, хоча не обов’язково ними являється. Загальна культура і моральні цінності десь на тому ж рівні. Самі шановані жанри музики в Зп – шансон і реп, з невеличким відставанням йде попса. Головна… ні, єдина мова спілкування – російська. Мешканці міста так чудово знають чужу мову, що можуть з легкістю конкурувати з мешканцями обох столиць північного сусіда за статус «Абсолютний знавець російської мови (або фєні)». І тут на фоні цієї картини з’являюсь я: в гадах, весь в чорному, нефорській атрибутиці, лисий та ще й принципово українською спілкуюсь. Для місцевого народу, який емо від металіста не відрізнить, я – справжнісінький скінхед, хоча до них не відношусь. А яке може бути відношення мешканців міста-«заповідника…» до скінхеда? Тільки вороже.

А чому «заповідник комунізму»? Цю назву вигадав батько мого знайомого. Вони, як і я, переїхали звідси. Лише з тією різницею, що я переїжджати не хотів. Так от назву таку Запоріжжя заслужило. Ви тільки вдумайтесь в абсурд: головна вулиця міста – проспект Леніна, яка закінчується на площі Леніна, на якій стоїть самий високий (якщо рахувати з постаментом) пам’ятник Леніну, який вказує на ДніпрГЕС імені себе коханого, трохи вище по течі Дніпра знаходиться порт імені не скажу кого, навпроти порту знаходиться острів… забув, як цього татарина звали, і це все знаходиться не скажу в якому районі. А прикладів ще купа, вже правда, не з Леніним. Ви коли-небудь бачили вічний вогонь Жовтневій революції? Ні. Тоді приїжджайте в Запоріжжя і побачите. Ну і так ділі…

Є у запорожців ще одна цікава манера – самі вигадують легенди, і самі ж в них вірять. Ми віримо, що в нас самий довгий в Європі проспект. Насправді, самий довгий проспект в Харкові, а в нас самий довгий прямий відрізок. Ну а сама велика легенда Запоріжжя, яку знають всі українці і так само в неї вірять, це те, що Запорізька Січ стояла на Хортиці. Якщо у вас сильно округлились очі в цей момент – підіть і перечитайте підручник історії України за восьмий клас. Про Хортицю ні слова не знайдете.

І як після цього не закричати: «Як тебе любити моє Запоріжжя?!» Чомусь я спромігся його полюбити.

От, Сокіл, урод пернатий, не знайшов кращого місця для зустріч – на зупинці. Тут стоїть кодло молодчиків гопівської зовнішності і хижо на мене дивляться. Мало того, що знайшов «вдале» місце, так і, падла, запізнюється. Ще пару хвилин і буде бійка. Ну все, Сокіл, якщо виживу – ти наступний в моєму списку живих мерців. Не встиг я додумати остаточно цю думку, як мене злегка похлопали заду по плечу. Я вже стиснув кулак і був готовий бити з усіє сили, але спершу повернув голову, щоб краще навести кулак на ціль. І добре, що повернув голову, бо заду стояв Сокіл з Ельфом.

–                     І де вас чорти носили? – запитав я у Сокола.

–                     Да вот, я шел к тебе и Эльфа встретил. Слово за слово, как то не заметили, как время прошло. Все уговаривал его с нами пойти.

–                     Гаразд, швидко йдемо звідси. Бо оно, контингент тут мною цікавиться, – і показав в сторону гопівського виду типів, що одночасно зацікавлено і агресивно на мене споглядали.

Хлопці не перепитували і ми швиденько пішли до Bill’и.

–                     Кот, а что брать будем? – зацікавився Сокіл.

–                     Що захочеш, те й візьмеш.

–                     А ты угощаешь? – єхидно зацікавився Ельф.

–                     Я вам не син Рокфеллера. Кожен платить сам за себе, – з грубим тоном в голосі відповів я.

–                     Чего ты так злишся? Я пошутил.

В магазині ми «затарились» не сильно. Я взяв великий пакетик солоного арахісу і літр солодкої води, а хлопці по півлітра пива. Хлопці ще думали чи не взяти їм так само як і я солодку воду замість пива? Сьогодні була п’ятниця. А головне, що мав знати кожен «світський» запорізький неформал – це те, що по п’ятницях було Підвіконня. Це були щотижневі збори неформалів Запоріжжя. Починалось все як збори рольовиків, але з часом перетворилось на всезагальні збори неформалів. А назву таку ці збори отримали, бо починали збиратись на підвіконнях в під’їздах. Місце зборів постійно переносили з місця на місце. Але не від гарного життя, а тому що постійно знаходились такі, що не давали спокійно посидіти раз на тиждень. Останнє місце знаходилось біля пам’ятника Хмельницькому або як його в нас називали «Хмільного козака», бо щодня в нього в руці була нова пляшка пива.

Пити перед Підвіконням ніхто сильно не ризикував, бо був ризик з нього не піти. Кількість алкоголю там була така, що піти «косими» могли майже всім составом. Але сильно напивались лише деякі, ніхто цього не любив, але завжди їм наливали. І не тому що їх боялись, а тому що не прийнято було відмовляти в подібному проханні. Так от, Ельф і Сокіл знали, що їх чекає сьогодні вечорі і не ризикували пити більше.

З магазину ми не поспішаючи пішли пішки в сторону зборів Підвіконня. Ми мали прийти саме під його початок.

–                     Ну що, Сокіл, як там твоя Оля? – зацікавився я, та й підкинув хоч якусь тему для розмови у дорозі.

–                     Не спрашивай.

–                     Що таке, все так складно?

–                     Так себе. Нашла себе парня из Львова и хочет туда уехать к нему жить.

–                     Сокол, я все таки не понимаю, какое твое свинячье дело с кем встречается твоя Оля? Вы ж год уже как разошлись. Почему ты ее контролируешь и лезешь в ее личную жизнь? – перебив Ельф.

–                     Ну, понимаешь, она была капитальным этапом моей жизни…

–                     Ну и что?! Какое ты имеешь право говорить ей, с кем встречаться, а с кем нет? Я еще понимаю, когда ты забраковал первого своего «наследника», поту что он был реально отморозком. Я ей сам тогда по-дружески советовал слать его на… Но следующие были более-менее нормальными.

–                     Ну не могу я отдать ее первому встречному, так еще и не из нашего города.

–                     Ти егоїст, Сокіл, і цим все сказано, – підтримав я Ельфа.

–                     Кот, чья бы корова мычала…

–                     А что такое? – заблискуючи очима спитав Ельф.

–                     Так у него две девушки, – пояснив Сокіл, – И он меня еще и эгоистом будет называть.

–                     Ну, по-перше, в мене одна дівчина. Просто друга в мене теж закохана, і я цим час від часу користуюсь. А, по-друге, на те я й Кіт, щоб бути егоїстом. І факту цього, по між іншим, не приховую.

–                     А от Оли своей скрываешь? – зацікавився Сокіл.

–                     Що від Олі? Вона знає, що є собі така Катя, яка на мене слину пускає. А те, що я з нею час від часу сплю, це їй знати не обов’язково.

–                     Лучше промолчать, чем соврать, – іронічно процитував мене ж Ельф. Ми гучно засміялись, – Кот, так твоя Оля не ревнует тебя? Ты ж, красавец, уедешь на все лето в Зп, и хрен тебя знает, с кем ты тут спишь?

–                     Ні, не ревнує.

–                     А может, ты просто этого не замечаешь?

–                     Повір, як би їй щось не сподобалось, я б про це знав. Вона б насупилась і не виходила на контакт.

–                     И все?! Никаких истерик, битья посуды? – не вірив Сокіл.

–                     А нащо воно їй?

–                     Ну ты и жук, таких девах отхватил. За что они тебя только любят?

–                     Я не жук, а Кіт, – пожартував я, – А люблять кожна за своє. Але обидві поважають мене як особистість.

–                     Я смотрю, ты себя любишь больше, чем они обе вместе взятые.

–                     Ти думав мене просто так Котом назвали? Я повна копія цієї тварини.

Соколу не було що відповісти, тож певний період ми пройшли мовчки. Коли ж ми проходили мимо бульвару Шевченка, Сокіл звернув увагу на так звану «золоту» молодь. Неформали завжди були в контр позиції до подібного народу. Агресії до них ми не проявляли, але  й симпатії з нашої сторони вони могли не чекати.

–                     Позеры мажорные, – пробурчав Сокіл.

–                     Приезжают сюда панты погонять, хотя сами по себе никто и ничто, – прокоментував Ельф.

–                     Я от одного хлопці не розумію: що серед них роблять емо? Ці ображені розумом, зазвичай, серед собі подібних тусують.

–                     Кот, ты ж сам говоришь, что емо – чистокровные позеры, а БШ (бульвар Шевченка в народі) – место сбора позеров, какими б они не были, - відповів на моє питання Сокіл. В цей момент в нього задзвонив мобільний, Сокіл відповів, – Да, он здесь. А что такое? Смешно. Ну мы уже идем, так что встречайте. Кот, – звернувся до мене Сокіл, поклавши слухавку, – тут звонил Дух с «Падока» (скорочена назва «Підвіконня»). Говорит, рассказал про тебя какому то панку новенькому, а тот не поверил, говорит, не может существовать панка, который не курит и не пьет, родился в Зп и при этом разговаривает на украинском. Короче, ты не существуешь.

–                     Так ходімо швидше, покажемо йому привида.

Хвилин за п’ятнадцять ми вже були на підході до Підвіконня. Не дивлячись на те, що народ мав тільки починати збиратись, людей там було вже вдосталь. Там були раді бачити кожного, хто був неформалом або бажав ним стати. Було досить прийти, потиснути руку оточуючим, назвати прізвисько або власне ім’я (в такому випадку прізвисько ти отримуєш з часом) і все, ти член неформальської родини. Особливістю запорізької сходки неформалів було ще й те, що з панками, готами і металістами тусили ще й скінхеди.

Самі низькі бажання організму тут не звикли стримувати, тому у разі «поклику природи», бігли до парку, на краю якого сиділи, якщо ж було бажання палити, то палили не звертаючи уваги на оточуючих. Мені завжди було цікаво, чого більше на Підвіконні: тютюну чи алкоголю? Підчас наших «посиденьок» над Підвіконням тримався стабільний тютюновий смок, а після «посиденьок» кількість порожньої тари вражала. Персонально в мене від тютюнового диму гуділо в голові, та й запах його не приводив мене в захоплення, тож я намагався триматись з надвітряної сторони до цього «палячого кудла».

Ми ще не встигли підійти до Підвіконня, як нас помітили. До мене підбіг Дух і схопив за руку, як беруть когось щоб відвести в сторону.

–                     Привет. Я ему пытался доказать, что он не панк, а обрыган, но он говорит, что все панки по определению обрыганы. Ну, я и решил тебя ему показать.

 

 

Піонерський табір

«Блюститель чистоты

Панк-роковских рядов

Слишком мало рока

И слишком много слов.

Ты промываешь мозг

Покруче Эм-Ти-Ви

Я манал тебя

И таких как ты»

                   Тараканы!

 

Д

ух підвів мене до якогось хлопчиська, якому було років 15-16. Це тіло ледь стояло на ногах (коли встиг напитись, біс його знає), в гадах, в джинсах з замотаними штанінами і роздертими колінами, в чорній футболці з написом «Punks not dead» і ірокезом на голові. Коротше кажучи, типовий панк-піонер, який ні чого не тямить в ідеї, а живе за штампами.

Я ніколи не розумів в піонерах однієї речі: чого вони думають, що всі неформали палять як паротяги і бухають як чоботарі? Це ж далеко не самі популярні штампи, які про нас ходять, але якогось біса піонери використовую в першу чергу саме їх. От не бачу сенсу, хоч ви мене ріжте!

–                Ну що, дитя підземелля, це ти себе панком називаєш? – звернувся я до нього.

–                А ты кто тут такой?

–                Я – Кіт. А тебе як звуть?

–                Сергей.

–                А прізвиська в тебе нема?

–                Нет! – гордо відповів Сергій і позеленів. Я встиг зрозуміти, що він зараз стругане, і відійшов в сторону, щоб мене не накрило «вибуховою хвилею». Перш ніж стругнути, він впав на коліна, а потім вперся на руки… і з нього рвонуло. Коли ж все скінчилось, Дух кинувся йому допомагати, але я його зупинив, поставивши руку до його грудей так, що не давав пройти.

–                Нехай сам встає. Сергію, вибачаюсь, що перебиваю тебе в такий делікатний для тебе момент, але чому ти так гордо, навіть трохи пихато сказав, що в тебе відсутнє прізвисько?

Він встав на ноги. Саме цікаво  його вигляді було те, що він чистий, наскільки це можливо для панка-піонера. Сергій так стругнув, що зовсім не заляпався. Але через діру в штанині джинсах було видно, що в нього було розбито коліно. Це був наслідок швидкого падіння перед «виверженням».

–                Сергей – это мое имя. Мне его дали родители и с ним я иду по жизни, - відповів він. Відверто, я не очікував відповіді на своє питання, принанні, так швидко і так обґрунтовано. Питання було задано для перевірки свідомості «пацієнта». А «пацієнт» виявився міцним… хоча і тупуватим.

–                А ти знаєш принцип походження імен і їх призначення?

–                Не грузи!

–                Що це значить «не грузи»?! Ти прийшов до нас, обстругав місце, де ми любимо стояти і заявляєш мені тут: «Не грузи»?! В тебе є два варіанти: або ти зараз спокійно і відверто поговориш зі мною, або тобою займуться скіни, – і я показав йому на купку скінхедів, які дуже «люб’язно» поглядали, роздивляючись цього обригана. Хоч Сергій і був п’яний, він зрозумів, що його чекає в другому випадку і в нього на обличчі читалось, що йому до вподоби перший варіант.

–                І так, розслабся, збери всі свої мозки в купку і дай мені відповідь на моє питання.

–                Я его не помню.

–                Не проблема, я повторюю: чи знаєш ти, нащо нам дають імена, і що вони значать?

–                Что бы нас различать и что бы каждая сука знала, что это мое, – суть другої частини його відповіді я зрозумів лише частково.

–                Ну перший пункт ти назвав правильно. Але от друга частина – це те, що наше ім’я нам дають, бо воно нас характеризує, захищає. І прізвисько – це не тільки твоє ім’я в певній компанії, але й твоя характеристика і твій оберіг. Тому, хочеш-не-хочеш, ти отримаєш тут прізвисько. Можеш на нього ображатись, але це твоє ім’я тут. І ще одне, в нас прізвисько не отримують, а заслуговують.

–                Много слов, но я попробую запомнить.

–                Може ти хотів сказати «зрозуміти»?

–                Нет. Я потом пойму, а пока буду помнить.

–                А чого ти взяв, що ти панк?

–                А кто я?

–                Ти єврей? Не відповідай питанням на питання.

–                Я выгляжу как панк. Этого мало?

–                А як хто виглядаю я?

–                Не знаю. Что то среднее между металлистом и скином.

–                Дух, хто я?

Дух, який весь цей час стояв в стороні, трохи «завмикав» з відповіддю, і відповів з заминками:

–                Ты? Е-е-е… Это… Тю, блин, панк. Кот, ты – панк.

–                От бачиш, – звернувся я до Сергія, – я – панк. Я знаю, що виглядаю не «по формі». Але головне не упаковка, а зміст.

–                Брат! Давай выпьем? За Цоя!

–                Стій, – з холодом в голосі відповів я, – це питання чи панк ти?

–                Не понял.

–                Ти себе поводиш не як панк.

–                А как кто?

–                Поки що я бачу в тобі не панка, а позера-обригана, який косить під панка.

На обличчі Сергія проявилась лють, але, мабуть, він згадав про скінів, і вже з жалем в голосі видав:

–                Я – панк. Что я тебе сделал, что ты так на меня взъелся?

–                Я міг би відповісти, що ти сказав Духу, що мене не існує. Але насправді, ніхто на тебе не вз’ївся. Ми тут нефори бувалі, ми знаємо, що головне – ідея, і знаємо, яка у кого має вона бути. А ти живеш, навіть не живеш, а дієш за штампами.

–                За чем? Ты опять начинаешь меня грузить!

–                А ти мене дратувати.

–                Да пошел ты! Я – панк, и не хватало, что бы меня еще какое то уёбище скиноподобное учило! – він хотів викинути руку і показати мені всім відомий жест з середнім пальцем руки, але щось в нього не вийшло і це виглядало як звичайний незграбний вимах рукою. Вирішивши, що його все ж таки зрозуміли, Сергій зігзагами пішов в сторону скінхедів і зробив величезну помилку – стугнув поруч з одним з них. Скіни цьому не зраділи. І не тому що це трапилось поруч з ними, а тому що було прийнято стругати в парку на землю, а не на асфальт. Перший раз вони йому пробачили, бо я був поруч і проводив «виховну» роботу; вдруге – це було занадто.

Один зі скінів схопив Сергія за горло однією рукою і вдарив в обличчя іншою. Цей горе-панк, як не дивно, залишився стояти на ногах. Для нього ж гірше, бо в наступний момент його вдарили вдруге, але вже ногою в живіт. Другий удар був фінальним, бо Сергій злетів з ніг і впав спиною у власну ж блювотину. Але це був не фінал цього дійства. Скінхеди дружньо підняли його і віднесли в тінь сосен парку. З однієї сторони, переступати ліньки через нього, а  з іншої – якщо будуть проїжджати менти мимо і побачать обстругане тіло з розбитою пикою, то нам всім проблем не оминути.

До мене підійшов Дух. Він спостерігав і за моментом виховання і побиття в стороні, і намагався не втручатись.

–                Кот, я не понимаю, зачем ты с ним разговаривал, а потом отдал скинам? Пациент безнадежно болен?

–                Ні, Дух, він доволі не безнадійний, але без допомоги йому не обійтись. А стосовно скінів… Раніше в школах учням за проступки виписували розги, так от скіни і були тими розгами.

–                Макаренко, блин. Тут вот еще что: тебя Лемур искал.

–                Якщо шукав, то знайде.

–                А что случилось? К тебе сегодня никто не может дозвониться. Ты мобильный выключил?

–                Краще. Я його розбив

–                А что случилось? Нервы?

–                Ні, все значно банальніше. Вчора їхав з репетиції додому на роликах, ну і розбився. Мені нічого, а мобільний в луски.

–                А быстро ехал?

–                Та десь під 50. Це на Дамбі трапилось.

–                А «защиту» одевал?

–                Тільки на колінники. Але й вони не врятували. Я підчас повороту впав, тож удар прийшовся на бік, там де лежав мобільний в кармані.

–                Везунчик. Котом тебя назвали не зря. Выжил-таки и без царапины.

–                Майже без, – я задрав футболку і показав здертий бік. Дух присвиснув.

Далі Підвіконня проходило як і всі інші: народ бухав, співав пісні під гітару, обговорювали якісь спільні теми. Через години півтори прийшов ще хтось з гітарою. Гітаристи, щоб не заважати один одному, грали свої пісні по черзі – класична практика.

З темряви зі сторони Проспекту з’явився Лемур. Побачивши мене, він засіяв. Образ обличчя в нього був такий, ніби він побачив скриню з золотом і нікого поряд, щоб теж пред’явити претензії на право нею володіти. Лемур був хлопцем добрим, але наївним. Тому він сіяв так щоразу, коли бачив когось знайомого. А для нього я був ледь не ідолом, і це мене трохи в ньому дратувало.

–                Кот, привет! Где ты пропал? Весь день вне зоны доступа.

–                Я мобільний розбив.

–                Сочувствую. Это когда на роликах ехал?

–                Так, на них. А за мобільний не хвилюйся, то залізо. Я цілий, і це головне.

–                И то верно.

–                Дух мені казав, що ти щось хотів. Що саме?

–                Я нашел продюсера для нашей группы!

–                Лемур, в мене для тебе погана новина. Мені приємно, що ти запросив бути у вас вокалістом і все таке… Але я маю відмовитись, – обличчя Лемура в цей момент стало сумним-сумним. Не люблю розчаровувати людей і казати їм погані звістки, але хтось це має робити. Я вирішив пояснити йому причину, може хоч тоді йому стане легше, – Максим, я – панк, а це значить, що і співати я маю в панк-гурті. А ви граєте метал. Це віддає подвійним стандартом. Слухати метал може будь-хто, але співати і грати його має металіст, а не панк. Розумієш?

–                Да, понял. Наверное, на то ты и признанный идейник.

–                І в тому числі теж, – я обняв його за плече і повів в сторону загальної гурби Підвіконня, – Зараз знайдемо вам вакхаліста і купу гітаристів. Дивись яка гурба неформалів. Не повірю, що серед них не знайдеться нікого з потрібним вокалом.

–                Хвилинку уваги! – закричав я до всього Підвіконня, – Невеличка об’ява. Треш-метал гурту потрібен вокаліст з відповідним вокалом, всіх зацікавлених прошу звертатись до Лемура, – і показав на нього. Я помітив блиск в очах деяких членів сходки. Задачу виконано. Пост здав – пост прийняв.

Через декілька хвилин до мене підійшов Сокіл і запропонував іти додому. Оскільки всі, хто мене шукав сьогодні, вже знайшли, вечір ставав віддавати рутиною. Тому я був не проти пропозиції Сокола. Ми підійшли до Ельфа з тією ж пропозицією, але він відповів, що чекає на дівчину і буде йти вже нею. Свята річ! Тож ми з Соколом рушили вдвох. Я кинувся було йти в сторону зупинки маршруток, але Сокіл сказав, що хотів би пройтись і дещо в мене спитати. Я ж був не проти пройти трійку іншу кілометрів.

–                Кот, я смотрю, ты не плохо в девушках разбираешься?

–                Я в людях добре розбираюсь не залежно від статі.

–                Ладно, мистер Скромность, нужен твой совет.

–                Ну ти кажи. А там подивимось.

–                У меня есть девушка…

–                Яка за цей місяць: друга чи третя?

–                Вторая, – дратівливо відповів Сокіл, – но она мне не нравится. Я не знаю, как с ней разойтись.

–                Сокіл, я чогось не доганяю. Ти їх пачками щомісяця міняєш, а від цієї не знаєш як відмазатись?

–                Да.

–                Бугага. А в чому причина?

–                У меня нету явной причины ее бросать.

–                А у інших були?

–                Да. Нужна мне хоть какая то отмазка.

–                Ну скажи їй в лоб: «Прошла любовь – завяли помидоры».

–                Вот ты сам так и говори.

–                Вже казав.

–                Та знаю. Ты ж у нас прямой как вода из-под крана.

–                А чого ти з нею зустрічатись почав? Що в ній тебе приваблювало?

–                Тело. И больше ни чего. Фейс и тот «не фонтан».

–                Мда. Ну дякую за відвертість. Суд прийме до уваги ваше щиросердечне зізнання.

–                Хватит издеваться! Лучше посоветуй что-то.

–                Я тобі вже сказав, що слід зробити. Приходиш і кажеш: «Люба, ти мене заїбала. Перспектива сексу з тобою більше мене не збуджує. Іди на…».

–                Ага, щасс! Меня за такие слова половина Подоконника уважать перестанет.

–                Так вона ще й з наших? Чувак, ти «жжешь не по-децки»!

–                Да, я тупанул! Что теперь?

–                Тоді міняємо тактику. Наша мета зробити так, щоб вона сама тебе кинула.

–                Та иди ты на хуй с такими советами! Один хуже другого. Я – Сокол, меня бросать нельзя.

–                А ти хотів і рибку з’їсти і на Харлей сісти? Так не буває.

–                Ладно, что-нибудь придумаю. А ты когда в Киев едешь?

–                Десь за тиждень. Я ще попередньо хочу на розкопки з’їздити на пару днів, ручкою їм зроблю і на чужину.

На найближчій зупинці ми попрощались. Я сів в маршрутку, а Сокіл пішов пішки, бо їхати дві зупинки – безглузде марнотратство.

Наступного дня я пішов до друга налаштовувати Windows на його комп’ютері. Мене все життя оточують якісь ламери. Саме кумедне, що серед знайомих рольовиків купа IT-шників, а серед страйкболістів – ламерів. І це при тому, що рольовими бились на мечах і луках, зброї середньовіччя, а страйкболісти воюють за допомогою кулеметів нашпигованих проводами. Парадокс.

На зворотній дорозі від друга я спокійно стояв на зупинці біля Вознесенського ринку, як до мене підійшов хтось заду. Я рефлекторно обернувся (бо не люблю не знати, хто в мене стоїть за спиною) і побачив Сергія-піонера з фінгалом під оком. Він не впізнав мене одразу, але зрозумів, що десь мене бачив.

–                Живий? – спитав з усмішкою я у нього.

–                Живой. А тебе какое дело?

–                Та просто дивуюсь. Іноді скіни повертаються по тих, кого встигли побити.

–                А ты вчера был на сходке?

–                Більше того, я навіть намагався тебе навчити деяким речам, а ти мене ображати почав.

–                А ты тот полускин?

–                Ні, я чистокровний панк, а за «скіна» отримаєш проміж очей наступного разу.

–                Но ты, как и скины лысый и такой же «правильный».

–                Моя зачіска тебе не стосується, а «правильний» я, бо відношусь до ідейників. Серед панків ідейників мало, але ми є. А стосовно правильності скінів… Ці хлопці тільки про себе чутки такі розпускають, а самі буянять поважче за будь-якого панка, навіть обригана.

–                Тогда за что они меня отметелили?

–                Бо ти двічі порушив правило – не стругай на асфальт.

–                Панки рыгали на правила.

–                І знову штамп. Ходімо звідси потихеньку, а по дорозі я тобі все поясню. Ти куди йшов?

–                Та просто тынялся по городу под пивом.

–                Реальний панк. А чого сам? Друзів не маєш?

–                А мне и самому хорошо.

–                З тебе вийде чудовий ідейник,.. якщо виживеш, – і ми рушили в сторону мого дому, – Зрозумій, Сірий, що навіть в анархічній державі є правила, закони, норми. І їх порушувати не можна, бо інакше тебе буде покарано. Рано чи пізно, але буде покарано. Питання в іншому. У панків одні принципи, у металістів інші. Вони різні, бо ідеї цих субкультур різні. Як тоді ми чудово співіснуємо? Бо є загальнонефорські норми. У кожної групи нефорів ці норми різні: в Києві одні, в Зп другі, у Львові треті… І якщо ти приходиш до певної групи неформалів, ти маєш дотримуватись їх правил, до якої б субкультури ти б не належав. Це зрозуміло?

–                Более-менее да. А что за «идейники» такие, новая субкультура?

–                Ні. Ідейник – це той, хто перестав жити за загальними штампами субкультури, а почав визначати, досліджувати ідеї як власної субкультури, так і ідеї неформальства як такого. Ну і, ясна річ, жити за цими ідеями. Ми висловлюємо ці ідеї, а народ сприймає їх або ні.

–                И я могу стать идейником?

–                Задатки в тебе є, але поки ти піонер, якого слід ще всьому навчити і вставити мозки.

–                А ты тоже был пионером?

–                Був, але піонером-репером. Сам захворів, сам вилікувався.

–                Напомни, пожалуйста, как тебя зовут. А то я вчера бухой был, помню все через раз.

–                Котом мене кличуть.

–                А имя?

–                Може тобі ще й фамілію сказати? Воно тобі не треба. Се одно, мого імені ніхто не знає.

В цей момент Сергій повернув в сторону кіоску.

–                Подожди, я пива возьму. Ты будешь?

–                Якщо ти пригощаєш, то краще води. Спекотньо сьогодні.

Як не дивно, він купив мені пляшку мінералки. Диво було в тому, що у панків гроші якщо і є, то тільки на себе коханих.

–                Ты вообще не пьешь или сейчас не хочешь?

–                Зовсім.

–                Это все идейники такие?

–                Ні, я єдиний, мабуть.

–                Ты говоришь, что я действую за штампами, а ты живешь за идеями. А в чем разница?

–                Я радий, що тобі цікава ця тема, з тебе буде толк. Але спершу попереджаю: не бери з мене приклад, шукай свій шлях. Справжніх ідейників могло б бути значно більше, якби вони один одного не копіювали. А різниця між штампом і ідеєю банальна: штамп – це те, як нас сприймають, а ідея – це тонка матерія, яку слід ще вивести. По суті, будь-який ідейний – це ще й філософ, – ми підійшли до мого будинку, – Якщо хочеш, можеш зайти до мене, там ми все продовжимо.

–                А твои предки не будут против?

–                Я живу сам.

–                Круто. Наверное, зависают у тебя часто. Квартирник за квартирником.

–                Насправді, навпаки. Вкрай рідко. Не люблю галасливі компанії. Гості бувають часто, але бухачі – ні.

Ми пройшли по двору і зайшли у під’їзд. Там завжди було темно, навіть вдень. При вході починались східці. Я їх пройшов легко і спокійно, бо вже встиг виробити рефлекс. Сергій же побачив лише перші з них, поки зачинялись важкі броньовані двері під’їзду. Він ледь пройшов по них, спіткнувшись на останній сходинці, але не впав. Далі дорогу він знайшов швидко, бо відкрились двері ліфта і освітили місце, куди йому слід було рухатись.

Коли зайшли до квартири, я повів його на кухню. При вході Сергій кинувся роззуватись, але я його зупинив, пояснивши, що в мене не роззуваються, а лише витирають ноги. Я спеціально не повів його до себе в кімнату, бо там стояв ноутбук, а сучасна молодь, в більшості своїй, втрачає здатність думати про щось окрім компа, коли його бачить. Перевіряти чи Сергій з таких мені не кортіло.

–                Ты, наверное, не плохо зарабатываешь, если квартиру себе купил.

–                Квартира мені дісталась в подарунок від батьків. Але не будемо відходити від нашої теми. Ти тут, щоб я тебе просвітив на тему неформалів, а не про те, звідки гроші на квартиру.

–                Какие тогда идеи у панков?

–                Слизьке питання. У панків є три основні ідеї: анархія, пофігізм і контр позиція до мейнстріму. Існує три основні течії панків за ідеологічним критерієм, кожна з яких ставить одну з ідей над іншими, але й не відкидає інші дві. Наче б то все легко, але є проблема – кожен розуміє ці ідеї по своєму. Для багатьох Сід Вішес – самий ідейний панк. Може в чомусь він і був ідейником, бо він дійсно йшов своїм шляхом. Але я тобі так скажу: на початку якоїсь течії ідейників нема. Ідея в остаточному вигляді формується пізніше, а  з нею з’являються і ідейники. Саме тому серед панків так мало ідейників, подібних до мене, інші вважають, що справжній панк має бути обриганом. В наслідок цього спиваються, стають наркоманами, а там кінець тільки один.

–                А ты хочешь умереть от старости? Ты отрицаешь панковский лозунг «Живи быстро, умри молодым»?

–                Навпаки. Від старості я точно не помру.

–                По тебе не скажешь. Не пьешь, не куришь. Не удивлюсь, если ты еще и спортом занимаешься.

–                Да, займаюсь спортом. Не професійно, але тримаю тіло в тонусі.

–                И ты говоришь, что не умрешь от старости?

–                Знав би ти який образ життя я веду, ти б так не казав.

–                А какой образ жизни ты ведешь?

–                А це тобі знати не обов’язково.

–                Что-то противозаконное?

–                Можна й так сказати.

–                Но я слышал, что неформалы пытаются не иметь проблем с законом.

–                А я і не маю.

–                Подозрительный ты какой то.

–                Відверто кажучи, ти в пересічного громадянина теж не багато довіри викличеш.

–                И многих ты уму-разуму учишь?

–                Будь-кого, хто спитається. Вчора Дух хотів тебе обламати, за одно й, можливо, на шлях праведний вивести, тому він і показав тебе мені.

–                Но я вроде бы не просил меня «лечить».

–                Я перевіряв чи не втрачений ти для суспільства.

–                И так? Потерян?

–                Я не кажу нікому «діагноз», який я цій людині поставив.

–                А такого плана вопрос можно? Какой из троих идей панков ты отвечаешь?

–                Всім трьом. Інакше я не був би паком.

–                Та не ври. Разве ты пофегист? Ты же сейчас рассказываешь мне, как стать настоящим панком, ты придерживаешься правил. Где твой пофигизм?

–                Насправді, я не такий чистоплюйний, як можу здаватись. Я не б’юся в нервозних припадках, бо давно на все забив. Пофігізм – це не зневага до чогось, а небажання через щось хвилюватись. Пофігізм по-панківськи – це ще й відсутність черезмірної чистоплотності, але це не значить, що слід ходити як свиня і щоб люди чули про твоє наближення по запаху. Панку не треба ні з ким прирікатись і бризкати слиною, якщо від цього не залежить щось вкрай важливе для нього. На все інше ми тупо забиваємо. Десь поставив пляму, ні чого страшного, але при нагоді її слід відмити. Не слід все приймати в крайній мірі… Ледь не забув! Ще одна властивість панківського пофігізму – ми не користуємось косметикою і не вживаємо пігулок. Наприклад, миємо руки тільки водою, без мила; використовуємо при лікуванні тільки натуральні продукти – чай, лимон, горілку, ясна річ. Це питання ми розкрили?

–                Думаю да. Я закурю?

–                В мене в квартирі не палять. Або до побачення, або сиди терпи.

–                Я на площадку выйду.

–                Я там теж інколи ходжу.

–                А на балкон?

–                Щоб ти мені речі просмердів?

–                И хочется и колется. А кстати о лекарствах, презервативы – это натурально или нет?

–                Для панка – ні. В мене в столі лежить пачка, але я їх не юзаю. Це так, для когось.

–                А с кем нам можно трахаться?

–                Та єби хоч все, що рухається.

–                Ну хоть тут, слава богу, полная свобода, – здихаючи з полегшенням сказав Сергій.

–                Дякую, що нагадав. Мені слід декому подзвонити.

Я пішов до коридору і подзвонив з домашнього. Дзвонив я Каті. Ми домовлялись, що зустрінемось перед моїм від’їздом на розкопки.

–                Алло, Катю можна?

–                Це я, кіт драний, – голос був у Каті такий, як у продавщиці гастроному, яку весь день діймали питанням чи свіжий хліб, – Де зник? Весь день додзвонитись не можу.

–                Я мобільний розбив.

–                Нерви?

–                Це ти б’єш все, що під руку потрапить, а я падаю з роликів і б’ю все вщент, окрім себе коханого.

–                Сильно вдарився?

–                Здер бік при падінні.

–                Добре здер?

–                Не сильніше, ніж ти мені спину підчас нашого останнього разу.

–                Коли ж ти нарешті вб’єшся?

–                Самому цікаво.

–                Повернемось до справи: коли ти їдеш на свої розкопки?

–                Завтра в середині дня.

–                І ти натякаєш, щоб я до тебе приїхала?

–                Я тебе не примушую.

–                Та я краще приїду, для тебе це буде гірше.

–                Ну то коли тебе чекати?

–                Через півтори години буду.

–                А чи не зарано?

–                Боїшся, що тебе не вистачить?

–                Ти приїжджай, подивимось, кого з нас не вистачить, – і я поклав слухавку, бо Катю хлібом не годуй, дай зі мною поприрікатись.

–                Извиняюсь, что подслушал, но, кажется, я тут буду лишним скоро? – звернувся Сергій.

–                В тебе ще є година.

–                А твоя герла панкуха?

–                Ні, готеса.

–                То есть, я вас на Подоконнике еще не раз увижу?

–                Не побачиш. Вона живе в Києві.

–                А с кем ты тогда разговаривал по телефону?

–                Рахуй, з коханкою.

–                А что про это говорит панковская идеология?

–                Ні чого не каже. А загальнонефорська забороняє зустрічатись з двома дівчатами, але не забороняє спати з ними. Зрозуміло?

–                Ага, как у султана: любимая жена одна, но ебешь весь гарем.

–                Майже. Лише з тією різницею, що у нефорів жінки мають такий самий гарем. Але про наявність коханок треба домовлятись завчасно, щоб потім не було образ.

–                Спасибо за лекцию, пойду дальше, не буду мешать.

–                Сергій, а чого ти так важко здихав зі словами: «ну хоть здесь свобода»? Я тебе не примушую. Більше того, я вважаю, що неформалом не стають, а народжуються. І якщо ти відчуваєш, що ти до цього йдеш, то ти станеш справжнім панком і сам, просто тобі знадобиться більше часу на це. Якщо ж ти хочеш стати панком, але ним не являєшся в душі, ти ним не станеш, хто б тобі в цьому не допомагав. Ти так і залишися позерним панком-обриганом.

–                Спасибо, я подумаю над этим.

 

По Фрейду

«В твоем понятии «любить» –

Это значит «брать»,

В твоем понятии «простить» -

Значит «наплевать»

                   Адо

Н

а дворі була вже ніч. Година дванадцята. А може, ще й пізніше. Точно не знаю. Годинника поруч не було, щоб сказати точно. В цей момент в сусідній квартирі прозвучало два удари годинника з боєм. Блін, друга година ночі, а я навіть не планую лягати спати, при тому, що сиджу дома, а не вештаюсь нічним містом, як зазвичай. Виною тому була Катя. Я лежав на ній і, навіть, ще був в ній. «Час вилазити», – прозвучала думка в голові. Де вона була раніше, сам не знаю.

Я зліз з Каті і сів на краю ліжка, дивлячись у вікно. На небі не було видно жодної зірки – типова проблема міста. Навіть о другій годині ночі в спальному районі так багато світла, що не видно зірок. Після часу проведеного в походах і археологічних експедиціях, було не звично і навіть дико не бачити зірок вночі в ясну погоду. Ззаду до мене підповзла Катя і обняла, поклавши голову на плече.

–                От що за звичка одразу після сексу дивитись у небо? – не розуміючи, запитала вона.

–                Сам не знаю. Але бажання дивитись туди в мене постійне, і від сексу це не залежить.

–                Чекаєш на прибульців?

–                Швидше на метеорит, який впаде на Нью-Йорк.

–                А чому на Нью-Йорк?

–                Бо якщо вірити Голівуду, то всі вселенські проблеми в першу чергу загрожують або Нью-Йорку, або Лос Анджелесу. Ну а врятує нас Брюс Вілліс. Більше нема кому.

–                Кіт, ти хоч колись буваєш серйозним?

–                А ти хотіла б, щоб я був нудним ботаніком?

–                З тобою неможливо розмовляти.

–                Я тебе не примушую зі мною розмовляти. Ти ж тут не для того, щоб зі мною розмовляти про високі матерії.

–                Який ти хам! Тебе в мені хоч щось приваблює окрім тіла?! – Катя перейшла майже на крик. Мене це так вразило, що я аж не знав, що казати їй. Справа в  тому, що її вивести з себе мені не вдавалось, навіть коли спеціально її тероризував. А тут від чергової моєї фрази, до яких вона давно вже звикла, вона влаштовувала скандал. Для мене бачити її такою було так не звично, що я був у стані хіміка, в якого хімічна реакція вийшла з під контролю.

–                Тихо! По-перше, криком ти нічого не досягнеш. По-друге, якби мене цікавило тільки тіло, я б знайшов собі пару іншу піддатих піонерок. Секс з ними не значив би ні для мене, ні для них нічого. Більше б я їх не бачив. З тобою ж я зустрічаюсь вже не перший раз. А це значить, що ти цікава мені і як людина.

–                Тоді чому ти не хочеш бути зі мною постійно?

–                Ми з тобою говорили на цю тему підчас нашого першого побачення.

–                Чим вона краще за мене, якщо ти сам кажеш, що Оля стервозна до жуті?

–                Вона – це я, але жіночої статі. Я повністю її розумію, і вона мене теж. За два роки, скільки ми разом, ми жодного разу не посварились. А це багато про що говорить.

–                Вона хоч красива?

–                Типово жіноче питання… Катя, я зустрічаюсь і кохаюсь тільки з красивими дівчатами.

–                Дякую за комплімент.

–                Та завжди будь ласка. Я з тобою через те, що ти цього хочеш більше за мене. Я тебе поставив перед фактом, що в мене є дівчина, і що кидати її через тебе я не збираюсь. Ти сама погодилась стати номером «два». І бути першою тобі не світить.

–                А збрехати ти не міг? – насилу сказала Катя, бо сльози стали їй комом у горлі. Через секунду вона вже ридала.

Не знаю як для вас, але для мене немає нічого красивішого, ніж оголена красива дівчина, що сидить на ліжку і плаче в темній кімнаті при світлі місяця. Якась готична романтика. Мене розривало навпіл зсередини. Мої чоловічі інстинкти змушували мене заспокоїти жінку, яка плаче, але моє его не хотіло порушувати ту красиву картину (якщо це можна так назвати), яка постала перед моїми очима. Через хвилину его налюбувалося і дозволило інстинктам приступити до справи. Якби я мовчки сидів, це дуло б все одно, якби я вийшов з кімнати. Обидві дії мали б одинаків результат – Катя образилася б на мене і ми більше б не спілкувались. А мені це було не на руку. Її слід було привести в стан норми, а це я вмів робити.

–                Катя, я тебе попереджав, що я панк і загалом людина відверта. Хіба не краще гірка правда за солодку брехню? – я підійшов, огорнув її одіялом і обняв, – Ти думаєш було б краще, якби я збрехав тобі, сказавши, що я тебе кохаю як ні кого на світі, і що в мене нема нікого? Це було б підло з моєї сторони.

–                Нащо ти взагалі з’явився на моєму шляху?

–                Ну так вже сталось. Ти сама мене знайшла і сама завела контакт, якщо не пам’ятаєш. Так що в цьому нічого мене винити. А стосовно того, чому я з тобою, то можу додати, що мені подобаються цивільні люди, з якими можна говорити про самі низькі теми. Говорити легко і не підбираючи слів, не боячись когось образити. З такими людьми мені легко і приємно. А те, що ти приваблива особа протилежної статі, якій я подобаюсь – це такий собі бонус.

–                Для багатьох чоловіків цей «бонус» є головною метою стосунків, – дорікаючи відповіла Катя.

–                Ну ти знаєш, що я не всі і навіть не більшість. Особисто мене, в стосунках з дівчатами найбільше приваблюють не плотські, а платонічні стосунки. Хоча… без сексу взагалі – це теж тупо.

–                А якби Олі не було, ти б її не знав, я була б номером «один»?

–                Если б, дабы да кабы… Історія не знає таких слів. Подія відбулась і її не зміниш.

–                І все ж таки? Чисто теоретично?

–                Цілком ймовірно… Я промовчу, бо ти знову почнеш ображатись, – останню фразу я сказав голосом якось злобного гремліна і почав лоскотати її. Це подіяло. Катя почала сміятись. Але сміялась вона не тільки від лоскоту, але від загального поліпшення настрою. Вона була з того типу дівчат, яких було легко розвеселити. Вони йшли по життю сміючись, легкою ходою і дуже легковажно. Більшість таких дівчат були гламурними дурами-блондинками. Але про Катю такого не скажеш. Вона, звичайно, як і всі попсушки мала рожеві речі. Але «дурепою гламурною» її назвати якось язик не повертався.

Іноді прохожі дивувались, коли бачили нас разом. Що скінхед і приємна на око дівчина можуть робити разом? Був випадок, коли до мене підійшли якісь молодчики, щоб захистити Катю від мене ж. Перед цим я відібрав у неї мобільний і тримав на витягнутій вгору руці. При моєму рості під два метри, Катя не мала і пів шансу дістати його. Вона навіть пробувала повиснути на руці. Для неї це все було марно. І тут до мене підійшли три амбали, відсунули Катю і сказали, щоб я віддав телефон, в такому випадку мені дадуть шанс втекти. Треба було бачити їхні обличчя, коли Катя за їхніми спинами сказала, що це ми, по-перше, граємо з нею, а, по-друге, що тікати слід їм, бо тут неподалік сидить зграя із десяти скінів, що приїхали на футбол. Як би я це сказав, такої б реакції не відбулося б, але такі фрази зі спини від гламурного створіння кидають в шоковий стан будь-кого.

–                Лягай, спробуй заснути, а я скоро повернусь, – лагідним тоном мовив я до неї. Сам я одягнувся і пішов на вулицю.

Обожнюю літню ніч. На вулиці тепло і свіжо одночасно. Я знову подивився на небо і насилу розгледів Чумацький Шлях. Хмар на небі не було. Взагалі. Це трохи засмутило, бо літній дощ вночі – сама освіжаюча річ на світі. Такий дощ змиває весь негатив, що міг десь зібратись в самих віддалених куточках душі. Негатив був, а дощу не було. Дощ, який більшість народу пригнічує, пригнічував мене своєю відсутністю. Це тільки додавало негативу.

Негатив наганяли Катерини сльози. Вони змушували задуматись чи правильно я поступаю з ідейної та й загально-моральної сторони? Чи не низько використовувати Катю як забавку для задоволення свого чоловічого его? Ні, звичайно, я перед нею повністю відвертий і вона знає, на що вона може розраховувати, а на що ні. Вона сама на все це погодилась. Це все, взагалі, було її ініціативою. Але щось тут неправильно. Не так, як це мало б бути по-Кодексу. А от перед Олею я дійсно не правий. Кодекс дозволяє секс без яких-небудь відносин, а в мене з Катею явно були якісь відносини. Оля сама в цьому плані теж не чиста на руку, але це вже чисто її моральні проблеми. Поки я цього не бачу – мене це не стосується.

Я подивився навколо і зі здивуванням відмітив, що не помітив як дійшов до набережної. Люблю ходити вночі і обдумувати різні речі. Не знаю чому, але в ці моменти розум менш за все навантажений сторонніми думками, ні чого не заважає сконцентруватись на одній темі роздумів. Коли в мене були якісь проблеми, які як слід треба було капітально обдумати, я виходив вночі на вулиці, йшов світ-за-очі і думав, думав, думав… Так і зараз. Я йшов і думав, як мені бути з Катею.

А що мені робити з нею? Ідеальним би варіантом було б розійтись тихо-мирно і залишитись друзями. Саме друзями, а не коханцями. Але як це зробити? Западло. В голову тут же почали «стукати» спогади недавньої розмови з Соколом про те, як він сам не знає як розійтись. А ще кажуть, що неформали низькоморальні створіння, які замість відносин віддають перевагу сексу. Брехня. Це було властиво піонерам, які насправді не тямлять що це, бути неформалом. Неформали ж мали реальні проблеми при розлученні. І на собі я це відчував.

Хочу бити піонером.

Але не буду… Я не піонер. Зі стану бувалого прокуреного ідейного неформала є лише одна дорога: на той світ. А туди я точно не поспішав.

І тут інша думка блиснула в моїй голові, як блискавка освічує нічне небо, і з таким же громом пролетіла по всій нервовій системі до самого нижнього нейрону спинного мозку. Думка була в тому, щоб познайомити Катю з деякими неформалами, які були найближчі по образу і манері поведінки до мене. Її в мені приваблювали мій стиль життя. Для неї я був самою романтичною людиною. «Романтичною» в сенсі «романтика життя», а не «романтика кохання». Я був вільним вітром в полі, за яким вона хотіла угнатись. Їй слід було спочатку показати пару ще таких «вітряних» хлопців, дати їй зав’язати з ними дружбу, а потім зробити ручкою.

Тільки були певні «але». В мене майже не залишилось часу для цього. Завтра… Сьогодні я їхав до археологів на пару днів, а потім мене чекав потяг на Київ. За такий малий проміжок часу такі Наполеонівські плани не здійснити. От блін! Де були ці думки хоча б тиждень назад? Спокійно, пізно пити Боржомі… Буду робити те, що в моїх силах.

Я розвернувся і почав прямувати в протилежному напрямку, тому яким йшов до цього. Йшов я вже додому. Слід було виспатись і обдумати, кого ж познайомити з Катею, за ті лічені дні, щоб вони не стояли поруч з нею як відморожені і не знали як завести з нею розмову. Западло ще й було в тому, а чи захоче Катя заводити з ними не те що відносини, а хоча б дружні стосунки? Захоче, куди вона дінеться? Я хлопців підготую морально так, щоб в Каті була лише одна проблема: кого ж все ж таки обрати?

Вранці я прокинувся від світла сонця, яке нахабно било світлом мені в обличчя. Я спробував відвернутись в іншу сторону, але не вийшло. Спросоння я навіть не зрозумів чому. З’ясувалось все було доволі банально – вночі Катя мене обняла, чим і заважала розвороту на інший бік. Сусідський годинник почав відбивати удари. Дев’ять. Самий кращий час прокидатись. Раніше – якось ліньки, пізніше – втрачаємо час. А дев’ята годинна – те, що лікар прописав для підйому. Я спробував вискочити з Катерининих обійм так, щоб її не розбудити, але, нажаль, мені це не вдалось. Вона розплющила очі і почала щось бурмотіти.

–                Спи далі, в тебе ще є час, – мовив я до неї і поцілував в губи. Катя не пручалась можливості поспати ще.

Хоч вона і лягла раніше, схоже, на неї діяв нічний стрес, тому то вона і спала довше. Про себе не можу сказати, що сплю по мінімуму, навпаки, дрих безпробудно, але тільки якщо ні куди не збирався. А я сьогодні їхав на розкопки.

Ось ще одна чудова властивість Запоріжжя: повномасштабні археологічні розкопки могли проходити посеред міста, але при цьому, не посеред вулиці, а в лісі, наприклад. Посеред Дніпра в Запоріжжі знаходився острів Хортиця. На ньому жило десь пару сотень народу. Все інше – санаторії, піонерські табори та заповідна зона, на якій ніхто не жив. На Хорті (як іноді називали Хортицю) археологічних знахідок було стільки, що практично де б ви не капали, якийсь археологічний артефакт знайдете. Тому розкопки там проводились регулярно. Бували навіть випадки, коли на острові одночасно проходило декілька експедицій в його різних частинах.

Був в мене такий свій «ранковий ритуал». Складався він з кави, потім я вмивався, далі йшла перевірка пошти, а потім все інше. Якщо вранці я не дотримувався цього ритуалу – день я ходив якийсь незграбний і думав через раз. Я пішов на кухню і поставив чайник. Весь той час, поки чайник шипів закипаючи, я дивися у вікно. Погода була ясна, по небу пливли лише пару хмарин, але величеньких. Звертаючи увагу на температуру в тридцять шість градусів спеки, і на те, як сильно парило на вулиці, можна було стверджувати, що завтра мене чекав дощ. Дощ. Де ти, падлюка, був сьогодні вночі? Чому так багато в нашому житті відбувається невчасно? Щось трапляється зарано, щось запізно, але так мало речей відбувається вчасно, саме тоді, коли нам це треба. Тепер дощ піде, коли я буду на розкопках і замість того, щоб капати і насолоджуватись польовим життям, доведеться сидіти в палатці. Клятий дощ.

Заду дзенькнуло. Це був звук закипілого електрочайника. Я зробив дві пляшки кави. Звичайну каву з молоком для себе і експресо для Каті. Цей сорт кави я тримав спеціально для неї. Поклавши на тацю чашки, цукорницю і залишки кураги, я поніс це все в спальню. Катю слід було будити, бо я не хотів пропустити другу зміну розкопу. Увійшовши, до кімнати я не знайшов Каті в ліжку. Мене як обухом по голові вдарили. І куди вона могла подітись? Вийти з квартири, не пройшовши мимо кухні не можливо, вистрибнути з балкона теж (жив я на п’ятому поверсі). І де вона тепер? Край ока упіймав Катеринин топік на моєму ноуті. Пізніше я побачив, що всі її речі, включно з білизною, лежали тут же. Згадувались слова з пісні: «Если это осталось, то что же ушло?»

Раптом я почув звук крана, який зачинився, і зник звук падаючої води. Якимось чином я викинув зі свідомості звук душа. Я категорично не звертав на нього уваги. Двері ванної відкрились і звідти вийшла Катя. Абсолютно оголена. Не знаю чому, але я стояв з тацею в руках з обличчям ідіота і не знав, що робити або що казати. Вона з легкістю пройшла поміж мною і шафою, по дорозі вкравши трохи кураги.

–                А чого ти на мене так дивишся? – зацікавлено питалась Катя, не розуміючи мого ступору.

–                Сам не знаю. Ти хочеш щоб я до завтра на розкопки не потрапив?

–                Ти це до чого?

–                Ти як не знаєш, що вид оголеної жінки на чоловічі інстинкти діє як червона ганчірка на бика.

–                Страшенно душно. Я навіть після душу вирішила не витиратись, щоб подовжити ефект свіжості.

–                Мене вже стояк в штанях і не від того, що я недавно встав, а ти знущаєшся.

–                Всі ви чоловіки тільки про секс і думаєте.

–                Ніби ви його не хочете? Часу от тільки в мене нема.

–                Це чого? – засмучено спитала Катя.

–                Я хочу сьогодні ще встигнути покапати, – я брехав. Який чоловік не хоче сексу? Але треба було налаштовувати себе (та й її) до того, що нам треба розходитись. Вночі я намітив курс і сходити з нього я не збирався.

–                Кіт, ти все ж таки, мій самий оригінальний хлопець. Ти нехтуєш сексом на користь лопати. Це всі неформали такі?

–                Не можу сказати точно.

Як добре, що вона спитала про інших неформалів. От скоро ти сама і дізнаєшся.

За півгодини ми обоє стояли біля вхідних дверей до квартири. Ми попрощались на зупинці маршруток. Її маршрутка під’їхала майже одразу як ми підійшли. Я ж поїхав через хвилин п’ять після неї.

Маршрутка привезла мене на Хортицю. По дорозі, маршрутчик не почув мого прохання висадити навпроти повороту на Кінний театр і ледь не увіз на інший берег Дніпра. Від зупинки до табору треба було пройти ще чотири кілометри спочатку нормальною дорогою, а потім стежками. За півгодини я був на підступах до табору археологів. Ґвалт стояв добрячий. Наші табори завжди було легко знайти на слух. Подивившись на годинник, зрозумів, причину шуму – був час обіду. Хтось сперечався чи не взяли його миску, хтось жалівся, що йому мало або багато поклали, хтось жалівся на смак їжі.

Це був табір непрофесійних археологів. Основу його штату складали школярі, від яких батьки здихались на тиждень, або студенти, яких відправили від університету на практику. А в голові табору були теж непрофесійні, але досвідчені ветерани-легіонери (до яких сам і відносився), а над ними стояв Великий Тубольцев, якого всі поза очі називали Валєнтінич. Він був єдиний серед нас професійний археолог. Для організації роботи табору цього було достатньо. Як тільки я з’явився в таборі почались привітні викрики з моїм ім’ям.

–                Кот, чувырло, ты к нам на долго? – цікавився Валєнтінич.

–                Та на пару днів. Вирішив заїхати перед тим, як уїхати до Києва.

–                Есть будешь?

–                Не відмовлюсь. Хто зараз головний на кухні?

–                Глуховская. Вы, наверное, не знакомы.

–                А хтось з ветеранів є?

–                Никого. Обещали завтра подъехать.

Скинувши речі біля вогнища, я розраховував кинути їх пізніше в якусь палатку з вільним місцем. Підійшов на кухню і побачив дівчину з привабливою фігурою у шортах і чорній футболці з фотографією Цоя.

–                Привіт.

–                Привет.

–                Я Кіт, будемо знайомі. А тебе як звати?

–                Катя. Можешь называть Лисой.

Від її імені в мене в серці щось ойкнуло. Хоч я і був атеїстом і в забобони не вірив, але було в мене прикмета, що коли мені щастить на дівчат з однаковими іменами, з більшістю з них мені світив секс. При тому, що я намагався розійтись з однією Катериною, знайомство ще з однією, судячи з цього правила, не обіцяло мені вірності по відношенню до Олі.

–                А ти на Підвіконні з’являєшся? Бо вид в тебе такий, що мала б, але я тебе там не пам’ятаю.

–                Бываю, но очень редко. Но у меня там куча друзей тусует. А ты и есть тот Кот, про которого тут рассказывают?

–                Підозрюю, що я той самий Кіт. А що розповідали?

–                Много чего. Да и на Падоке про тебя кое-что интересное слышала.

–                Не вір нічому, все брехня. Це було давно і неправда.

Далі день проходив як і всі дні в археологічному таборі: розкоп, відпочинок (або як в нас це називалось Сієста). Підчас Сієсти до мене підійшла Лисиця і сказала, що треба сходити в магазин, докупити харчів до вечері і чи не складу я їй компанію. Я погодився, бо і компанія її мені була більш приємна за галасливих малюків, та й пройтись був не проти після кількох годин рачки у розкопі.

–                А ты давно капаешь?

–                Доволі давно. Десь років з десять. Колись рахував, а потім забив. Час іде, я капаю, що ще треба?

–                А я уже давно хотіла попасть на раскопки, но не как не получалось.

–                Ну от ти тут. Як враження?

–                Первая неделя была более-менее интересной, но вся та романтика, которой я ожидала, быстро улетучилась. На вторую неделю Тубольцев поставил меня главной по кухне. Особо не переутруждаюсь, но как-то скучно.

–                Це всіх чекає, хто потрапив в археологію не за покликанням, а за примусом або наслухавшись романтичних історій, – з посмішкою прокоментував я, – Золота нема, пригод нема. Є тільки сурові будні з одним і тим самим сценарієм.

–                А что привлекает тебя здесь?

–                Я люблю історію, польове життя, та й щоденна рутина тут якась інша, своєрідна. Не так напружує, не робить з тебе якогось робота.

–                Ни чего что я с тобой на русском разговариваю? Может мне перейти на украинский?

–                Розмовляй якою хочеш. Хоч англійською. Я легко розумію всі ці три мови.

–                Я все ж таки спробую говорити з тобою українською.

–                Як хочеш. Відверто, я тільки за.

–                Кажуть, що ти скінхед. Це правда?

–                Брехня. Я ж казав: «не вір чуткам про мене, це все брехня».

–                А правда, що ти в Києві живеш?

–                Правда. А що з цього?

–                А чого ти сюди їздиш, більше нема де копати?

–                Це нагадує допит. Я їжу додому, заодно приємно і корисно проводжу час. А нащо це тобі?

–                Просто цікаво. Цей заїзд такий нудний. Ніхто не грає вечорі на гітарі. А мафія вже в печінки в’їлася.

–                Буває. Стосовно гітари є гарні новини: Валєнтінич сказав, що завтра ветерани приїдуть, а серед нас, ветеранів,  гітаристів вистачає.

–                З твоїм прибуттям починається підвищення настрою. Спочатку ти – хтось не дуже малий, але й не старий, – підозрюю це вона про Валєнтінича, – та й новини приємні приніс.

В цей момент ми вийшли зі стежки на дорогу. Йти стало легше і прибавили ходу.

–                Дивлюсь, в магазин ходили наші частенько, – пробурмотав я.

–                Це ти до чого?

–                Та стежку за місяць протоптали добрячу. Ще місяць назад йшов і вишукував стежину серед трави, а зараз її чудово видно.

–                А тобі яка різниця?

–                Траву затоптують. Табір зніметься, а стежина ще декілька років буде заростати. А це як-не-як заповідна зона, берегти тут природу треба.

–                Ти часом Духа не знаєш?

–                Знаю. Класний малий.

–                Так він теж постійно за природу піклується. В нього ще нашивка є «Берегите природу, мать вашу».  У вас в цьому плані багато спільного.

–                Що в цьому поганого? Хтось має піклуватись про природу, для збереження її для нащадків. Хтось це має робити. Оскільки всі свинячать, доводиться неформалам прибирати.

–                Я сама не люблю, коли смітять. Але стосовно неформалів це ти загнув. Ну, інколи рольовики організують прибирання якоїсь частини Хортиці. Ну більшість з нефорів прибере за собою сміття. Але так щоб ніхто, окрім нас! Це ти перебільшив. А панки, так ті взагалі за собою не приберуть.

–                Можливо і  перебільшив. А от щодо панків я попрошу. Я сам панк, – від цих слів Катя зрозуміла, що тільки що поскаржилась мені на мене самого. Ідіотська ситуація.

–                Вибач, я не хотіла сказати, що всі панки…

–                Ті панки, що гадять, то вже не панки, а обригани.

До магазину ми дійшли не розмовляючи. Там Катя придбала все необхідне їй і погрузила в мій рюкзак. Як тільки ми зійшли з асфальту на ґрунтову стежину, їй закортіло знов поговорити.

–                Кот, а можно вопрос личного характера? – Катя не помітила як знову перейшла на російську.

–                Дивлячись наскільки особистим буде питання.

–                Правду говорят про то, что ты редкий лавилас?

–                Ти іноді як спитаєш? Лисиця, а тобі це нащо?

–                Просто интересно. Чисто из женского любопытства.

–                Цікаво, хто тобі таке сказав?

–                Не имеет значения.

–                Для мене має. З точки зору одних я страсний йобарь, який трахає все, що рухається. Інші вважають, що я добитий романтик, який закохується по вуха. Мені цікаво в чиїх очах я став таким.

–                Сокола знаешь?

–                Цей кадр давно мені заздрить. Хоча мені самому до нього як до Москви рачки.

–                Он что, еще больший?..

–                Блядун рідкісний. В нього була колись одна дівчина. Вони довго зустрічались, а тепер він бігає від однієї до іншої в пошуках такої самої. Не заздрю я тій дівчині, яка трапиться йому на дорозі. Ну хоч не зраджує їм. І те слава богу.

–                Он ко мне тоже клинья бил.

–                І що?

–                Как-то все заглохло.

–                Ти як раз з тих дівчат, які йому подобаються. Дивно, що він здався. Мабуть знайшов собі іншу ціль.

–                А в тебе є дівчина? – Лисиця знову перескочила на українську. Якийсь хаотичний в неї перехід.

–                Є. Вона в Києві живе. А що це ти стрибаєш з мови на мову?

–                Та якось забула, що мала спілкуватись українською… А тут схопила себе на думці, що розмовляю на російській… Вирішила перескочити, раптом ти не помітив.

–                Помітив. І не на російській, а російською.

–                А ти зраджуєш своїй дівчині?

–                Що ж вас дівчат все цікавить тема зради? Дивлячись, що вважати зрадою.

–                А що для тебе зрада?

–                Я користуюсь Кодексом. А там чітко вказано: секс без продовження відносин не вважається зрадою.

–                Що ще за Кодекс?

–                Є такий собі неписаний моральний Кодекс неформалів. В Зп про нього чули краєм вуха. Сама велика проблема, що він не писаний і повної версії підозрюю ніхто не знає.

–                Вже те, що я почула з нього мені подобається, – хтиво прокоментувала Катя. Схоже, Лисицею її назвали не даремно. По її очам було видно, що вона вже будувала якийсь план. От тільки який? Не люблю планів, в яких я присутній, але про які мене не ставлять до відома.

Ми вже прийшли до табору. Я розвантажив рюкзак і пішов подивитись на результати розкопу, Лисиця ж пішла готувати вечерю. Після вечері хмари почали згущатись. Не думав, що дощ почнеться так скоро. Вітер посилився і став більш поривістим. А мені ще слід вирішити де я буду спати.

–                Валєнтінич, де є вільне місце!? – закричав я на пів-табору.

–                Кот, все забито. Есть только место в крайней палатке, но там живут девочки. Может, заночуешь в столовой?

–                Гаразд. Столова, так столова.

Через пару хвилин до мене підійшла Лисиця і попрохала, щоб я їй розповів про життя в Києві, про те, чим місцеві неформали відрізняються від запорізьких. Казала, що за ці пару днів нового заїзду нормально поговорити нема з ким – з малими не цікаво, а з Тубольцевим якось ніяково, занадто дорослий він для дружніх розмов з ним. А потім без жодної емоції прозвучала пропозиція переночувати в неї в палатці. Мол, в неї є одне вільне місце, та й вночі можна буде «потриндіти» на різні теми. Я погодився, тим паче, що спати в столовій не сильно полюбляв.

Вночі я кинув речі до палатки Лисиці. На моє здивування там була тільки вона, але її сусідки не було. Пояснила це тим, що сусідка пішла ночувати до свого хлопця в палатку.

–                Ох якщо про це дізнається Валєнтінич… Їм обом буде неперелипки. Як мінімум по наряду.

–                Поки що вони не палились.

Далі пішли розмови про все на світі: про те, що завтра через дощ не буде розкопу, про малечу в таборі і ґвалт від них, про спільних друзів, яких, як з’ясувалось, в нас було вдосталь. Десь о другій ночі я запропонував засипати, пояснивши пропозицію раннім підйомом в ранці. Катя погодилась (а що їй ще залишалось?). І тут по стінках палатки почали спочатку злегка, а потім все потужніше і потужніше бити краплини дощу. Схоже, вчора вночі я його так активно кликав, що він вирішив явитись якомога швидше. Явився він швидко, але ну вкрай не вчасно. Почало швидко холодніти. Холодне повітря нахабно бігало по підлозі палатки і залізало в усі щілини одягу. Ховаючись від холоду Лисиця підповзла до мене заду і обняла.

–                Поділишся теплом? – спитала вона.

–                Не можу похвастатись високою тепловіддачею, але якщо хочеш, то будь ласка.

Я розвернувся на інший бік, обличчям до неї і в цей момент наші губи перетнулись. Лисиця пішла далі у наступ і спробувала мене поцілувати по-французьки. Я не дав.

–                Що таке? Я тобі не подобаюсь?

–                Не зовсім. Я не хочу зраджувати своїй дівчині зайвий раз.

–                Правильний, як скінхед.

–                І ти туди ж. Катя, зрозумій, я два місяці планомірно зраджував своїй дівчині. Вчора вирішив припиняти це неподобство, а тут ти. Не в той час, не в тому місці.

–                Извини.

–                Буває. Давай дійсно спробуємо спокійно поспати?

Я відвернувся назад, спиною до неї і спробував заснути. Лисиця лежала позаду, обнявши мене і крадучи моє тепло.

Ранок не приніс гарних новин. Небо було пахмурним, і дощ обіцяв повторення нічного концерту, ґрунтові стежини перетворились на стежини багнюки, по яким ходити можна тільки в гадах (а вони залишились дома). Я підійшов до Валєнтінича, щоб дізнатись стосовно планів на сьогодні.

–                Утренний раскоп отменяется. Посмотрим, что будет с погодой после обеда.

–                А ветерани не казали, о котрій приїдуть?

–                Сомневаюсь, что они вообще приедут по такой погоде…

Погода після обіду не покращилась, а навіть навпаки – погіршилась. З неба лило як з відра. Всі дружньо сиділи в столовій і грали то в мафію, то в контакт, то ще в щось. День пішов коту під хвіст. Ветерани теж «злякавшись» дощу, вирішили, що робити тут нема чого (а так воно на справді і було) і тому не приїхали.

Ніч пройшла без романтичних інцидентів, а вранці я поїхав додому. Западло ситуації складалось в тому, що погода почала покращуватись. Бісів дощ, ти вирішив познущатись наді мною? Квиток на завтра до Києва лежав в мене дома, а поміняти його не вдалося б, бо студенти з усього Півдня повертались назад до Києва після літніх канікул. Попит на квитки був такий великий, що їх слід було брати на місяць вперед.

Час тікав, а  в мене на «балансі» все ще була Катя. Ідея і привіт гулянки прийшла доволі швидко: проводи Кота до Києва. Тепер справа за малим: обдзвонити всіх претендентів на звання «заміна Кота» і запросити на квартирник. Ну і не забути саму Катю. Сказано – зроблено. О п’ятій годині в мене дома вже сиділа купа нефорів, яких я зібрав в одній кімнаті і оголосив ще одну для них невідому річ:

–                Хлопці, дякую, звичайно, що прийшли мене проводити. Але я зібрав вас тут ще з однієї причини…

–                Понятное дело «еще по одной причине» – набухаться!!! – перебив мене Урал.

–                Урал, алкотрешем страждай десь в іншому місці. Повернусь до попередньої теми. Дехто з вас чув, дехто знає, що в мене в Зп є, так би мовити, коханка. Так от. Я вирішив, що відносини з нею мають для мене не правильний ідеологічний характер і тому треба з нею розійтись. Але розійтись так, щоб вона переключилась з мене на когось з вас. Тож, я офіційно дозволяю до неї загравати. Я це буду сприймати не як образу і наїзд на мою зону впливу, а як на допомогу. Дякую за увагу. Ще одне, Сокола прошу не турбуватись.

–                Я и так беспокоюсь. Но чисто из любопытства: почему?

–                По-перше, ти з зі своєю попередньою не розійшовся, а, по-друге, я хотів би, щоб в неї хтось був більш-менш постійний, а не такий як ти – пограється і кине.

–                Я не играюсь, я ищу.

–                Та один біс, як ти це називаєш. Головне, чим це є насправді.

–                А ты с Катей не игрался?

–                Каюсь, батюшка, грішний.

–                А на меня еще бочку катишь.

Ми з Соколом вийшли на кухню приготувати собі пару бутербродів.

–                Тобі, до речі, Лисиця передавала вітання.

–                А где ты ее видел?

–                В археології. А що?

–                Да ни чего хорошего. Как она там?

–                Нудьгує, блядує.

–                В смысле «блядует»?

–                В прямому. Там в таборі сама малеча. І тут я приїхав. Бідна дівчинка не витрималась і намагалась мене звабити.

–                И ты повелся?

–                Сокіл, ти думаєш, коли говориш? Я тут Катю намагаюсь сплавити, бо не гарно це зраджувати, а тут поїхав в археологію і переспав з першою ліпшою?

–                А она тебе про нас с ней ни чего не говорила?

–                Казала, що ти до неї залицявся, але потім чомусь затих.

–                Ржунимагу. Кот, ты мне сделал самую большую услугу в моей жизни!

–                Я чогось не доганяю.

–                Лисица и была той, которую я ни как не мог бросить!

–                Бля! Я тільки но підставив Лисицю.

–                Сама виновата, – радість Сокола просто таки переповнювала, – Не ссы, я тебя не сдам. Ай да Кот, ай да сукин сын! Так и знал, что без тебя я ситуацию эту не разрулю.

Поміж тим, вечірка починалась сама собою. Хлопці поприносили з собою гітари і без особливих запрошень почали грати щось з відомого всім репертуару. Спочатку грали по черзі, з часом почали намагатись грати в дві гітари. Це придавало особливої мелодійності пісні, та й дійству загалом.

На кухні лежали ковбаси з нарізаним хлібом і всякий бажаючий йшов на кухню і сам готував собі бутерброд. Неформали народ не гордий, щоб розслабитись і гарно провести час вистачить приємної компанії, гітари і чогось випити.

Десь о сьомій прийшла Катя. Її сильно здивувало, навіть трохи злякало те, що вона була єдиною дівчиною.

–                Ти хотіла дізнатись чи всі неформали такі як я чи ні. От і дізнаєшся, – жартуючи заспокоював я її.

Я провів її до єдиної кімнати в квартирі і представив її перед товариством.

–                Називати їх я не бачу резону: одразу не запам’ятаєш. Краще окремо на протязі вечора познайомишся особисто з кожним.

–                Катя, пиво будешь? – кинувся зі старту залицятись Урал. Попутно він запропонував їй своє місце.

–                Буду. А тебя как зовут?

–                Рома, можно Урал.

Урал, уходячи на кухню за пивом для Катерини, підморгнув мені. Я пішов за ним на кухню.

–                Ну ти швидкий. Вирішив взяти низький страт?

–                А чего время тратить? Ждать пока эта свора в бой рванет раньше меня? Один Сокол чего стоит.

–                Ну я Соколу сказав, що йому на неї зась.

–                То, что ты ему сказал, еще не означает, что он послушается тебя.

–                За ним я персонально прослідкую.

–                Все равно, не вижу причины ждать.

–                І те вірно. Гаразд, хватай пиво і неси, бо щось ми з тобою розбазікались.

Коли ми повернулись до зали, в Уралу ледь пиво з рук не випало – поруч з Катею сидів Сокіл і розмовляв з нею. Всі ми знали як він спілкується з дівчатами і до чого це призводить.

–                Сокіл, можна тебе на хвилинку?

Він мене не почув. Або зробив вигляд, що не почув, бо Катя, наприклад, обернулась, хоча звертався я не до неї.

–                Сокіл! – гаркнув я. Він обернувся і я поманив його пальцем до себе, – Ходімо, розмова є.

Сокіл підвівся і на його місце тут же сів Урал.

–                Что такое?

–                Ми на початку про що з тобою говорили?

–                Ты это про Катю?

–                Ні, про королеву Англійську!

–                Так ни чего не было.

–                Це поки що «ні чого». Але я бачив як ти її гіпнотизував, як удав кролика. Зроби ласку, більше з нею не спілкуйся сьогодні.

–                А если она сама ко мне начнет обращаться?

–                Прикинься шлангом.

Коли ми повернулись до кімнати, я показав Уралу знак «окей». Він посміхнувся і показав жест з піднятим до гори великим пальцем. За інших він був спокійний, бо неформали мали принцип «хто перший встав, того й капці». Тобто, якщо одним почав залицятись до дівчини, то інші, стиснувши зуби, мають поступитись. Простий, примітивний, але діючий принцип уникнення конфліктних ситуацій в наших рядах.

Далі квартирник розвивався як і більшість квартирників: пиво, пісні під гітару, розмови на різні теми. По ходу дійства, почав помічати, що Катя починала потихеньку відповідати Уралу взаємністю. Я ж спеціально, щоб не заважати своєю присутністю Уралу, сидів якомога далі від них і намагався не звертати на них уваги.

З середини мене розривали двоякі відчуття: мій егоїзм «давила жаба», що в мене відбирають дівчину, а я цьому ще й сприяю; але совість (звідки вона в мене?) раділа і давала привіт пишатись собою. І чим сильніше бунтував мій егоїзм, тим сильніше совість примушувала сидіти на місці і не дивитись в їхню сторону. От грець! Знав би, що так буде неприємно на душі, ні за що б не влаштував би цю вечірку. Краще б я тримав би Катю біля себе, як собака на сіні.

А з іншої сторони, залиш я Катю собі, був би самим натуральним обманщиком. Я був би не чим не краще за депутатів, за тих «служак народу», що божаться в любові до народу, а самі тільки тим і займаються, що наживаються на ньому. Я пропагував ідеї Кодексу неформалів, а сам його ж і порушую. Що-що, а подвійний стандарт завжди ненавидів! Тому то залишки моєї совісті так радіють. А може то не совість? Може то моральні цінності, які мені припаяли в дитинстві, і які я ще досі не відірвав, як деякі з них? Щоб то не було, воно примушувало мене чинити правильно, нехай і не на мою користь.

Поступово одна частина народу, включно з Катею, почали роз’їжджатись по домам, інша ж вирішила заночувати в мене. Вранці ми привели квартиру в порядок і підготували її до чергового простою на півроку, доки я не повернусь з Києва або ще звідкись. Вечорі мене дружньою ватагою посадили на потяг. При цьому, на вокзал Катя приїхала разом з Уралом. Его зітхнуло, розуміючи, що Катю я вже втратив. Ай хай йому біс! Що не робиться, то робиться на краще. Тепер хоча б вона буде задоволена, бо на відміну від мене, в Урала ні кого нема, і він зможе чесно сказати їй, що він її кохає.

Потяг

 

«Снова поезд.

И близнецы рельсы куда-то ведут.

Снова поезд.

Предполагаю опять не заснуть»

Чиж и Ко

 

В

агон в мене був плацкартний. Плацкарт – найкращий тип вагонів. В загальному вагоні не так зручно їхати, в купе – дуже дорого, я вже мовчу про СВ. А плацкарт – чудове поєднання вартості зі зручністю. Тут тобі і купа народу, приємних і недуже, присутнє якесь відчуття всезагальності. В купейному вагоні ви відгороджуєтесь від усіх дверима купе, а в плацкарті всі тут. Можна почути чиюсь розмову в сусідньому купе і вставити свої «п’ять копійок». В плацкарті відчувається життя навколо.

Моїми сусідами по купе була якась бабця, молодий хлопець десь років двадцяти явно нефорської зовнішності і чоловік років під сорок; ще з нами на «боковухах» їхала пара, парубок з дівчиною. По ідеї подібна компанія не має бути нудною, буде про що поговорити. Хіба що «пенсія» буде нудьгувати. Але це вже її проблеми.

Потяг рушив. Мої ще стояли на платформі і щось кричали у вікно. Я помахав їм рукою і показав, щоб вже уходили. Сокіл з Духом ще бігли за вагоном навпроти вікна, поки потяг доволі сильно не розігнався, щоб за ним можна було угнатись.

Я посміхаючись сів на своє місце.

–                Ви до кінця? – звернувся я до оточуючих.

–                Да, – відповів парубок.

Позитивно хитнув на моє питання чоловік. Пара з бабцею проігнорували мене.

–                Тоді давайте знайомитись. Бо нам з вами всю ніч їхати.

–                Сергей, – сказав чоловік, протягуючи руку.

–                Олег, – відповів я і потиснув його руку.

–                Максим, – відповів парубок і теж протягнув руку.

–                Олег, – повторив я, – А ти з Києва?

–                Сам я з Хмельницька, але живу в Києві. Що, здивувало, українською розмовляю?

–                Ага. Якось звик чути російську у відповідь. Що в нас робив?

–                Приїжджав на гру.

–                Правда? Але ж остання гра, як мені відомо, була тиждень назад.

–                Я вирішив зупинитись у друзів і подивитись на місто, а особливо на Хортицю.

–                Сподобалось? – в цей момент на Максима звернули увагу всі, хто чув нашу розмову, а саме усі окрім бабці.

–                Місто не дуже, нове занадто, а от Хортиця просто чудова.

–                А яке в тебе прізвисько? Не звично звертатись до нефора по імені.

–                Дев’ятка, – і він знову простягнув мені руку.

–                Кіт, – а я знову її потиснув.

–                Извиняюсь, что перебиваю, Олег, а ты что из Запорожья? Просто меня удивляет, что ты говоришь на чистом украинском. В наших краях я такого не встречал, – запитав Сергій.

–                Так, з Зп. Колись спілкувався російською, а потім перейшов на українську. Російського акценту, який мав на початку, позбувся менш ніш за місяць активного спілкування українською.

–                А ты случаем не скинхед?

–                Як мене замучило це питання, – я зітхнув і набрав повні груди повітря, щоб видати черговому пересічному майже зазубрену тираду, – Ні, я не скінхед, я панк. Лисий, бо мені так більше подобається, українською спілкуюсь, бо українець.

–                Часто питають? – зацікавився Дев’ятка.

–                Регулярно. Особливо менти.

–                Насправді, я навіть якось і не подумав, що ти скін. Швидше, ти на металіста схожий.

–                Знаю. Досвідчений нефор швидко відрізнить іншого нефора від скіна. Але цевілам це не дано. Особливо зі східних регіонів. Нажаль, на превеликий жаль…

–                Я почему спрашивал: не единожды пытался перейти на украинский, но вместо украинского, разговаривал на страшном суржике и со страшным акцентом. Окружающие и друзья не понимали желания разговаривать на государственном языке. Говорили, что бы я не издевался над ними и украинским языком, и говорил на русском, – продовжував жалітися на життя Сергій.

–                Тут я вас повністю розумію. Бо сам в свій час зіткнувся з такою ж самою проблемою. Я на українську перейшов ще в школі. При цьому школа була російськомовна. Уявіть, з яким опором довелось зіткнутись, коли намагався відповідати українською не тільки на уроках української мови. Та й суржику я позбувся лише через пару років. Мене підтримували лише декілька друзів. Всі інші були в контр позиції. Теж казали, що я тільки знущаюсь з мови і з їхніх вух. Сьогодні жоден з них не має ні чого проти того, що я спілкуюсь українською. Неприємно лише чути в рідному місті фрази в спину з ряду: «Понаехали западенцы». І зовсім кумедно, коли питають: «А як вам наше місто?»

–                А в Киеве с украинским легче?

–                Та хоч англійською спілкуйтесь. Всім паралельно. Там проти якоїсь мови виступають, хто сам не місцевий, і навіть не громадянин України.

–                Я, до речі, теж помітив, що у вас в Запоріжжі на мене всі якось косились, коли чули, що я українською спілкуюсь, – приєднався Дев’ятка до розмови з Сергієм.

–                Та в нас і на неформалів косяться. Гопота так бушує, що більшість ходить в цевільному. Одягнених в ідейні речі по пальцях однієї руки порахувати можна. Більшість одягаються належним чином тільки на концерти.

–                Те що гопоти у вас до біса, я звернув увагу. Ех, не те що в нас на Подолі…

–                А что у вас на Подоле?

–                Та в Києві, Подол – місце тусні неформалів. По вихідних днях ввечорі його просто наводнює нашим братом.

За нашою розмовою уважно слідкували хлопець з дівчиною, що сиділи на бокових місцях.

- Я извиняюсь. Парни, а что вы на сходках делаете? Бухаете, орете песни?             

Ми з Дев’яткою переглянулись і ледь не засміялись.

–                Хто пояснить? Ти чи я? – спитався він.

–                Давай ти.

–                Гаразд. Якщо ти вважаєш, що тільки таким чином можна розслабитись, то я не бачу причини, з’їхатись нам з усіх окраїн Києва в одне місце. Побухати можна і десь в менш людному місці. Стосовно пісень: може хтось і горланить пісні, але ми співаємо. А на зустрічах ми спілкуємось, бо на протязі тижня не завжди є можливість зустрітись. Ділимось новинами, плануємо різні заходи і так далі. А чому на Подолі? Дуже просто. По-перше, там відповідна атмосфера старих будинків, яка нам дуже подобається, а по-друге, там тільки відморожені ризикнуть на нас наїхати, бо тут же отримають відсіч.

Обличчя парубка показувало, що він зараз трохи «підвис» і займається перетравленням отриманої інформації.

–                Браво. Дев’ятко, я дивлюсь ти звик народу роз’яснювати що, де і як. Ідейник?

–                Ну явно не піонер, – з усмішкою на обличчі відповів він.

–                Про атмосферу старих будинків чітко підмітив. От не розуміє народ, чому нас на «заброшки» тягне.

–                Стосовно старих будинків я дещо інше мав на увазі.

–                Я зрозумів, що ти мав на увазі. Про заброшки я поміж іншим додав. До речі, про заброшки. Знаєш будинок на Бессарабці?

–                Авжеж. З його даху відкривається чудовий вид на Київ.

–                Його закрили. Зі сторони входу з двору поставили стіну, а на парадні двері повісили замок.

–                Давно повісили?

–                Ну я перед від’їздом в Запоріжжя думав туди з друзями зайти, а там облом нас зустрів.

–                Виправимо. Його не вперше закривають. Раніше нас це якось не дуже зупиняло. Против лома нет приема.

–                І те правда.

–                Так може організуємо день відкритих дверей в нашому улюбленому будинку?

–                А лом є?

–                Знайдемо.

–                Тоді, хоч завтра вечорі.

–                Домовились.

Оточуючі дивились на нас як на двох змовників, які збирались влаштувати теракт. Теракт-не-теракт, а противоправними наші дії назвати можна було. Ще б пак, ми збирались проникнути на територію аварійної будівлі, ще й нанести шкоду муніципальній власності (зламати замок). Саме кумедне було те, що офіційно знаходитись в тому будинку було заборонено не через те, що будинок в аварійному стані, а тому що на його даху чудова позиція для обстрілу Адміністрації Президента України зі снайперської гвинтівки. На таке пояснення закритості будинку неформали сміялись, вертячи пальцем біля віска, і продовжували «штурмувати» будинок.

–                Ребята, а вы не думаете, что вас арестуют за это? – не вгамовувався хлопець.

–                Вибач, як тебе звати? – зацікавився я.

–                Андрей.

–                Так от, Андрію, що нам максимум можуть інкримінувати, так це порча муніципальної власності, а за це максимум штраф.

–                А чого ти так цікавишся, здати нас хочеш? – явно з погрозою в голосі спитав Дев’ятка.

–                Я… Не. Я не, – у хлопця на обличчі явно читався переляк, – Просто вы так открыто обговариваете такие вещи.

–                Ой, та кому ми здались з такими розмовами? – вже з легкістю і гумором в голосі відповів Дев’ятка.

–                Ми ж не обговорюємо план єврейського погрому. Та для звичайних мешканців ми нанесемо шкоди менше, ніж якийсь сморчок, який насить в ліфті, – підтримав я.

–                А вы не боитесь, что дом рухнет, когда вы будете там? Ведь его же забросили не просто так. Я так понимаю, дом в аварийном состоянии? – долучився до розмови Сергій.

–                Не боїмось. Так, деякі поверхи провисають. Але загалом, треба бути реальним бовдуром, щоб вчасно не відчути, що підлога під тобою прогинається, або не побачити що зараз тобі на голову стеля рухне. А сам будинок буде стояти ще довго, навіть якщо його ніхто ремонтувати не стане. Він дореволюційний, а тоді будували надійно, бо комісії тоді були крутіші за сучасні, – відповів я.

–                А что вас туда тянет?

–                Важко сказати. Є щось в цьому. Нас, неформалів, все тягне в покинуті місця. Взагалі в такі місця, куди нормальна людина не полізе. Не полізе, бо вважає, що там робити нема чого. А ми ліземо. Спочатку з цікавості, потім розуміємо, що в цьому щось є. Це передати словами не можливо, це слід відчути. І до цікавих для нас місць відносяться не тільки закинуті будинки, але й кораблі і, навіть, дренажні системи і катакомби. Тих, що лазять по дренажкам і катакомбам називають дігерами. Може чули про таких? – на моє запитання всі дружньо кивнули, навіть Дев’ятка, хоча він та мав знати це.

–                Странный вы народ.

–                На те нас і називають «неформалами» – не відповідаємо загальному формату, – філософськи прокоментував Дев’ятка.

На пару годин всі думали про своє. Персонально мене ця тиша, якщо це можна назвати тишею, швидше мовчання, почало пригнічувати. Саме нудне в потязі – сидіти і вмикати.

–                Дев’ятко, а за що тобі таке прізвисько дали?

–                Та це від фамілії походить. Дев’ятенко я. Ну а звідси і прізвисько. А тебе за що Котом назвали?

–                Та регулярно отримую різні травми замість того, щоб шию собі зламати. По аналогії з дев’ятьма життями кота.

–                І скільки ти їх вже витратив?

–                Здається, вже всі.

–                Так тобі не довго залишилось? – з посмішкою на обличчі питав Дев’ятка.

–                А ти вже моєї смерті хочеш?

–                Та не хочу, щоб завтра ти собі нарешті шию зламав, а менти це мені припаяли.

–                Не дочекаєшся. Я збираюсь жити вічно, поки все іде по плану.

–                Ну-ну. Кащей Безсмертний.

Після його слів у вагоні вимкнули світло. Ми вирішили дати людям поспати і не заважати своїми балачками. Та й я не виспався після вчорашніх проводів, тому з радістю заповз на свою верхню полку і спробував заснути. Сон нагрянув швидко. Мене буквально «накрило».

В манері їздити потягом ми з Дев’яткою теж спромоглись виділитись – ми їхали без постілі. Це взагалі то нормальна практика для студентів, але чомусь всі, хто їхали поруч з нами постіль взяли, а ми ні. На те як ми спимо інші дивились якось скоса. Ну й біс з вами, мажори прокляті. А нам, неформалам, до таких умов не звикати. Для нас нормальна практика в теплий період року на вихідні піти просто пожити в палатці. Нам не треба всіх переваг цивілізації щоб розслабитись. Ми розслабляємось, коли чогось не вистачає, коли є якісь незручності, якийсь дискомфорт спричинений відсутністю благ цивілізації. Тому звичайне плацкартне місце нового вагону для нас було як номер п’ятизіркового готелю.

Вранці мене розбудив провідник. Потяг вже в’їхав в Київ і залишились лічені хвилини до прибуття на вокзал.

Виходячи з вагону ми попрощались з Дев’яткою, домовившись таки зустрітись сьогодні вечорі.

 

Де я?

 

«Я житель столицы

И мне есть, чем гордиться»

Тараканы!

 

О

т я і в Києві. Мати міст руських, після декількох місяців я повернувся. Декілька місяців в гопівському Запоріжжі зробили свою справу: в Києві мене кидає в дрож, бо тут всі клаберсько-підарастичного виду. Тут купа гламурного народу в бльосках та золотистих речах. Таке враження що тут кожен другий або метросексуал або емо. До такого різкого контрасту з пролетарським Сходом мій розум якось не був готовий.

Звичайно я звик це бачити щодня. Поки жив тут раніше, воно все якось приїдалось, ставало чимось звичним. Але за три місяці я звик бачити гопів, обличчя яких не змордоване інтелектом, а тут всі такі собі замріяні, нібито в справах, якісь заклопотані. Київський народ, загалом, намагається показати свою заклопотаність, ніби виправдовуючись перед іншими регіонами, мол, ми тут теж працюємо, а не просто жируємо.

Київ – місто-мрія будь-якого клакера. Тут клуб на клубі, та й на всі смаки. Тому ще зрозуміло звідки тут така купа гламурного народу. Але звідки в Києві стільки емоподібних для мене загадка. Саме емоподібних, а не емо. Якщо в Київ приїде якийсь надміру активний антіемо, він буде в шоці. В шоці від того, що тут для нього роботи непочатий край. Але якщо образливо на якогось з емошних сказати: «Емо сакс», доволі ймовірно, що у відповідь ви почуєте: «Я не емо», замість: «Емо не сакс».

Будучи антіемо, самому регулярно руки чесалось вставити мозків таким от позерам. Так і хотілось уявити себе французьким хрестоносцем часів боротьби з єретиками. Тоді, у так званих, священних війнах гинули тисячі невинних. А коли одного з рицарів запитали: «Як відрізнити єретика від християнина?», той відповів: «Вбивайте їх всіх, Господь сам розбереться». Так і хотілось валити без розбору і емо, і тих, хто під них косив. Але тримав себе в руках. Я виказував їм своє відношення до них, але не падав до прилюдної бійки.

Жив я в Києві в страшенно престижному районі, в п’яти хвилинах ходьби від Майдану. І це все на шару. Народ шукає з ким би зняти кімнату навпіл, а в мене власна кімната в комуналці, за яку не треба платити. Не треба платити ні за комунальні послуги, ні за світло, взагалі, не треба платити ні за що. Ви дивуєтесь як це можливо? Елементарно. В старій частині Києва є будинки, які запланували на відселення у зв’язку з їх аварійним станом. Нормальні люди звідти потихеньку виїжджали, а неформали заселялись. Без запрошення, ясна річ.

Весь мій під’їзд виїхав. Тому в нас з першого по третій поверхи жили самі неформали. В другому під’їзді нашого будинку ще жили звичайні люди. Вони дуже дивувались своїм новим сусідам, особливо з їхнього власного під’їзду. Не знаю як у сусідів, але в нашому під’їзді, квартири були по п’ять кімнат. Кімнати не дуже великі, але одній людині вистачало. От стелі були дійсно церковні. По висоті стель і по величезній глибині підвіконня можна було з впевненістю казати, що будинок явно дореволюційний.

В квартирі жив зі мною цікавий народ: гот на прізвисько «Шрам», рокер «Філософ» і два металісти – «Соло» і «Сірий».

«Шрам» був солістом в якомусь  готичному гурті, і, підозрюю, що прізвисько своє отримав за шрам на брові, яку розірвало колись струною, яка порвалась під час гри на гітарі. «Філософ» був на справді філософом. Він був ним не тільки за освітою, але й за покликанням. До речі, свою присутність в цьому домі він пояснював тим, що від батьків, які жили на Троєщині довго їхати в університет. «Соло» був класичним металістом – з довгим волоссям, весь в шкірі. Для повної гармонії йому не вистачало тільки байку. «Соло» назвали так за те, що він завжди був сам і рідко коли з кимось спілкувався. «Сірий», якого насправді звали Вовою, отримав таке прізвисько за те, що ходив часто в цивільному. Він не одягав чорне як ми, але й не носив біле, тому і став «Сірим» – чимось середнім між цими кольорами.

Жили, не тужили, мило в суп один одному не кидали.

Загалом, неформали в Києві та неформали в якомусь провінційному місті, нехай і великому індустріальному, сильно відрізнялись. Відрізнялись в усьому окрім загальних неформальських рис. В Києві неформалів було стільки, що організовувати якісь загальнонефорські зустрічі безглуздо – ми просто ніде не помістимось. Та й зібрати всіх не вийде в принципі, бо відсутня, хоч якась централізуючи сила. Замість цього, було улюблене місце зустрічі всіх неформалів – на Контрактовій площі під пам’ятником Сковороді. Але зустрічались там мілкими купками друзів і далі розходились по всьому Подолу.

Відрізнялись київські неформали і культурним рівнем. Тут все було поставлено на ширшу ногу. А після гулянь, якщо і залишали сліди власної життєдіяльності, то значно менше ніж неформали інших міст.

З ідейністю ж в Києві було все неоднозначно. З однієї сторони, ідейників тут було вдосталь, можливо, навіть більше, ніж в будь-якомусь іншому місті України. Але якщо ж дивитись на їх відносну долю від інших київських неформалів в порівнянні з іншими містами, то картина перестає бути такою радужною. І напроти, піонерів тут було вдосталь… Цих п’яних створінь, які ні чого не розуміють в ідеї було стільки, що стає зрозуміло, чому пересічний народ вважає нас п’яницями і розбишаками. Іноді, коли піонерія забувала про хоч якісь правила поведінки, ідейні неформали влаштовували їм «акції виховання». Іноді виходило.

Основна ж маса нефорнутого народу, як і усюди, були просто тими, кому приємна ця музика і цей стиль одягу, а ідея їм якось паралельна. Але вони вели себе більш-менш порядно, тому не срамили ні себе ін інших.

–                Я вдома!!! – з порогу закричав я. Хай знають, що Кіт приїхав.

В коридор виглянув Соло. Він явно не виспався і був незадоволений моїм криком.

–                Чого розверещався?

–                Добрий ранок.

–                Ранок добрим не буває, або я ні чого не розумію у житті.

–                Соло, який ти життєрадісний… Ти ж наче б то не гот, щоб ходити таким похмурим.

–                Вранці, рахуй, що я гот.

–                Что гот? – ззаду запитав Шрам.

–                Привіт. То я кажу, що Соло не гот, щоб ходити похмурим і насупленим, – пояснив я Шраму, який вийшов з-за рогу коридору.

–                Чого так встав рано? – спитався Соло в Шрама.

–                Та поспишь тут, блин. Принесла нелегкая кашака драного. Чего кричишь? Восемь часом утра только.

–                Сам не сплю і іншим не дам, – з нахабством в голосі я відповів.

–                Ти все ж таки невиправний егоїст.

–                Ну ти знаєш мою «телегу» про те, чому мене Котом називають.

–                Знаем, знаем. Ты эгоистичен как кот и у тебя куча жизней, – пробубнів Шрам.

–                То ж не дивуйтесь моїй поведінці. Ви каву пити будете чи і далі стирчатимете посеред коридору?

–                Черт с тобой. Пошли на кухню.

–                Зараз, сумку до своєї кімнати кину, і приєднаюсь до вас на кухні.

На цю нехитру операцію в мене пішло трохи більше ніж пару хвилин. Коли повернувся на кухню, я застав картину сварки Соло зі Шрамом.

–                Та зрозумій, що не можу я інакше! – кричав Соло.

–                А мне все равно: можешь ты или не можешь!

–                Що за ґвалт, а бійки немає? – поцікавився я.

–                Кіт, він тут…

–                Ша моя радость! – перебив Шрам, – Ситуация следующая: этот Козлодоев положил глаз на Феону.

–                На ту Фєону, що я подумав?

–                Именно на ту. Более того, он требовал у Серого, что бы он уступил ее ему.

–                Ну закохався я в неї!

–                От для цього і вигадали Кодекс – щоб уникати конфліктних ситуацій поміж нами. Соло, ти як не знаєш, що тобі на неї зась?

–                Знаю. Але ж Сірий не має і шансу. Він не в її смаку. Сірий може і ідейний чувак, але його цивільність обрубає йому дорогу до серця Фєони.

–                Подивись на це інакше: ми завжди мріяли, щоб Сірий носив не тільки цивільні речі. Може через неї він і почне носити нефорську атрибутику.

–                Та хай хоч голим бігає! Я її кохаю, а він на неї тільки око поклав!

–                Знаєш, чому прийнято не спілкуватись з дівчатами своїх друзів?

–                Чому?

–                Что бы  такие идиоты,  как ты, сопли на кухне не жевали! – дав відповідь Шрам, – Все, тема закрыта. Если Серый тебе сегодня не даст добро и не уступит Феону, ты про нее забыл. Еще вопросы?

–                Що ще трапилось поки мене не було?

–                Я не тебя спрашивал.

–                Я зрозумів. І все ж таки…

–                Та вроде бы ни чего такого… А да! Нас шестеро.

–                Ми розмножуємось?

–                Да нет, предохраняемся.

–                Смішно. А якщо серйозно?

–                Ко мне переехала жить моя девушка.

–                Давно мріяв з нею познайомитись.

–                Что-то мне не нравятся твои мечты. Не доверяю я вам, хохлам.

–                А за хохла відповіси, – раптом голосом, повним рішучості, вставив свою репліку Соло.

–                Расслабься, я пошутил. Кот, и все-таки, зачем тебе моя Аня?

–                Просто цікаво на неї подивитись. В мене, на від міну від Соло, дівчина є. Тому загрози я для тебе не становлю.

–                Когда проснется – посмотришь. И не ори больше в выходной день. Сам знаешь, какая тут звукоизоляцияникакой.

Так і не зробивши собі ні кави, ні чаю я повернувся до своєї кімнати. Слід було ще розпакувати речі. Кімната в мене була сама маленька в усій квартирі. Але мені вистачало. В ній якось було уютніше, ніж в інших.

Тепер нас шестеро. Шестеро в нашій квартирі, шестеро під нами і ще шестеро на першому поверсі. Шість-шість-шість. Рокова цифра. І що разу шостими мешканцями ставали дівчата. Вони то і приносили в наше життя спочатку радість, а потім… Самі знаєте що. По суті, рокові жінки. До речі, про рокових жінок. Як там поживала моя Оля? Я не бачив свою дівчину майже три місяці. Я скучив за нею, але не можу сказати, що за її тілом. Катя, трясця твою наліво. Чоловік має бути голодним, коли повертається. Голодним і усіх розуміннях цього слова. А я голодний  тільки в розумінні апатиту. А готувати Оля усе одно нормально не вміє.

У неформалів взагалі присутній такий парадокс: хлопці часто вміють робити те, що мали б робити дівчата і навпаки. Так, наприклад, нарвавшись на дівчину-неформалку можна було реально отримати по голові, а хлопці доволі добре готують і іноді роблять це залюбки. Так, неформали не стандарті в усіх аспектах життя.

Я знайшов свій мобільний і набрав Олю. Скинув. Вона ще спить. Будити її – собі гірше робити. Відправлю смс.

«Привіт. Я в Києві. Страшенно скучив. Де і коли зустрінемось?». Коротко і ясно.

Через пару хвилин прийшла відповідь.

«Dobrij ranok. Ja tebe vb`u. Koli? Ne znau. Blishe do ve4ora. Ciluju.»

Залишилось вбити час  до вечора.

 

Справи праві

«Убей их всех,

Начни с себя»

Черный Обелиск

 

Г

олова болить. Де я? Дома. Це вже краще. Але лежати на затилку боляче. Повертаю голову і кладу її на щоку. О, так значно краще. А що трапилось? Хто форматнув мою пам’ять? На ці питання я зараз відповіді не отримаю. Гаразд, питання полегше: котра година? Для цього треба підвестись і знайти мобільний. Встаю. О, бачу мобільний на столі. Йоли-пали! Три дзвінки від Олі. Ще якісь смски. Два спами, ще дві від Олі. Перша:

«Ya na misci. Ti de?».

Друга:

«Ti skoro? Ya zamorilas 4ekati. Daju tobi she 10 hvilin».

Твою дивізію! А зараз котра? Перша ночі. Мені гаплик. Оля в гніві страшніша за гурбу скінхедів. О, скінхеди! Щось проясняється. З ними з’явились асоціації останніх декількох годин.

Я вийшов в коридор і побачив Олю.

–                   Оля?!

–                   Что? Нет, меня зовут Аня.

В мене в середині щось йойкнуло. Зі спини ці дві дівчини були страшенно схожі: однакова зачіска, однокова фігура, однаковий стиль одягу. Вони навіть відносились до однієї субкультури. Зі спини вони були страшенно схожі.

–                   А ты, наверное, Кот?

–                   Він самий. А де Шрам? Або взагалі хто-небудь.

–                   Саня с Философом поехали доставать Соло из ментуры.

–                   А Сірий де?

–                   Не знаю. Может у себя. Посмотри.

Я пішов по коридору в самий кінець квартири, до кімнати Сірого. Доводилось триматись об стіну, бо вестибулярний апарат працював через раз. Постукав в двері.

–                   Привіт. Прийшов до тями?

–                   Що трапилось?

–                   Схоже добряче тебе садонули.

–                   А в подробицях?

–                   Це ти мені маєш розповідати в подробицях, а не я тобі.

–                   Ну хоч що сталося ти знаєш? Бо в мене як у фільмі: «Как шлем брали – помню, как нас брали – помню, как шлем прятал – не помню».

–                   От шолом би тобі не завадив.

–                   Судячи по болю в голові, не можу з тобою не погодитись.

–                   Дарма ви з Соло зі скінами пішли на ту акцію.

Від слова «акція» в мене в голові все раптом все прояснилось.

 

Десь о годині четверній дня ми з Соло спустились до Майдану. Там часто тусують праві і скіни. До Соло підійшов хтось і запропонував відійти в сторону. Вони щось там обговорювали пару хвилин, а потім Соло підійшов до мене.

–                   Є справа, – мовив він.

–                   Яка?

–                   Є наводка, що в одному будинку на Куренівці цигани наркоту роблять. Скіни збирають правих для акції покарання.

–                   Хто веде?

–                   Німий. Його група і прикриває відступ.

Німий – один з самих ідейних і авторитетних скінхедів. Він завжди діяв виключно по правилах, в нього був свій кодекс честі. Кажуть, він готував свою штурм-групу по зразку спец-загону. Хай там як, але діяли вони не спонтанно, а попередньо детально підготувавшись. Якщо акцію організовує Німий – акція надійна.

–                   Коли йдемо?

–                   Через десять хвилин.

–                   Спитай у них: ми встигнемо до сьомої на Контракт?

Соло знову відійшов. Щось попитав у того ж хлопця і повернувся.

–                   Авжеж встигнеш. Раз-два. І розбіглись. А там, шукай вітру в полі. Ти ж на побачення йдеш? А менти скінів з дівчатами не чіпають.

Вже через десять хвилин, як потяг, ми пішли в сторону посадки на автобус. Мене здивувало, чому нас так не багато. П’ятнадцять чоловік на будинок – це мало. Я сам підійшов до того, з ким спілкувався Соло.

–                   Зіг. А чого нас так мало і де сам Німий?

–                   Нормально. Немой сейчас на Подоле, группы встречает. Мы же не только на Майдане народ собирали, а по всему Киеву. Сейчас в одном месте соберемся дружно и пойдем…

Ми приїхали на Поділ, пройшли трохи по його старих вуличках і зайшли в двір одного закинутого будинку. Там нас вже чекало чоловік з двадцять.

–                   Кого ще чекаємо? – прозвучав голос з натовпу.

–                   Оболонь, – відповів інший голос.

За десять хвилин приїхала і група скінхедів з Оболоні.

Я знову підійшов до хлопця, який збирав дружину на Майдані.

–                   А чого ви не скажете про це ментам? Ні. Я розумію, що це не по-поняттях і таке інше, але ж закон слід теж треба поважати. Та й нащо тоді на менти, якщо всю брудну роботу робимо ми за них?

–                   Мы пытались им дать наводку. Но потом поняли, почему они не трогают этих уродов – им платят. Менты получают на лапу и закрывают глаза на то, что эти суки гробят нашу нацию. Ты че, ссышь?

–                   Перше, ти мене на «слабо» не бери. Друге, мені дійсно було цікаво, чому я маю робити роботу за метів.

–                   Да хотя бы потому, что менты черных вообще не гоняют. Им дают право делать тут, что они захотят! Когда власть будет принадлежать славянам, а не евреям и хачам – эта страна расцветет!

–                   Всі увага! – роздалось над двориком. Це був сам Німий, – Діємо наступним чином: перша група іде в авангарді і зачищає приміщення, друга група іде слідом і шукає наркоту та засоби її виготовлення, третя група стоїть на шухері! Детально задачі кожної групи ви дізнаєтесь у лідера кожної групи! Питання є?

Оскільки я йшов на акцію не з расистський міркувань, а через ненависть до наркотиків, то намагався приєднатись до другої групи. Вони робили те, заради чого я приймав участь в цьому – знищення наркоти. Поки пробивався крізь натовп, намагаючись зрозуміти де ж та сама друга група, знайшов випадково Соло, якого загубив з виду ще як їхали на Поділ.

–                   Нарешті знайшовся! Ти в якій групі? – спитався він в мене.

–                   Та хотілося б до другої.

–                   Тоді тобі до нас, – він змахнув рукою, показуючи, щоб я йшов за ним. Ми підійшли до групи молодиків, які зовсім не були схожі на скінів – довге волосся, балахони замість бомберів, штаніни були заправлені в берци, а не закотані. Це була група правих. Поміж них, схоже лідер групи, вже проводив інструктаж:

–                   … Не забывайте осматривать каждую щель в этом гадюшнике. Переворачивайте все и вся. Они могут запрятать эту гадость где угодно, потому что к ним в гости могут нагрянуть и менты, которым на лапу не отстегнули. В конце, когда все комнаты будут осмотрены, выносите все, что нашли, в коридор и сжигаете. Пусть угорят в чаду их же дряни. Только поджигать, когда наши все уже уйдут, а то еще и наших зачадим.

–                   А если там будут «колеса», их тоже палить?

–                   Таблетки смоем в унитаз. И последнее: когда будете выходить из дома, выбегать в разные стороны, а не табуном в одну. Ментам тогда легче будет понять, кто там орудовал. В противном случае у вас отмазка: «Просто мимо проходил». И еще одно: сначала бежите, а через метров триста спокойно идите. Бегущий человек тоже вызывает кучу подозрений.

Ми дружньо вийшли з двору і пішли в напрямку того пресловутого будинку. Йшли ми хвилин з двадцять. Сам я там пройшов би за хвилин десять, але чим більше народу, тим повільніше вони рухаються. Просувались маленькими групками, щоб викликати менше підозри у оточуючих. Правда, виходило це в нас не дуже вдало: коли через кожні тридцять метрів йде купка по п’ять чоловік своєрідної зовнішності, це ані трохи не викликає підозри. Сарказм, сарказмом, але саме кумедне, що нас дійсно не запідозрили і не сильно звертали на нас увагу.

Прибувши на місце і зібравшись знову гуртом, ми розбились на групи. «Тим самим будинком» був старий будинок-гуртожиток. Чудове місце для циган. З їх культурним рівнем – це самий раз.

–                   І що всі три поверхи – це цигани?! – спитав я в натовпу.

Мене тут же вдарили в бік ліктем. Це був лідер моєї групи.

–                   Не кричи. Да, три этажа черных. Рассадник всех бед этого района.

І в цей момент в середину будинку забігла перша група. Вони щось кричали з розряду «Бий чорних» і тому подібне. На вулиці було чути крики жінок і дітей, стукіт глухих предметів, дзвін скла, який розбився. Поступово ґвалт на першому поверсі припинився і перейшов вище, на другий.

–                   Пошли, наш черед, – крикнув лідер.

Я кинувся вперед, ногою виніс двері. Моїм очам відкрилась дика картина: в холі лежали три окровавлених тіла. Всі вони були циганами. Живі вони чи ні, мені було все одно, стадне відчуття прокинулось десь в глибині душі. І це відчуття казало, що вони недостойні допомоги. Звідки ця жорстокість?

Мене штовхнули в спину. Це були члени моєї групи. Вони не могли увійти, бо я застряг на вході. Мій ступор тривав долю секунди, але й цього було досить, щоб завадити іншим. Я кинувся далі по коридору. Куди далі: тут коридор розходиться в дві сторони. Ліворуч чи праворуч? Праворуч. Найближча кімната. Ліва чи права? Ліворуч. Удар ногою в двері. Порожньо. Нікого. Тільки стіл та старе крісло. Що тут можна шукати? Знову удар в спину, бо я знову застряг в дверях.

–                       Ти не виспався? – чую ззаду.

–                       Ні, дивлюсь, що тут можна знайти.

–                       Що його дивитись? В шухлядах столу може бути щось.

І дійсно, щось я гальмую на рівному місці. Ми разом кидаємось на бідний стіл. Починаємо витаскувати з нього шухляди. В них тільки якісь папірці. Чисто.

Мій напарник зі злості б’є ногою в дзеркало, яке висіло на тісті і яке я не помітив одразу. Від удару воно зривається зі стіни. За дзеркалом була ніша в стіні. Хтось вийняв зі стіни цеглину і там зробив схованку. В ній лежало щось закутане в целофан. Друг кинувся його діставати, що там таке заховали. Це були гроші. Там були як і гривні, там і бакси з євро. От ідіоти. Ні щоб сейф зробити, вони їх в стіну поклали. Всякий, хто знав про схованку, окрім самого власника, міг легко дістати їх звідти.

Біжимо далі. Вбігаємо в кімнату навпроти. Порожньо. В буквальному сенсі порожньо. Тут нема ні плакатів, ні дзеркала. А з меблів – зламана табуретка. Обертаюсь і б’юсь носом об голову ще когось з нашої групи. Удар був добрячий. В мене аж кров з носу пішла. Ось звідки в мене ще й в носі сліди крові, а я думав що це мені хтось з циганів в’їхав.

–                       Живой? – зпитав хтось з тих, хто біг за нами з нашої ж групи.

–                       Не дочекаєшся, – відповів я.

Кров швидко зупиняється. Немає часу звертати уваги на розбитий ніс. Ніс не нога, йти далі можна. Далі по коридору кімнат нема, тільки сходи нагору. На другий поверх ще рано, ми ще на першому не скінчили. Повертаю голову і бачу, що по ліву сторону від входу в будинок вже пройшлись і ринулись вище. Що ж тоді і мені слід підніматись.

Піднімаюсь по сходах. І знову кров і побиття. Перша група тут пронеслась як торнадо. Так само швидко і з таким ж наслідками для тих, хто опинився поруч. По коридору лежать з десяток чоловік, яких добивають ногами якісь скіни. Схоже, що вони відстали від своїх і вирішили навести тут остаточний марафет. Біс з цим всім! Бігу далі, забігаю в першу ліпшу кімнату і бачу, що тут явно мої попрацювали: все перевернуто до гори ногами. Шафи лежать на підлозі, з ліжок зірвані матраци, посуд побито. Тут мені робити нічого. Слід бігти далі. Наступна кімната теж не сильно відрізняється від попередньої. Вся відмінність в тому, що в центрі кімнати лежить чоловік в калюжі власної крові. Сподіваюсь, вони ні кого ще не вбили. Погром це одне, а вбивство – це зовсім інше. Хоча… За те, що вони робили, вони це заслужили.

Цей поверх закінчать і без мене. Слід підійматись на останній поверх. В мене підозра, що наркотики мають бути там. Розвертаюсь назад і бігу по сходах ще вище. На площадці звертаю увагу, що сходи йдуть ще вище – на горище. Точно, горище – це чудова схованка.

–                       Опричники! Допоможіть винести двері на горище! – кричу кудись до натовпу.

Пара хлопців розвертається і біжать мені на допомогу. Ми швиденько вибиваємо двері і влітаємо на горище. Як я і думав! Тут стоять десять мішків з якоюсь травою.

–                       Маріхуана! – кричить один з моїх «помічників».

–                       Хватанули і починаємо це виносити на перший поверх.

Кожен з нас бере по мішку і тягне це вниз. Коли проходив мимо третього поверху, почув дзвін скла. Звук був такий, ніби били колби. Значить вони і «колеса» виробляли. Наводка була правдива.

Спускаюсь вниз, на перший поверх, іду по коридору до виходу і помічаю, що ще пару мішків вже лежать там. Не в одного мене улов.

Кинувши мішок до купи розвертаюсь, щоб повернутись назад і принести інші мішки, які знайшов на горищі. І тут я чую жіночий крик. Крик наближається. Але це крик людини яку мучать, а не яка перелякано кудись тікає. Через пару секунд по сходах спускається скінхед, який тягне за волосся якусь дівчину, до того ж не циганку. Кидаюсь до нього.

–                       Облиш її. Ми жінок не чіпаємо!

–                       Кто это «мы»?

–                       Праві.

–                       Она снюхалась с черными. Это предательство, а предатель хуже врага!

В цей момент він отримав удар ногою в спину. Це був Німий власною персоною.

–                       Жінок не чіпаємо, якщо не втручається в справи! Тобі все ясно?! – прокричав він.

Хапаю дівчину за руку і тягну її до виходу. Відпустивши її біля купи мішків, кричу їй:

–                       Якщо не хочеш проблем – сиди тихо!

Розвертаюсь, щоб таки піти за новою партією мішків з «отрутою» і в цей момент отримую удар по голові. Хтось залишив біту поруч з купою, а ця курва вирішила цим скористатись. Удар був точним і прийшовся мені точно по потилиці. Сили вона приклала досить, щоб мене «відрубити» на декілька годин.

 

Це все пронеслось перед очима як в поганому фільмі. Я раптом згадав це все. Мені не було чим пишатись, але й не було відчуття сорому за скоєне. Я вчинив так, бо вважав так за потрібне.

–                       Ау, Кіт. Що з тобою? Добряче тебе саданули. Це яке по рахунку життя пішло? – махаючи рукою перед обличчям питався Сірий.

–                       Мінус третє, – з незадоволенням в голосі відповів я.

–                       Так чого ще досі живий?

–                       А біс його знає. Через те, що я не прийшов на побачення з Олею воно буде останнім.

–                       Ой, я тебе благаю. Тебе не було скільки? Три місяці. Якось то вона жила без тебе і не жалілась на життя. День ще якось переживе.

–                       Я за цей час не намічав зустріч, на яку  не приходив.

–                       Не слід так згущати фарби.

–                       А як я додому потрапив?

–                       Тебе Соло з якимось чуваком принесли.

Від слів Сірого я ледь повітрям не поперхнувся.

–                       Зачекай. Я чув, що Соло в мєнтуру забрали. Як він міг мене принести?

–                       Елементарно. Спочатку приніс, а потім пішов з тим же чуваком виламувати двері в будинку на Бессарабці. Ну їх там і взяли за порчу муніципального майна.

–                       А хлопця того часом не Дев’яткою кличуть?

–                       А ти звідки знаєш? – спитав Сірий. На цей раз я його здивував.

–                       Та ми з ним в потязі познайомились і вирішили цей будинок відкрити. А на правого він не дуже був схожий.

–                       Соло теж не сильно на правого походить, але ви з ним обидва чоботи пара в цьому плані.

–                       А вестибулярний апарат в мене щось глючить…

–                       А тебе часом не тоншить?

–                       Та є трохи.

–                       Як лікар тобі кажу – в тебе струс мозку.

–                       По-перше, ти ветеринар, а по-друге, був б мозок, був би струс, а так…

–                       … а так, іди лягай у ліжко і спробуй розслабитись. Хоча, чим далі, ти більше я вірю, що нема чому струшуватись в тебе в голові, – констатував Сірий.

Я не мав бажання з ним сперечатись. Мене дійсно тоншило і загалом було якось важко думати. Поплівся до себе і швиденько заснув.

Третій зайвий

«Любовь бывает похожа

На шлюху с пропитой рожей,

На суку, что ночью воет.

Ищите любовь – она того стоит»

Год змеи

Ч

ерез тиждень я більш-менш прийшов в себе. Струсу мозку не було, але голова ще боліла довго. По «сарафанному радіо» вістки про причини моєї неявки на побачення дійшли і до Олі. По ідеї, вона не мала б сильно на мене сердитись. Це по ідеї. А як воно там насправді, біс його знає.

Але була і гарна звістка – Оля сама запропонувала знову зустрітись. Це гарна звістка, бо вона якщо насуплена, то не виходить на контакт і не бажає ні кого бачити і чути. А тут сама пропонує зустрітись! Все не так погано.

Зустріч була намічена на п’яту годину на самому улюбленому місці зборів більшості неформалів Києва – під пам’ятником Сковороді на Контрактовій площі. На це раз я не збирався запізнюватись. В противному випадку мені світив ще один удар по голові. Оля це могла.

Прийшовши на цей раз завчасно, я стояв і чекав на ту, кого я дійсно кохав. Нехай оточуючі не вірили в моє кохання, бачачи як бігаю від однієї дівчини до іншої. Але це були лише такі собі «інтрижки», які не мали жодного для мене значення. Єдина, хто мала для мене значення – це була Оля. Вона і тільки вона.

Я стояв і чекав на неї. Чекав, ніби то чекав своє перше кохання, і все боявся, а раптом вона не прийде. В середині мене грюкало серце і загальний стан був такий, ніби я прийшов освідчуватись в коханні, а не до своєї дівчини, хоч яку і не бачив давно.

А ось і вона. Оскільки день був вітряний і з неба трохи капало, Оля прийшла в плащі з капюшоном, одягнутому на голову, в джинсах, заправлених у гади, і легкий гольф. Плащ був розстібнутий, він розвівався на вітру, що додавало додаткового шарму. Я стояв і заздрив сам собі.

–                   Привіт. Ти чудового виглядаєш, – з цими словами я хотів поцілувати її в губи, але вона підставила мені щоку.

–                   Як твоя голова? Не сильно болить?

–                   Та вже майже пройшла.

–                   Я чула в тебе був струс мозку.

–                   То Сірий перебільшив.

–                   Тоді одразу до справи…

–                   Будеш бити? – перебив я.

–                   Не зовсім… Розумієш, Олег, я знайшла собі іншого.

Мене ці слова ледь з ніг не збили.

–                   Стривай! Ти мене без ножа ріжеш! Як іншого? Хто він?

–                   Яке це має значення? Один гот. Ви з ним не знайомі, бо він про тебе не чув.

–                   Ясна річ. Якби чув, він би не наважився до тебе підійти, я вже мовчу про залицятися.

–                   Це я до нього підійшла.

–                   Мені від цього не легше. І давно ви… сама розумієш? – як же огидно я себе почуваю! Таке відчуття, що краще б мене та дівка з циганського гуртожитку вбила.

–                   Пару тижнів. Кіт, ти мені дуже приємний як людина і я хотіла б і в подальшому мати з тобою гарні стосунки, але лише дружні.

–                   Ти так кажеш, ніби я збираюсь влаштувати скандал, – і в неї і в мене по щоці проскочило по сльозі, – Що ж, ти все вирішила за нас. Вибач, якщо щось було не так. Я краще піду, в мене нема що тобі ще сказати.

–                   Бувай… І вибач,.. будь ласка, – і вона поцілувала мене в губи. Цей поцілунок був гіркий. Гіркий від почуттів і гіркий від сліз, які ці почуття викликали.

Я повернувся в сторону Узвозу і пішов, опустивши голову. Похмура погода чудово відображала мій стан. Так само сірий, пригнічений, і в мене так само в середині йшов дощ. Я йшов і проклинав себе, що поїхав в Запоріжжя і просидів там все літо; проклинав за те, що був з Катею, замість того, щоб бути з Олею; проклинав себе хоча б за те, що не втримав її і навіть зараз, не зробив і спроби повернути її, а навпаки, безвольно прийняв вирок нашим стосункам. Світ для мене згас.

Повільно дійшовши додому, я зайшов до себе в кімнату, увімкнув свій комп’ютер і запустив Need for Speed. Я їздив на автоматизмі, не задумуючись. Я просто вбивав час. Сподівався, що таким чином він пройде швидше і смерть застане мене сивим за цією безглуздою справою. Час ішов, але не так швидко, як хотілося б.

Так пройшло два дні. Я не їв, не пив, не спав та й в туалет мені не треба було. Всі мої сусіди знали, що я живий, бо чули через стіни гул моторів, який линув з динаміків мого компа.

Вечорі третьго дня в мою кімнату зайшов Шрам.

–                   Не, чувак, так дело не пойдет.

–                   А мені начхати! – я намагався прокричати, але був настільки виморений, що це було більше схоже на шепіт.

–                   Слушай меня сюда. Нам тут труп не нужен! Ромео-неудачник. Хочешь подохнуть? Валяй! Но не здесь. Как нам ментам объяснять, что мы тут делаем и что ТУТ делает твой холодный труп?

–                   Як хочеш, так і пояснюй. А мені якось все паралельно.

В це момент Шрам вдарив мене кулаком в щелепу. Від удару я злетів зі стільця і впав на підлогу. В мене не було сил пручатись. Шрам взяв мене за шкірку і потягнув на кухню.

–                   Мы тебя сейчас быстро в чувства приведем! – голос Шрама був повний люті, але фраза не несла для мене жодної небезпеки.

Мене посадили за стіл і почали як маленького годувати картопляним пюре з ложечки.

–                   Соло, почему я должен с ним маяться? Ты его друг ты с ним и нянчись.

Соло підійшов до мене і спробував мене нагодувати, але я сам схопив ложку і почав їсти самостійно. Їжа пробудила в мені бажання жити. Майже три дні голодування викликали в мене страшенний апетит вже після першої ложки. Поруч вже стояв стакан з водою. Я випив його залпом і попрохав налити ще. Якщо хтось буде казати, що до життя може повернути тільки кохання – не вірте, кохання відбиває бажання жити. А їжа, навпроти, будить бажання продовжувати життя.

Хвилин через десять я наївся. На мене навалилось величезне бажання спати і я буквально впав обличчям в тарілку. Сон прийшов моментально. Соло відніс мене до моєї кімнати, де і поклав в ліжко.

Наступного ранку байдужість до всього пройшла. Була печаль, був сум, але бажання померти зникло.

–                   Доброе утро, – заходячи до мене, вимовив Філософ, – Как самочувствие? Голодовку продолжать будем или передумал?

–                   Годі знущатись.

–                   Не принимай близко к сердцу. Вот если бы мне кто-нибудь сказал, что Кот решится на суицид из-за бабы, не поверил бы, – він ледь стримував сміх і це мене страшенно бісило.

–                   Слухай сюди! По-перше, я не пробував звести рахунки з життям, мені просто перехотілось жити, але вбивати себе я не збирався! По-друге, не смій розмовляти про Олю таким тоном в моїй присутності!

–                   Ладно-ладно. Не кипятись. Успокойся. Тебе сейчас нельзя перенапрягаться. Хороший удар по голове, три дня изнурения. Еще начни нервничать и кидаться на всех и тебе точно каюк. А относительно твоего, так называемого, «безразличия к жизни», так ты нас действительно удивил. Такой жизнерадостный и тут на тебе.

–                   Мовчи обізяна, що ти розумієш? – відповів я цитатою Подревлянського.

–                   Ну-ну. Ладно, валяйся дальше, приходи в себя. Вижу, ты живой, а ради этого я и заходил.

–                   А котра година?

–                   Половина пятого.

Пів на п’яту, а я досі валяюсь. Треба вставати і починати жити знову. Дідько, я два роки жив тільки Олею єдиною, а тепер ми тільки друзі? Як так може бути? Хочу забутись. Заснути і не прокинутись. Стоп! Це ми вже проходили. Все одно збігуться і відкачають. Сусіди, блін.

Гаразд, що хоч що відбулось в тому триклятому «В контакті» за той час, поки я намагався себе заморити. Два повідомлення. Цікаво від кого. Перше від Урала:

«Привет.

Как жизнь? Катя просто супер! Во всех отношениях, начиная от внешности, заканчивая постелью.

Страшно даже представить, какая у тебя Оля, если ты Катю променял на нее.»

От паскуда! Ще й ти мені будеш на рану сіль сипати. Одну дівчину забрав, іншою потакає. Оля краща за Катю для мене, але не для тебе. Вона не вміє нормально готувати, в неї важких характер, але я її люблю за те, що вона не намагається бути кимсь. З Олею я міг говорити на будь-які теми і не зважати на стать; ми довіряли один одному самі великі таємниці, самі темні куточки наших душ, бо знали, що вони в нас подібні і ми зрозуміємо один одного. Так, вона дуже вродлива та й в ліжку пекельна. Але я її кохав не за тіло, не за зовнішність, а за внутрішній світ. Я жив тим, що підтримував цей світ, робив все для нього, навіть якщо це було у шкоду моєму внутрішньому світу. В Каті цього не було. Вона для мене – приємна зовнішність і приємний співрозмовник. Але ж серйозних стосунків з такою людиною не збудуєш? Катерина шукала романтики, а я шукав порозуміння. Порозуміння було у Олі, тим самим я відплачував і їй. Але десь щось пропустив, за це і поплатився.

Друге повідомлення, як не дивно, було від Каті:

«Здоров будь.

Боже, таке враження, що Рома (він же Урал, якщо не знав) страшенно проголодався по жіночому тілу. Я вже не витримую. Що не день – то як мінімум дзвонить. До себе запрошувати або до нього йти взагалі стрьомно. В нього одне в голові – секс.

З тобою було легше. З тобою і поговорити можна і сходити кудись. З ним же поговорити нормально не виходить. Дивно, у вас майже ті самі захоплення, але ви по-різному про них розповідаєте. Від твоїх розповідей віяло романтикою, пригодами і веселощами, а як Рому послухаєш – якісь сурові будні та алкотреш.»

Ще одна нещасна. План по заміні мене коханого провалився. Катя думала, що знайшла собі Кота №2, а натрапила на Урала. Він був не краще і не гірше за мене. Він був іншим. І в цьому його проблема. Від нього очікували одного, а він видав інше. Впевнений, якщо йому не показати на його проблему, Урал втратить Катю буквально через тиждень. А мені цього не треба. Чи треба? Якщо так, то нащо я тоді їх звів? На той момент ситуація в моєму житті була іншою: я вважав, що в мене є Оля і що більше мені ніхто не потрібний.

Ні, не треба! Катерина, по-перше, в Запоріжжі, а по-друге, все одно не з тих дівчат, з якими я міг би планувати майбутнє життя. А таких, щоб розважитись на нічку іншу, а може й довше і в Києві вистачає. Треба зв’язатись з Уралом і показати йому на всі його помилки інакше Каті пряма дорога до Сокола. Він сам її «схопить».

Через годину я вийшов на кухню. Кухня в нашій квартирі, як і кухня в будь-якій іншій комуналці – місце особливе і священне. Тут зустрічаються усі мешканці квартири спеціально для чогось або просто випадково. На кухні сиділи Соло з Філософом і про щось бубніли. Побачивши моє тіло, що ожило, вони замовкли і звернули всю увагу на мене.

–                   Ви ще встаньте, щоб зі мною привітатись як підлеглі з керівником. Чого замовчали? Ви ж про щось говорили.

–                   Схоже, він ожив остаточно, – звертаючись до Філософа видав Соло.

–                   Будешь грубить – убью, – вже до мене звернувся Філософ.

–                   Я навіть пручатись не буду.

–                   Годі! Розбіглись по кутах, – встряв Соло.

–                   І про що ви таки розмовляли?

–                   Соло вспоминал про антиемовскую акцию.

–                   О, цікаво. І що за акція була?

–                   Гаразд, для тих, хто недавно до нас приєднався – починаю все спочатку. В липні організували на острові Дружби народів емо-фест.

–                   Стоп машина. На тому острові, де скіни тусують? – перебив я.

–                   Він рідненький. Ну вирішив я, що не може такий фест пройти без антіемовської акції. Так от, приїжджаю я на острів, іду і ні кого, тільки чути як десь музика грає цих недоношених. Іду і думаю: «Якщо не знайду антіемо, піду після концерту доєбусь до купки емошних і буду їх відривати». Не встиг додумати, як до мене підходить чувак і питає:

«Ти на емо-фест?».

«Да»: кажу.

«Ти емо?»

«Ти подумав, що тільки що сказав? Який з мене емо?»

«Значить антіемо, тобі до нас».

Заводить мене в кущі, а там вже гурба чоловік з двадцять сидить.

–                   Ну двадцять чоловік для махачу на фесті малувато буде, навіть проти емо, – знову перебив я.

–                   Ти слухай далі. Я задав теж саме питання тому хлопцю. А він каже, що таких ще купок по всьому острову розкидано, щоб цих кадрів не спугнути. Загалом нас назбиралось з сотню. Сидимо, чекаємо. Тут дзвонять, кажуть фест скінчився, емошні валять на вихід. Ну ми давай збиратись на виліт. Зустрічаємо їх на Т-образному перехресті. При чому ми йдемо з однієї сторони, нам на зустріч виходять скіни, а посередині мають вийти емо. Тут ні з того ні з сього, скіни з арматурою в руках кидаються на нас.

–                   Это уже не скины, это – боны.

–                   Не суть. Емо з криками «Ура, скіни за нас!» влізають прямо поміж нас і скінів.

–                   Бонів.

–                   Гаразд. Між нами і бонами. Ну бонам то паралельного кого мочити. Як результат – емо утворили буфер між нами і бонами. Ну ми їх з двох сторін відпресували, а коли відстань між нами і бонами перестала бути безпечною для нас, хтось крикнув «Відступаємо!». Всі ж давай тікати. Біжимо, значить, і чую заду тупіт ніг. Всі думали, що то скіни.

–                   БОНИ! – одночасно крикнули ми з Філософом.

–                   Не важливо. Коротше, повертаю я голову, а за нами емо біжать. Чоловік десять. А нас п’ятеро. Ну я закричав, що заду емо, а не бони. Хлопці зупинились, оточили їх і отоварили ми їх по-повній.

–                   Добряче погуляли, – заздрячи прокоментував я.

–                   Це ще не все. Акція була в п’ятницю. Ну з хлопцями рознайомились. Вирішили наступного дня зустрітись. Стоїмо, чекаємо на останнього. Тут прибігає  весь задиханий. Ну ми його питаємо: «Що трапилось?». Каже, мол, зустрів ту купку емо, яких ми вчора мочили, вони його впізнали і побігли за ним мстити.

–                   Представляю я эту картину: бьют и плачут, бьют и плачут.

–                   От зараз я думаю, що краще б вони його тоді наздогнали.

–                   Не понял.

–                   Це був Ланселот.

–                   Ну і? І хто це такий? – не зрозумів натяку я.

–                   Хто йому скаже?

–                   Ты начал – ты и заканчивай.

–                   Гаразд, Ланселот – новий хлопець Сови. Це я їх познайомив того ж дня.

–                   Просто супер! Мій друг звів мою дівчину з вилупком, який її відбив в мене.

–                   Ну офіційно на цей період ви розійшлись…

–                   Хто тобі таке сказав? – я в цей момент ледь зі стільця не злетів.

–                   Оля.

–                   Цікаві новини ви мені сьогодні приготували.

–                   Кот, скажи еще, что ты Оле в своем Запорожье не изменял. Только давай честно, все равно это уже не играет большой роли.

–                   Так, була в мене там одна коханка. Але я її се одно сприймав як тимчасову заміну Олі. І вона про це знала. А Сова для мене завжди була номером один.

–                   А тепер стане номером нуль, – за цей невдалий жарт ми з Філософом незадоволено подивились на Соло, – Гаразд, жарт не вийшов. А Ланселот не винний, він не знав про тебе, Оля сказала, що вона вільна. Він Кодексу не порушував. В противному випадку, я б його сам прибив би.

Почався період мовчання. Нам не було про що говорити, але й розходитись не було бажання. Ми просто сиділи, пили чай і мовчали. Кожен мовчав про щось своє. Так трапилось, що ситуація яка зачіпала кожного з нас. Мене, бо я залишився без дівчини; Соло, бо частково доклав до цього руку; Філософа, бо він завжди намагався знати корінь будь-яких подій. В нього була якась власна теорія світогляду, яку він намагався на нас довести. Тому він цікавився всіма подіями, які відбувались з мешканцями нашої квартири. Коли ж його прохали пояснити його теорію нам, його друзям та, по суті, піддослідним мишам, він відповідав, що це важко пояснити, що для цього треба як мінімум відучитись три роки на філософа.

А почему ты решил, что ты ее любил?

– Як це чому?

- Мы не всегда любим. Психологи утверждают, что за жизнь мы любим максимум два-три раза. Все остальное – это эротическое увлечение. Тебе нравится особь, ты хочешь с ней совокупиться, возможно, завести потомство. Но разве это и есть любовь?

– А що тоді є кохання?

- Не знаю.

– І хто з нас філософ?

- Философия не занимается проблемами любви, эта наука более широкого плана.

– Але якщо припустити, що сліпе, біологічне бажання бути разом Олею не є кохання, то значить, що якщо я знаю за що і чому я її кохаю, – від слова «кохаю» Філософ набрав повні груди повітря і хотів мене виправити, але я вчасно це помітив і вирішив виправитись самостійно, – ні, подобається, то значить це і є кохання. А за що я кохаю Олю я знаю.

- Знаешь, Владимир Высоцкий когда то сказал: «Если ты знаешь за что ты любишь этого человека, то это не любовь, а хорошие отношения».

– Куди не кинь – усюди клин. І що ти мені пропонуєш робити?

– Жити, – відповів Соло.

– Легко сказати.

Я підвівся і пішов до себе. Сидіти вдома не було бажання, а за вікном йшов легенький дощ – моя сама улюблена погода. Взувши гади, накинувши балахон і косуху, вийшов на вулицю і пішов бродити вулицями нерідного, але мого міста.

Повільно, не поспішаючи йшов містом. Одягнутий в усе чорне з обличчям без жодної емоції, човгав по вулицях як тінь. Мені було се одно на оточуючих, як вони на мене реагували. Я навіть не зупинявся, переходячи дорогу, щоб подивитись, а чи нема машини. Якби мене збили, я б закричав не від болю, а від того, що залишився живий.

В голову настирно лізла та коротка розмова з Олею «Совою» на Контрактовій. Я перебирав можливі варіанти дій та можливі наслідки цих дій. Чому, чому я перебираю їх зараз, а не спробував реалізувати хоча б один з них тоді?

Так, майже блукаючи на протязі декількох годин, дійшов до якогось клубу. Я не збирався туди заходити, просто йшов мимо. Але троє клаберів, що стояли і палили біля виходу вирішили плоско пожартувати з мене.

–                   О, смерть пошла.

–                   Где твоя коса, урод?

Я повернувся до нього і спокійним голосом відповів:

– З тобою я і так справлюсь.

Маючи кількісну перевагу, вони вважали, що можуть знущатись з мене і не боятись отримати відсіч. Моя ж відповідь для одного з них видалась образливою:

- Ты хочешь проверить? Я сейчас тебя хоть с косой, хоть без нее так уделаю, сатанист!

Андрей, оставь его в покое, – раптово схаменула його дівчина, яка стояла з ними поруч і взяла його за руку.

Молчи Оксана, иначе и тебе перепадет! – він вирвався і вже сам схопив дівчину за руку, сильно стиснувши її.

Пусти, дурак, мне больно!

– Люб’язний ти з дівчатами. Пусти її, – все з таким же абсолютно спокійним голосом розмовляв я.

Невдалий коханець пустив дівчину і кинувся до мене, за ним побіг і його друг, що стояв поруч. Коли Андрій був в метрі від мене, я вдарив його ногою в так зване «сонечко», відкинувши його назад. Його друг вирішив теж не зупинятись і нанести мені удар кулаком в голову, але я зміг ухилитись і вдарити його кулаком в живіт. Удар вийшов не дуже сильний, тож я доповнив його ударом лівого кулака в щелепу. Другий удар мав більший ефект, від нього супротивник тимчасово втратив орієнтування в просторі. Далі я схопив його за волосся і вдарив пару разів його обличчя об своє коліно. Коли почав розуміти, що сил у супротивника не залишилось зовсім, я його відкинув. Вже приготувався відкинути другу «хвилю» атаки, але її і не було. Удар в груди прийшовся так вдало, що Андрій був не в змозі підвестись і нормально вдихнути повітря, а його друг так само валявся на землі з розбитим в кров обличчям і так само не спроможний що-небудь заподіяти мені.

–                   Я ж казав, що з такими вилупками я і без коси справлюсь? А ви не вірили. А ти, – мовив я до дівчини, – краще обирай собі друзів, якщо вони не проти підняти руку на дівчину.

Я так само спокійно пішов далі, але намагаючись заплутати сліди, щоб в разі, якщо ці двоє викличуть міліцію, мене було б важче знайти. Та й після таких пригод, слід брати курс на дім. Через пару хвилин, я почув тупіт ніг в себе за спиною. Остерігаючись, що це за мною біжать друзі тих двох,  я повернув за рогом будинку і став чекати. Буквально через секунду на мене вилетіла та Оксана. Чисто рефлекторно я схопив її за шию. Вона не очікувала, що я її чекав за рогом будинку та ще й зустріч в такий спосіб. Від здивування очі її збільшились в розмірі, а від «обійм» моєї руки навколо шиї вона захрипіла.

Пусти, не буду драться, – хриплим голосом сказала вона.

Я пустив. Її фраза викликала в мене легку посмішку сарказму.

– Спробувала б ти мені щось зробити, після того як я відлупцював твоїх друзів. А стосовно шиї, так це я рефлекторно тебе схопив. Знаєш, не люблю, коли за мною біжать. Нащо ти взагалі від них втекла? Зрозуміла помилку?

Давно его надо было бросать.

– Так він ще й твій хлопець…

Бывший… уже.

– А за мною чого побігла?

Не хотела оставаться с этим идиотом рядом.

– І се одно, до чого тут я? Ні що не заважало тобі піти кудись в іншу сторону. Твій екс зараз не в стані, щоб тебе наздогнати.

Ну мне было… Я хотела познакомиться с одним из вас. Сам знаешь, что про вас говорят… А тут ты такой… вменяемый.

– Одним з нас? Це ти кого маєш на увазі?

Ну не знаю как вы там называетесь. Ну, все в таком черном, угрюмые, в коже.

– Підозрюю, що ти маєш на увазі неформалів. Так, я неформал. Я в чорному, але не насуплений і не в шкірі. Шкіряна в мене тільки куртка, яка дозволяє не промокнути під дощем і гади, щоб ноги не замочити.

А куда ты сейчас идешь?

– Додому.

А где ты живешь?

– На Майдані.

А я на Арсенальной. Может, проведешь меня по дороге?

– Нахабності тобі не займати.

Какой ты грубый.

– По вашим міркам, так, я грубий, по нефорнутим міркам – відвертий.

А чем вы занимаетесь?

– Ми, цар свія Русі, живемо в своє задоволення. А чим всі інші не знаю, у кожного своє життя.

А как это «жить в свое удовольствие»?

– Персонально я постійно пересуваюсь. Останні шість років те й роблю, що катаюсь від міста до міста. Живу в ньому пару місяців і далі кудись їду. В багатьох містах в мене є друзі до яких можна «вписатись» на місяць-інший. В Києві і Запоріжжі є власний куток.

Девушка у тебя есть?

– Була. А от недавно вона мене кинула.

Она тоже неформал или нормальная?

– Вона неформалка.

Это у вас так принято встречаться с неформал с неформалом?

– Ні.

А почему она тебя кинула? Случаем не из-за того, что ты постоянно был где-то?

– Це закрита тема і не для вух людини, яку я знаю менше десяти хвилин.

В цей момент ми проходили мимо якоїсь невеличкої кафешки, з якої смачно запахло кавою.

Не хочешь зайти, кофе выпить?

– Я з собою грошей не брав.

Я угощаю.

– На дурняк і оцет солодкий.

Ми зайшли в середину. Кафе було маленьке але від цього, мабуть, тому таке затишне. З шести столиків зайнятий був лише один. Там сиділа пара і пила каву. Вірогідніше за все, саме запах цієї кави винесло на зовні і привабило Оксану зайти в середину. Вона замовила собі капучіно, а я замовив глінтвейн.

Интересная у тебя жизнь. Кстати, мы до сих пор не познакомились. Меня зовут Оксана.

– Кіт.

А имя у тебя есть?

– Ти хотіла познайомитись з неформалом? Тож і вести себе буду в твоїй присутності як неформал, а імена ми використовуємо, тільки коли прізвисько ще не заробив. Та й нащо тобі то ім’я? Сергіїв, Євгенів багато, а Котів ні.

Хорошо, Кот так Кот. А жить спокойной размеренной жизнью ты не пробовал?

– Звичайно, це ж закладено в нас природою. Наприклад, коли познайомився з Совою (це моя колишня), я думав остаточно осісти в Києві, знайти нормальну роботу і почати жити як всі.

Ну и?

– Не вийшло.

То есть, ты пошел против природы.

– Хто пре проти природи рано чи пізно програє. Але я хочу жити так, як саме я цього хочу, а не так як мені диктують мої інстинкти, суспільство, батьки, школа, держава. Тому я не слухаю чужих порад, а намагаюсь жити своїми силами і своїм розумом. Це нехай сіра маса живе за указкою, як отара баранів слухається пастуха. Ліпше бути паршивою вівцею, ніж тупим бараном.

Но человек существо стайное. Жить вне социума и не по его правилам невозможно. Ты станешь изгоем.

– Я не порушую правила, а лише знаходжу можливість не жити по них. Що не заборонено, то дозволено. Так от я не роблю ні чого того, що є забороненим в цьому суспільстві. Але й живу не так, як в ньому прийнято.

Ты живешь как хочешь. То есть «в свое удовольствие».

– Майже так.

Начинаю понимать твою логику.

Ми допили кожен своє і вийшли на вулицю. Вже було темно, але не пізно. Машин на вулицях ще було вдосталь, та й людей було багато.

–                   Який сьогодні день?

–                   Ты имеешь в виду день недели?

–                   Так.

–                   Суббота.

Все зрозуміло. В суботу народ може собі дозволити відпочивати довше, бо завтра на роботу не йти. Дощик, під який я починав свою «прогулянку» остаточно припинився. З’явилось бажання ще погуляти нічним містом, тому я почав робити гак в напрямку Арсенальної, щоб ще трохи погуляти.

Ты решил меня проводить?

– Відверто кажучи, просто з’явилось бажання ще пройтись. Та й думаю, проведу тебе додому.

Ты все-таки джентльмен.

– Не радій так швидко.

Коли ми підійшли до будинку Оксани, вона схвилювалась.

–                   Що трапилось?

–                   Это машина Андрея, – і показала на сірий BMW. В машині ні кого не було.

–                   В машині ні кого нема, він десь поряд.

–                   Скорее всего, у меня дома. Родители его знают и хотят выдать меня за него замуж.

–                   Середньовіччя якесь, батьки вирішують за кого виходити їхній дитині. Тобі самій не огидно?

–                   Давай, погуляем еще?

–                   Я то не проти, але ти думаєш, йому набридне чекати і він піде геть?

–                   Да пошел он в задницу! – Оксана взяла мене під руку і повила в сторону станції метро.

Коли ми вже були біля самої станції вона спитала:

–                   Куда теперь пойдем? Правда, идти у меня желания нету. Давай, сядем, посидим где-нибудь в парке или поехали к тебе?

–                   Тоді краще до мене.

Вона не хотіла йти пішки і запропонувала проїхати на метро. Персонально для мене їхати на метро дві станції було дико. Завжди намагався подолати відстань ногами. На таких малих відстанях виходило пересуватись швидше ніж на транспорті – не витрачаєш час на очікування і стирчання в пробках. Але цього разу я погодився проїхатись, благо мав «проїздний».

Коли ми підходили до мого будинку, Оксану сильно вразило, дві речі: те, що я живу в самому центрі і те, в якому стані був будинок.

–                   А ты не боишься, что он обвалится когда ты будешь спать?

–                   Хіба не приємна смерть – у вісні?

–                   Ты только о смерти и думаешь?

–                   Навпаки, персонально я думаю, як би життя цікавіше пожити.

В середині будинку Оксану вразила відсутність звукоізоляції. На кожному поверсі було чути музику з кожної квартири.

Какая ужасная музыка. И ты такое слушаешь?

– А як же.

А голова от этого не болит?

– В мене голова від вашого болить. Ваша клубна, так би мовити, музика – абсолютний примітив, який не несе в собі ні чого: не змісту, не культурної цінності, – я відчинив двері квартири, – Проходь, відчувай себе як дома, але не забувай, що ти в гостях. Моя кімната друга по коридору.

А соседи у тебя только неформалы?

– А нормальна людина сюди подасться?

Ми пройшли до моєї кімнати і я запропонував Оксані сісти на ліжко.

–                   Каву або чай будеш?

–                   А есть что-то покрепче?

–                   У-у-у… З цим в мене важко. Я спитаюсь у своїх.

Вийшовши до коридору, побіг на кухню. На нашому квартирному «форумі» ні кого не було. Побіг далі по коридору до кімнати Соло. Він завжди мені допомагав.

–                   Тук-тук. Можна?

–                   Будь ласка. Повернувся вже. Як погуляв?

–                   Нормально, – сказав я, потираючи кулаки, які ще трохи боліли після бійки, – В тебе щось з алкоголю є?

–                   От тобі раз. Тобі нащо, ти ж не п’єш?

–                   А ти як думаєш нащо? В тебе є щось чи ні?

–                   Є «каніна», невідкрита, є ще «водяра», але відкрита. «Закусь» треба?

–                   Давай коньяк. Дякую за допомогу.

–                   Обережніше з дозами. Якщо сильно її споїш – секс тобі не світить. П’яна дівчина хоч і легка здобич, але важка ноша.

–                   Я її не збираюсь споювати. Ми лише трохи посидимо і я відправлю її додому.

–                   Ідіот! А я сподівався, що тебе нарешті відпустило після Сови. Пішов собі, набив пару пик, зняв якусь дівчину… Давай, швидше біжи до неї. І бажаю тобі дикого сексу всю ніч. І не смій морозитись.

–                   Ну пару пик я таки набив, а дівчину…

–                   Ти мені подробиці потім розповіси, а зараз марш до неї!

–                   Та не кричи ти! Сам знаєш, як тут звук поширюється.

Я повернувся до своєї кімнати і застав Оксану, яка сиділа на ліжку, забравши ноги на нього.

– Коньяк будеш?

Буду.

– В мене тут не ресторан, тому пити доведеться з чого бог послав, – і дістав стакан і чашку, – посидь ще трохи, я на кухню зганяю – «закусь» візьму.

Через пару хвилин на столику біля ліжка лежали порізана з учора ковбаса, порізаний лимон, чайник з окропом і цукорниця.

–                   А зачем чайник и сахар?

–                   Тобі – «коніна», мені – чай.

–                   Ты пить не будешь?

–                   Я не п’ю. Взагалі.

–                   А как же глинтвейн?

–                   А «глінт» був для зігріву після дощу. А пити заради того, щоб пити я не люблю.

–                   А если девушка просит?

–                   То хай п’є сама.

–                   Ну ты и хам.

–                   Десь це я вже чув і не раз.

–                   Ладно, буду пить сама, – зітхаючи Оксана видала цю фразу з тоном абсолютної безнадійності.

Я налив їй трохи коньяку в стакан, а собі заварив чаю.

– За знайомство! – і ми вдарили чашками. Було видно, що коньяк Оксані не пішов, бо вона його випила як вино, а його так пити не можна, – Схоже, що коньяк тебе пити не вчили, – видав я, і забрав в неї чашку, доки вона не вронила її на підлогу.

Да уж, не Хереси.

– А що? Закарпатський теж нормальний. Я ним всі «балячки» виводжу.

В цей момент в неї задзвонив мобільний:

Алло… Нормально… С другом… Пусть идет на фиг… Папа, я больше не хочу его видеть!.. Вот с ним и разговаривай, а меня оставь в покое!.. Зачем?.. И не подумаю! – і кинула мобільний через всю кімнату, – Кот, а у тебя можно посидеть еще немного?

– Та скільки завгодно.

Ми ще трохи посиділи пивши кожен своє, але доволі скоро в двері постукали.

–                   Кот, ивини, что в такой момент, но не мог бы выйти на секунду? – роздався голос Шрама з-за дверей.

Я вийшов в коридор. Поки я виходив, Шрам спробував піддивитись, що ж за дівчину я привів.

Извини, что оторвал. Тут такое дело

– Ну? Не тягни кота за органи.

У тебя гандоны есть?

– Звідки? Я ж ними не користуюсь.

Блин, во запара! Ладно, еще раз ивини, что оторвал.

– Та ні чого й не було.

Коли повернувся до своєї кімнати, я ледь повітрям не поперхнувся. Оксана лежала на моєму ліжку майже оголена. З одягу на ній залишились лише трусики.

–                   Ти вирішила в мене переночувати? Про це ми якось не домовлялись, – з максимально рівно душним голосом спробував сказати я, але щось в інтонації мене підвело і це прозвучало доволі фальшиво.

–                   Я тебе не нравлюсь?

–                   Подобаєшся.

–                   Тогда в чем проблема?

–                   Рахуй, що в мені, – я сів на край ліжка, – Оксано, зрозумій, що ми з тобою абсолютно різні люди. Я взагалі, не розумію, що ти знайшла в мені. Я ж не мачо, до яких ти звикла. Як людину мене винести таким як ти важко. Повір мені на слово, я принесу тобі тільки нещастя, я не зможу зробити тебе щасливою. Ми з різних прошарків суспільства, і мій прошарок зневажає твій.

–                   Ты, хочешь сказать, что ты меня призираешь?

–                   Не особисто тебе. А загалом. Ти будеш намагатись повернутись назад, до того образу життя, яким ти живеш, а я ж добре почуваю себе тут, внизу, в темних глибинах. Ми як дельфін і русалка. Тож краще одягайся, і якщо хочеш переночувати в мене – будь ласка, але без інтиму.

Оксана одягнулась і знову лягла в ліжко. Я ж пішов до Соло віднести залишки коньяку, бо спати ще не хотілось. Але Соло дома не було. В квартирі чомусь залишились тільки я з Оксаною і Шрам з Ганною. Всі як спеціально кудись втекли. Робити було ні чого, довелось повернутись до себе.

В кімнаті було темно – Оксана вимкнула світло. Я по пам’яті знайшов ліжко і також ліг у спробі заснути. Моя гостя обняла мене зі спини і притиснула голову до мого плеча. От настирна.

Ты на меня обиделся?

– Ні. Вибач, що так вийшло, але ми дійсно не підходимо один одному, так нащо починати те, що приречене?

У тебя кто-то есть?

– Ні. Але саме в цьому проблема. Пару днів назад мене кинула дівчина, яку я й досі кохаю. Я наробив перед цим купу помилок і вона знайшла собі іншого. А робити як співає Арія: «В квартале красных фонарей я смогу тебя забыть быстрей, это дело двух ночей» не по мені. Це виглядатиме як помста, я а мстити не бажаю.

Ми заснули і проспали так всю ніч. Вранці я не помітив Оксани поряд зі мною. Все ж таки, коли з чоловіком поруч спить жінка, навіть якщо між ними ні чого не було – це позитивно впливає на сон.

Нахабне сонце світило прямо мені в очі. Цікаво, якого біса воно вилізло, якщо вчора весь день було пасмурно? Чи не було? Може це в мене настрій такий був? Ага, і дощ теж настрій влаштував. Щось погода розігралась: то сонце, то дощ. І чому так різко?

В коридорі всі мене вже обговорювали в повним ходом. Крізь тонкі стіни квартири серед бубоніння на кухні я не раз спромігся розібрати слово «кіт». Впевнений на всі сто, що це вони мають на увазі мене, а не якогось кошака з вулиці.

Подивися на годинник і очманів – одинадцята година. Оце так задрімав. Встав з ліжка і спробував знайти сили зробити зарядку. От тільки нащо? Ніколи не робив, а тут приспічило. Тільки но нахилився як заграв мобільний телефон десь в мене під столом. По попсовій мелодії стало зрозуміло чий це мобільник. Оскільки Оксани не було поруч, а слухати це бажання було нуль, я дістав його і відповів:

–                   Алло.

–                   Алло, кто это?

–                   Кіт.

–                   Кончай свои шуточки! Где моя дочь?!

–                   В Караганде, – і скинув виклик і поступив з мобільним так само, як поступив з ним його власник – кинув його по діагоналі через всю кімнату.

Зарядка зірвалась. Бажання роботи її вже не було, але з’явилось бажання випити кави.

Двері моє кімнати скрипнули і визирнув в коридор. В кінці коридору, там де починалась кухня на мене з зацікавленням дивилось п’ять пик. Одної пики не вистачало. Де Оксана? Я вийшов в коридор і почав прямувати в сторону кухні, на зустріч моїм сусідам, які всім своїм видом казали, що хочуть від мене подробиць.

–                   Ну как? – не дочекавшись доки я дійду до кухні спитав Філософ

–                   Каком к верху. А Оксани, що нема, що так питаєш?

–                   Ее зовут Оксана. Это уже что то.

–                   А ви з нею, що не розмовляли?

–                   Лично я был бы не против, но первый кто ее встретил - был Шрам, – знову озвався Філософ.

–                   А что сразу я? Ну спросонья не сразу понял кто это у нас сидит на подоконнике кухонном и курит. Да еще и в розовых вещах. Я то вчера ее почти не разглядел в дверном проеме, – з провиною в голосі видав Шрам.

–                   Я не чую своїм вухам, вічно хамовито-пихатий Шрам виправдовується, – почав знущатись Сірий.

–                   А в табло?

–                   Брек! Кот, а где ты ее нашел?

–                   Біля клубу. Так вона втекла, бо побачила Шрама?

–                   Он ей нахамил и попугал, как готы умеют пугать гламурных, вот она и убежала.

–                   Клас! Давно втікла?

–                   Да пару часов назад.

–                   До дому вона ще не добігла.

–                   Почему ты так решил?

–                   Вона забула свій мобільний, і тільки но дзвонив її батько.

–                   І що ти будеш робити? – спитався Соло.

–                   Поїду, мабуть, в Одесу.

–                   Смішно, а серйозно, ти її зняв лише на ніч чи щось серйозніше?

–                   По-перше, я її не знімав, хоча вона… Ні, далі військова таємниця. А по-друге, між нами ні чого не було. Вона просто переночувала в мене.

–                   Чувак, я с тобой спать в одной кровати стремаюсь без пробки в одном месте, а тут ты мне наваливаешь, что у тебя в твоей кровати вместе с тобой переночевала красивая, хоть и страх какая гламурная, девка и ты ее не трахнул? – не вірив Шрам.

–                   Повір. А стосовно Одеси – я серйозно. Поки я в Києві, страшенно хочеться до Сови, але розумію, що не можна, ще гірше буде, а тут ще ця Оксана… Впевнений, клеїтись до мене ще буде, шукати контакту. Тому завтра, мабуть, і поїду.

–                   А чого в Одесу? – засмучено спитав Соло.

–                   А куди ще? З Зп я от тільки приїхав. Та й в Одесі давно вже не був, а запрошували.

 

Кара земна

«Я верю в пацифизм.

Добро должно победить.

Но как мне жить,

Как мне сейчас жить?

Так надоело ждать,

Так надоел страх.

Спасайся сам,

А это значит –

Возьми кирпич и дай и сдачи»

Lumen

П

ройшло два місяці. Вони пронеслись для мене як один день. Не можу сказати чому. Але тільки от вчора я від’їжджав від Київського залізничного вокзалу, а вже сьогодні стою на іншому його вокзалі – автобусному.

Небо затягло хмарами. Моросив легкий дощик. Навколо всі метушились, намагались не проґавити свій автобус, ховались від дощу, зустрічали рідних і друзів з автобусів, що тільки і встигали прибувати з усіх куточків України. Посеред цієї картини стояв я, як завжди весь в чорному, сховавши обличчя в тіні капюшона, і з величезним рюкзаком за спиною. Стояв і спостерігав за погодою, намагався зловити поглядом кожну краплю дощу. Народ обходив мене, іноді зачіпав рюкзака. Але я стояв і не ворушився. Здавалось, що ніяка сила не здатна зрушити мене з місця. Процес спостерігання за дощем затримався хвилин на п’ять, не більше, але в середині час розтягнувся на години. Закінчивши спостерігати за дощем, я рушив в сторону метро. Сідати в набиту маршрутку, щоб проїхати одну зупинку безглуздо.

Вдома мене з радісним видом зустрів Соло:

–                   О, блудний син повернувся.

–                   Ви мене, сподіваюсь, ще не відселили.

–                   Відверто, були думки вигнати тебе з дому за погану відвідуваність.

–                   Але зрозуміли, що так з друзями не поступають. До того ж, хто ж вам компи налаштовувати буде, га?

–                   Як з’їздив?

–                   Давай ми зайдемо до мене і я тобі розповім? – не чекаючи відповіді, я відкрив свою кімнату, увійшов в неї сам і залишив відчиненими двері для Соло.

–                   Ну так я чекаю доповіді, – заходячи в кімнату видав він.

–                   Дозвольте докласти?

–                   Дозволяю.

–                   На протязі майже двох місяців я, розпіздяй Олег Шевченко, жив і (хоч і це і неймовірно) працював в місті Одеса, що на півдні України, – почав розповідати я голосом рядового, який стоїть перед маршалом.

–                   Досить стібатись, говори нормально.

–                   А якщо нормально, то жив у друга на квартирі на Катовського.

–                   Мені це ні чого не говорить.

–                   В чорта на рогах.

–                   Так вже краще.

–                   Я продовжую. Влаштувався системним адміністратором в одну контору. Робота – не бий лежачого. В основному приходив на роботу на компі пограти. Так ще й не на своєму довбанутому ноуті, а за їхніми машинами. Там не компи, там звірі. І нащо такі машини в звичайному офісі я так і не зрозумів. Ну то так, ліричний відступ. З загальною тусовкою якось в них туго. Неформали є, але кожен сам по собі. Жодної централізуючої сили я не знайшов, тому і повернувся. А як тут у вас?

–                   Все по трохи. Філософ сів на траву, Шрам купив собі нову гітару, в мене все без великих змін. До речі, Сірий від нас з’їхав.

–                   Куди?

–                   До своєї дівчини. Але не хвилюйся. Він так з’їхав, як і ти, на час. Ой, зовсім забув: Шрам стане батьком!

–                   Оце так новина. І на якому Аня місяці?

–                   Третій пішов.

–                   Швидше за все вона завагітніла в ніч, коли я приводив Оксану. Шрам тоді презервативи питав в мене. А як та Оксана, заходила за мобільним?

–                   Так. А потім пару разів приїжджали якісь козли мажорні, тебе шукали.

–                   І куди ви їх відправили.

–                   Спочатку на хуй. А коли стали сильно буянити, ми зі Шрамом спустили їх зі сходів.

–                   Туди їм дорога.

–                   А як там Сова? Бо хотів їй подзвонити, а вона не бере.

–                   А ти не чув? – зі здивованим видом спитав Соло.

–                   Інакше б не питав. А що трапилось?

–                   На неї з Ланселотом напали. Вона з місяць в лікарні.

–                   А ти звідки знаєш?

–                   Так Ланселот вже виписався.

Мене з середини переповнював біль і гнів. Біль за Сову і гнів на тих покидьків, що напали на неї.

–                   В якій лікарні вона лежить?

–                   Не знаю, зараз проб’ю і тобі передам.

Через пару годин я вже був центральній міській лікарні. Персонал лікарні оглядався, коли бачив як я проходжу по коридору в чорному плащі, поли якого розвівались підчас швидкої ходи, і в гадах з заправлених в них джинсах. І на це весь цей чорний одяг згори було накинуто білих халат. Йшов по травматичному відділку і шукав, де ж сімнадцята палата. Не дивлячись на те, що я шукав палату і бігав очима по стінах в пошуках завітної таблички, швидкість не збавляв і ледь не зривався на біг. І от перед очима пробігли дві завітні цифри «один-сім».

Я різко зупинився. Обернувся навколо і помітив як весь «коридор» спостерігав за мною. Мабуть думають, що я смерть і прийшов по чиюсь душу. Зупинитись то я зупинився, а от увійти всередину палати в мене не вистачало хоробрості. Мені було страшно відкрити двері і побачити понівечену Сову. Я стояв, протягнувши руку до дверної ручки, але не відкривав дверей. Не знаю чи довго я так стояв, але для мене час зупинився. Нарешті я знайшов силу волі в собі і потягнув двері на себе.

В палаті було чотири ліжка і всі зайняті. Мені не довелось довго шукати Сову. Я «вичислив» її по статурі. Вона сильно виділялась поміж трьох тіток, які разом з нею лежали в палаті. Оля спала.

Її обличчя було все в синцях, рука, яка вилізла з-під одіяла, була в шрамах від порізів. Все інше її тіло було під одіялом, тому я навіть боявся уявити собі весь масштаб того лиха, який був їй заподіяний. На моїх очах почали збиратись сльози.  Це були сльози болю, бо мені було боляче дивитись на неї.

–                   Вы ее друг? – раптом запитала одна з жінок, що теж лежала в цій палаті.

–                   Вже тільки друг… – майже пошепки відповів я, бо ком сліз стояв в горлі і не давав говорити в повну силу.

–                   Она где-то с час назад заснула.

–                   Я почекаю? А ви не знаєте що з нею?

–                   Ну я не врач, но на сколько я помню, у нее пару переломов ребер, сломан нос, множество порезов, вот только не знаю от операций ли.

–                   А еще я слышала, ее изнасиловали – озвалась інша тітка.

–                   А почему если вы ее друг, только пришли? Она тут уже несколько недель. Еще и не знаете, что с ней, – почала мене підозрювати перша жінка.

–                   Я був в іншому місті і тільки сьогодні повернувся про все дізнався, – з цими словами я сів на ліжко Сови. Намагався сісти якомога тихіше, щоб не розбудити Олю, але в мене не вийшло.

–                   Олег? – розплющивши очі вимовила вона.

–                   Вибач, я тебе розбудив. Я приїхав як тільки дізнався, вибач, мене не було в місті весь цей час.

–                   Как хорошо, что ты пришел. Мне тебя так не хватало, – вона ледь стримувала сльози і забула розмовляти зі мною українською як вона робила це раніше.

–                   Тепер я поруч. Обіцяю тобі, я знайду тих мерзотників чого б мені це не коштувало.

Сова хотіла посміхнутись, але в неї це не вийшло. Було видно, що їй боляче це робити.

–                   Я піду, а ти краще спи. Я буду часто тебе провідувати.

Мені хотілось побути з нею ще трохи, але я не міг бачити її такою, тому швидко вийшов в коридор. Вийшовши на вулицю, закричав що є сили. Таким чином я випускав всю біль, що накопичилась в мені за ті лічені хвилини, що провів з Совою.

Наступного дня я питався в усіх знайомих ментів про можливі варіанти хто це міг бути. Коли мене питали чому я вирішив, що нападників мало бути декілька, я відповідав, що не могла одна людина напасти на хлопця з дівчиною, та ще спромогтись зґвалтувати таку дівчину як Оля, бо вона була з міцного десятка. Але наша мужня міліція тільки пожимала плечами і казала, що робить все, що в її силах. Мене така відповідь не влаштовувала. Тому я почав розповідати «правим», що трапилась таке лихо і що за це мають відповісти. Справжні праві завжди були раді допомогти у встановлені правосуддя, нехай і незаконним шляхом. Оскільки це трапилось на Троєщині, одному з самих гопівських районів Києва, то роботи було хоч відбавляй.

Через тиждень на Майдані мав зустрітись з «правими», почути хто що нарив, та й загалом дізнатись про інші новини. Я спускався по Прорізній до Майдану і вже бачив купу правого народу. На білій плитці площі їх, всіх в темному, було легко впізнати.

–                   Слава Україні! – прокричали мені, коли помітили.

–                   Героям слава! – відповів я.

–                   Кіт, для тебе є новини, – мовив до мене Клін, один з близьких друзів Соло.

–                   Ну, чого замовк? Забув?

–                   Коротше, інформація наступна: Павук чув, як в одному генделику якісь бики відповідної зовнішності хвастались про те, що відлупцювали якогось нефора і «розважились з його дівчиною».

–                   Якось дивно, що вони так спокійно про це говорили, що їх і сторонні можуть чути.

–                   Та в їхніх генделях вони і не про таке триндять, правда в більшості випадків це все панти і брехня.

–                   А що Павук там робив?

–                   А ти його не знаєш?

–                   Вибач, всіх не запам’ятаєш.

–                   Так оно він, – і показав в сторону хлопця, який попадав під опис правого менше за все, бо виглядав як гоп, – Павук! Ходи но сюди.

Павук був вдягнутий в сині джинси, туфлі і легку куртку. Для того щоб виглядати як остаточний гоп, йому не вистачало тільки кашкета-мєнінгітки і барсетки.

–                   Павук, знайомся це – Кіт. Кіт, це – Павук.

–                   Привіт, – мовив він мені і протягнув руку і я потиснув її.

–                   Павук, це той хлопець, що розпитував про покидьків, що могли зґвалтувати його подругу. Розкажи, що ти чув днями про тих ідіотів, що вихвалялись в генделі.

–                   А тю. Ну так значит, зашел я в один кафурик пивка с корешем попить, давно не виделись. Сидим, базарим. Тут бац, заваливает толпа из пяти человек. И знаешь, не какие-нибудь заморыши-нарики, а такие себе натуральные быки. Ну сели они прямо сзади нас с другом. Что так пиздели о своем. И тут один из них начел рассказывать как на него наехали металлисты на на Контрактовой. Он по ходу тут новенький и всех раскладов не знает. Ну те ему объяснили, что там нефоров хватает и что они на Подоле иногда даже быкуют. Ну за одно и давай перед ним бисер метать, что мол несколько недель назад отпиздили какого то патлача и с его девкой развлеклись.

–                   А ти знаєш, де їх знайти?

–                   Одного я знаю. Не лично, конечно. Я его часто вижу в моем дворе, да и в гендєле том он часто зависает. По ходу, где-то не далеко живет. Вычислить смогу.

–                   Значить так, Павук, як тільки дізнаєшся де він водиться – кажеш мені. Ну а як дізнаєшся, коли і де вони збиратимуться наступного разу, то ціни тобі не буде, – взяв ініціативу на себе Клін.

–                   Дякую за допомогу, якщо це вони, я їх хочу сам власноруч повбивати.

Через пару годин загальної балаканини на вільні теми, мені стало нудно там перебувати і я вирішив податись на Контрактову. Там в мене була теж намічена зустріч.

На Контракт я прибув з великим запасом часу і ще маявся, не знаючи яким чином вбити зайві півгодини. Бачачи, як я маюсь під пам’ятником Сковороді, група скінхедів, сприйнявши мене за свого, підійшла до мене.

–                   Привіт. Ти часом не Молот? – мовив один з них.

–                   Привіт. Ні, я Кіт.

–                   Вибач… А ти часом не приймав участі в акції в циганському гуртожитку пару місяців назад?

–                   А тобі яке діло?

–                   Та не хвилюйся ти так. Просто ти мені нагадуєш одного хлопця з яким ми приймали участь в тій акції. Він одну підорву пощадив, а вона йому ззаду ломом по куполу в’їхала.

–                   Ну я це. І що з цього?

–                   Да так, ні чого. Якщо будуть які проблеми – звертайся. Я бачу ти з правих.

–                   Ясна річ з правих, тільки я не радикал. А питаннячко до вас, хлопці, в мене є. Тебе, по-перше, як звати?

–                   Косий.

–                   Цікаве прізвисько. В мене наступна ситуація: моя подруга гуляла зі своїм хлопцем на Троєщіні. На них напали відморозки і зґвалтували її. Я серед своїх підняв ґвалт і вже по трохи щось прояснюється, але буде не зайвим, якщо ви теж серед своїх чутку пустите. Самі розумієте, таке пробачати не можна.

–                   Ясна річ. Обов’язково передамо своїм, може і щось дізнаємось.

–                   Дякую.

–                   А ти когось чекаєш?

–                   Ну а що ще можна робити під Сковородою?

–                   Думав, запросити з нами «повисіти».

–                   Може пізніше.

–                   Ну тоді бувай.

Купа скінів подалась в сторону Узвозу, а я так і залишився стояти сам. Хвилин через десять до мене підійшли і мої сусіди, ті, на кого я чекав.

–                   Привет. Утром не виделись. Угадай, кого я только что видел? – мовив Шрам.

–                   Тінь батька Гамлета?

–                   Смешно. Тут Ланселот тусует неподалеку.

–                   І що з того? Ти хочеш, щоб я підійшов і потиснув йому руку?

–                   Кот, я ходил проведывать Сову и видел ее состояние. А Ланселот, почему-то отделался лишь переломом руки и фингалом. Тебя ничего не удивляет?

–                   Ти натякаєш на те, що він втік і залишив її саму?

–                   Вот за что я тебя уважаю, что ты всегда меня понимаешь.

–                   І що з того що він втік? – не розумів Сірий.

–                   Да такое вот дело, что какой он после этого мужик, если не удосужился защитить свою девушку, хотя бы попытаться, а взять и сбежать?

–                   І де цей паскудник? – бажання набити йому пику почало переповнювати мене.

–                   На Замковой.

Хвилин через десять ми видерлись на Замкову гору і побачили групу нефорів, яка спокійно стояла, про щось розмовляла і пила пиво.

–                   Хто з вас Ланселот? – спитався я.

–                   Ну я, а что? – відкидаючи волосся відізвався він.

–                   А я – Кіт. Як здоров’я після нападу, як рука?

–                   Спасибо, уже нормально. Гипс вот только недавно сняли.

В це момент я без попередження вдарив його кулаком в щелепу. Від удару він не впав, але зробив пару кроків назад. Шрам з Сірим притримали його друзів, які кинулись його захищати.

Спокойно, это их личное дело – пояснив їм Шрам.

– Знаєш, за що це було? – спитався я у Ланселота.

За что?

– Бо трусам нема жалю і поваги! А особливо таким як ти!

Это ты к чему клонишь?

– Ніби і сам не розумієш?

И все таки интересно услышать.

– Не треба бути генієм, щоб зрозуміти, що ти втік, коли на вас напали, залишивши Сову там саму!

Лож, чем ты можешь это доказать?!

– Досить подивитись на тебе і на неї. Ти, як чоловік мав пручатись до останнього, тоді б тобі було б зараз не легше від Олі. Але ти спокійно ходиш по вулицях, а вона досі в лікарні! Ти хоч бачив, зо з нею зробили ті покидьки?! Ти ходив до неї в лікарню подивитись на це?!

Видел, я проведывал ее не раз.

Ой как теперь мне хочеться проехаться по твоей наглой роже. Я спрашивал у Совы, приходил ли ты. И знаешь, что она мне ответила? – встряв у розмову Шрам.

Она спала, когда я приходил.

– Коли я приходив, вона теж спала, але чомусь дочекався, коли вона прокинеться. Зізнайся, ти не можеш прийти до неї, бо не можеш подивитись їй у вічі за те, що тоді трапилось.

С чего ты это взял?

– Да тому що ти – слимак безхребетний. Саме через таких, як ти, нас, неформалів, вважають слабаками і невдахами. Ходімо хлопці, мені гидко на нього дивитись і так само гидко  ним спілкуватись.

Ми розвернулись і пішли в ту сторону, звідки прийшли. Ланселот щось намагався апелювати в слід, але ми його не слухали. За нами одразу пішли і два його друга. Вони явно зрозуміли, що їхній колишній друг не заслуговує на повагу.

– Не розумію чого ти з ним так лагідно? Я думав ти його там і закапаєш, – не розумів моєї доброти Сірий.

– Він єдиний, хто може впізнати тих мерзотників. Не турбувати ж мені Олю через це. Їй і без цього погано.

Та мочили б всех без разбору. Как тебе на фиг разница? – так само не розумів моєї тактики Шрам.

– Велика, Шрам, велика різниця. Коли я буду знати, що тих покидьків замачили і закатали під асфальт – мені на душі стане легше, а коли їх всіх мочити без розбору – це просто загальне відчуття мачілова і чистки. А я хочу точно знати, що справжніх винуватців покарано.

Поки ми з хлопцями спускався по Узвозу назад до Контрактової площі, як нас помітили ті скінхеди, з якими я розмовляв раніше. До них вже приєднались інші скіни, які сильно відрізнялись від перших. Це були так звані 14/88. Самі ідейні і правильні скінхеди. Коли я їх побачив, то зрозумів, чому мене так часто плутають з ними – єдина наша відмінність, те що я був вдягнутий в косуху, а не в бомбер. Такі хлопці були дійсно справжніми синами нації, справжні арійці, без поганих звичок. Коротше, правильні з усіх сторін, от тільки строєм не ходять. Хоча… І таке буває.

–                   Хлопці, підійдіть! Розмова є! – кричав до нас все той самий скін, що підходив до мене.

Ми подивились один на одного. На обличчях хлопців читалось здивування. Лише побачивши мій спокій і, навіть, контроль ситуації вони розслабились і пішли за мною в сторону скінхедів.

–                   Зіг хайль. Що хотіли? – викинувши руку в римському салюті, мовив я.

–                   Нам тут розповіли про твою проблему і про твої заслуги перед Батьківщиною… Та й з виду ти на партійного більше схожий, ніж на бійця. Це так? – озвався один з «правильних» скінхедів.

–                   Не зовсім зрозумів питання. Якщо ти маєш на увазі чи я партійний, то ні – я одинак і до жодної з партій чи бойових груп не належу. Якщо ж стосовно моїх заслуг та проблем, то да – все правильно.

–                   Нам сьогодні вже розповідали, що праві шукають гопів з такі ж злочини. Це ти їх підняв?

–                   Я.

–                   Схоже, що ти маєш великий вплив, якщо на твоє прохання почався такий кіпіш.

–                   Впливу не маю, але маю великі заслуги і повагу. А цього досить, щоб підняти народ шукати тих мерзотників.

–                   Ти часом не анархіст?

–                   Ні, але я панк.

–                   Шрам, по моему, ему можно и помочь, - озвався один з «молодих» скінів до того, з ким я розмовляв.

Ми з хлопцями переглянулись, на обличчі Сірого засіяла усмішка.

–                   Я щось не знаю? – спитав з погрозою в голосі Шрам-скінхед.

–                   Заспокойся, бачиш гота позаду мене. Його прізвисько теж Шрам. От і весь гумор.

Скінхед заспокоївся:

–                   Ну що ж, якщо ми про щось почуємо – обов’язково тобі передамо. Ну і ясна річ, можеш розраховувати на наші кулаки.

От лицемір сраний! Він ні за що не буде битись, для цього такі як він відправляють на бійки всіляку «зелень», а самі тільки те і вміють, що красиві промови штовхати. Та й як мене задовбала ця класична фраза: «Якщо щось почуємо…». Від неї мені не холодно, не жарко.

Дні тягнулись. Вони йшли смертельно повільно.

Мій мозок не витримував. І терпець мені урвався. Я сам почав їздити самими стрьомними місцями Києва. Пару разів до мене дойобувались гопи, але чомусь замість того, щоб на мене напасти, вони ніяковіли, казали, що я «реальный пацан». А мені хотілось бійки. Будь з ким, лише б він ну хоч походив на того, хто напав на Олю. Але він не приходив.

Йшов другий місяць моїх пошуків. Я ніде не працював. Не мав бажання. Всі моїй думки були про помсту. Тим часом Олі стало гірше. Від стресу і від ран, що вона отримала її імунітет сильно ослаб. Якась легка хвороба пішла з сильними ускладненнями. Тому усе, що я робив весь цей час я лише провідував її і полював на гопів. А жив коштом сусідів. Сам не знав, за що вони мене досі терпіли. Мабуть, розуміли, що це для мене найголовніше і сподівались, що потім візьмусь за голову.

І тут стрельнуло! Точніше задзвонило. Дзвінок був, насправді, стьомний, бо номер було приховано.

– Алло, Кіт? – озвався голос на іншому кінці.

– Я за нього.

– Коротше ситуація наступна: ми знаємо тих уєбанів, що напали на твою дівчину.

– Вона більше не моя дівчина.

– Олег, я тебе благаю, кого ти обманюєш?

Я ледь не присів, звідки незнайомець знає моє ім’я? Про мої почуття до Олі знала добра половина моїх друзів і всіх тих, хто знав про наші колишні відносини. Але звідки він знає моє ім’я, ім’я того, чиє реальне ім’я знає не більше десятка людей на цій планеті і це з урахуванням близьких родичів?

– Стривай, а звідки ти знаєш моє ім’я? Та й взагалі, хто ти?

– Я багато чого знаю. А хто я – це не є тайною. Мене звуть Шрам або Олег, якщо хочеш. Ну все, бувай, тезко. Карати йтимемо завтра. Зустрічаємось на Русанівці, під мостом Патона о десятій годині.

Я стояв посеред вулиці з відчуттям, ніби мене тільки но роздягли до гола і примусили пробігти так по сцені. Хтось знав моє справжнє ім’я, і в мене було реальне відчуття, що вони знають не тільки це. Вони могли знати про мене все, включно зі снами, які мені сняться, але які я не запам’ятовую.

Хто міг їм розповісти одну з найбільших моїх таємниць? Соло. Точно, Соло. Він єдиний з нашої квартири знає моє ім’я, і на додачу він тусує з правими і скінами. Дарма йому Сова сказала його. Він то їм і пропиздівся. Зрадник.

–                   Алло, Соло?

–                   Привіт, що треба?

–                   Твою душу, гніда!

–                   Не зрозумів наїзду.

–                   Пизди по сторонам менше – не буде наїздів! – гнів мене переповнював, тому слів я не підбирав.

–                   Це ти до чого?

–                   А звідки скіни знають моє ім’я?

–                   Кіт, про тебе багато хто багато чого знає.

–                   Соло, не прикидайся дурником. Містом ходять про мене байки. А скіни знають моє справжнє ім’я, а не прізвисько.

–                   Я їм не казав. Вони питали в мене про Сову, але про твоє справжнє ім’я мова не заходила. Присягаюсь.

–                   А що саме вони питали про Олю?

–                   Де вона лежить і в яких ви з нею відносинах?

Блін, все зрозуміло. Вони пішли до Олі в лікарню і вона їм розповіла мою підноготну. Але нащо? Цього я зрозуміти не міг.

Мене якось стрімало їхати на зустріч з тими, хто занадто багато про мене знає. Та ще й в такому місці зустріч, що приб’ють мене там і ніхто цього не помітить. Сова могла скінам багато цікавих речей розповісти, через які я для них міг перетворитись з друга в недруга. Так або інакше, я мав приїхати, це був мій шанс помститись.

Я йшов по вологим скошеним плитам, які круто сповзали в Дніпро. Від заморозку вода почала замерзати і я пару разів ледь не злетів у холодну осінню воду. Під самим мостом мене чекали скіни. Як не дивно, серед купки звичних мені скінів, там було двоє «вищих» скінхедів. Серед них був і знайоме обличчя Шраму. Іншого я може і бачив, але мені їхні лисі голови однакові.

– Привіт. Ходиш майже як потяг, рівно о десять прийшов, – мовив до мене Шрам.

– Не хотів запізнюватись на таке дійство, боявся, що всіх піздюлєй без мене роздадуть.

Всі засміялись, але мені самому було не смішно.

Оскільки всі, хто мав прийти прийшли ми рушили в сторону того місця, де мали зібратись ті покидьки.

–                   А чого ви вирішили, що вони будуть там вас чекати? – цікавився я.

–                   Дуже просто. Позавчора ми спеціально з ними перетнулись, влаштували конфлікт і забили «стрілу». От на неї ми і йдемо.

Ну да, це дуже у вашому скіновському стилі – забити «стрілу» і прийти на неї гурбою.

Ми рухались на північ, в сторону Троєщини, але до неї ще було далеко. Почався якийсь дачний сектор в перемішку з якимись продбазами. Другий ідейний скін йшов попереду. Схоже він єдиний знав, куди нам слід іти. Можливо він і домовлявся про бійку.

Таке враження, що ці дачні райони будували за принципом древніх міст: якщо ворог увірветься, то явно заблукає, втратить бойовий порядок і його можна легко розбити. Але наш Сусанін явно знав куди йшов, він не крутив головою по сторонах, як це роблять, коли шукають дорогу в незнайомій місцевості, а крок його був впевнений і швидкий. Не знаю, як довго ми блукали, але через певний період ми вийшли на доволі довгу і глуху вуличку, по місцевим міркам. В її кінці було видно купку десь з семи чоловік і це були явно ті, кого ми шукали. Скінів же було чоловік з п’ятнадцять. Кількісна перевага була явно на нашому боці. Але мої союзники вирішили не світитись по повній одразу і розбитись на дві рівні групи.

–                   Нащо? – питав я.

–                   Щоб вони не втекли, побачивши, що їм піздець – пояснив провідник, – так, Шрам, ти з цим кадром, – і він показав на мене, – і ще п’ятьма йдете вперед і заманюєте їх сюди, я ж з іншими чекаю вас за рогом.

Ми розбились на дві частини і своєю групою вийшли на тускле світло ліхтаря, так, щоб нас помітили.

–                   О зир, пацаны, фашисты приперлись. Ну что, уёбки, ща мы вас тут положим всех нахрен! – почав кричати один з гопів.

Вони дружньою купою підвелись і почали рухатись в нашу сторнону, ми ж стояли на місці.

–                   По моєму сигналу кидаєтесь вперед і починаєте їх мочити, – видав Шрам.

–                   А як же підкріплення за рогом? – спитав один зі скінів.

–                   Їх там вже давно нема, вони пішли в обхід, щоб зайти їм з тилу.

–                   Схоже, що ви цей бій добряче спланували, – прокоментував вже я.

Гопи повільно наближались до нас і гидко риготали. Так регочуть тільки падонки. Коли між нами залишилось не більше десяти метрів Шрам крикнув сигнал до атаки і обидві сторони рвонули одна одній на зустріч. Ці лічені секунди до зіткнення і доля секунди після нагадували бій древніх часів: армія навпроти армії, бойовий крик і зіткнення з боєм. Тільки масштаб і час інший.

На мене кинувся один з супротивників з закинутим кулаком, але я його відкинув стрибнувши в його сторону і вдаривши ногою. Від удару він злетів з ніг, але ще був спроможний битись. Але я не хотів його покарати, я хотів його вбити, тому дістав ножа, який тримав в голєніщі своїх гадів. Хотів тільки кинутись до поваленого ворога, але в цю ж мить отримав удар в щелепу. Та ще й який, ледь на ногах встояв. З правої сторони на мене кинувся інший пацанцік, але я пройшов під його черговим ударом і всадив йому ножа поміж ребер. Обернувся і побачив на його обличчі здивування. Він явно не чекав такого. Я повторив удар ножем і відкинув тіло нападника.

Навколо мене йшло кроваве дійство. Десь двоє скінів били одного гопа, в інші стононі була подібна ситуація, але трохи навпаки, гопи били скінхеда. Навколо лежало декілька окровавлених тіл, а в центрі цього всього стояв я та Шрам, який вбивав шматком арматури якогось гопа.

Повалений мною перший мій ворог встав і знову кинувся до мене, замахуючись своєю правицею. Лівий блок і удар кулаком по нирках заспокоїв його. Я поставив свою ногу позаду його ноги і перекинув через себе. Від удару на землю він тільки що і зміг сказати: «Опять в свалил». Вирішивши не чекати, доки він знову підведеться, я  придавив його коліном до землі і всадив йому ніж прямо в серце.

–               Можеш не підводитись, я дозволяю, – вимовив я, встаючи з мертвого тіла супротивника.

Через пару секунд з іншої сторони вулиці підбігла друга група скінів і збила з ніг останнього гопа, який стояв на ногах. Скіни ще пару хвилин били битами тіла тих мерзотників і потім дружньо кинулись тікати. Просто хватанули своїх вбитих і поранених і побігли кудись у темряву приватного району. Але про мене вони навіть не подумали. А сил бігти за ними в мене не було. Я стояв серед шести окровавлених і змордованих тіл тих мерзотників, що напали на Сову і Ланселота, хай йому біс. Мої руки були в чужій крові по самий лікоть. Я відчував як кров на рукавах липне до всього, залишаючи свій червоний слід.

Не знаю, звідки така втома, але я не міг швидко йти, я ледь ішов. Ішов по невідомих вуличках цього довбаного лабіринту і не міг знайти дорогу назад в цивілізацію. З неба знову почало капати і ґрунт під ногами почав чавкати, перетворюючись на багнюку. Асфальту тут не було від дня заснування довбаного дачного кооперативу, з якого виріс цей клятий район.

Я блукав вночі, іноді в повній пітьмі. Повертав повністю навмання. Поворот праворуч, пропускаю, поворот ліворуч, ще поворот ліворуч, ой… тупік, повертаємо назад. Я так заморився, що розстібнув важку косуху, яка мала мене захистити від ножа у тій бійці, не зважаючи навіть на дощ. Але тепер бійка скінчилась і я зміг розстібнутись, щоб випустити пару і скинути температуру. І ось стою я на черговому перехресті. Але чую, що хтось стоїть за рогом, а це значить, що можу спитатись в нього дорогу назад, в місто.

– Агов, шановний, чи не могли б мені допомогти? Я тут трохи заблукав, – звертаюсь кудись у темряву.

Замість відповіді я отримую удар в живіт ножем. Потім ще один і ще один під ребро. Косуха, яка б мала мене захистити, в цей момент розстібнута і пропускає удар за ударом. Ніж входить безболісно, але виходячи, він забирає частину мого життя, висмоктує його. Після четвертого чи п’ятого удару нападник тікає назад у темряву, залишаючи мене знову сам-на-сам з цим довбаним лабіринтом приватних будинків. Це був той сьомий, який якимось дивом втік з місця бійки.

Мені ще стало сил пройти ще з сотню метрів, після чого сили остаточно покинули мене і я впав обличчям до долу. Сил не залишилось ні на що: ні на те, щоб йти, ні на те, щоб дихати. Душа поступово залишала моє грішне тіло. Ось, Кіт, ти і витратив своє останнє життя.

Вранці мене помітили якісь два пенсіонери, які і викликали ментів. На їх здивування, ті явились дуже швидко. Насправді, вони були неподалік і розбирались з тілами п’яти гопів, бо одного з них ми не добили. Вони швиденько з’єднали мене з тілами гопів і склади доволі правдоподібну гіпотезу подій.

Того ж ранку, на іншому кінці міста в лікарні зупинилось серце ще однієї людини. Померла Сова. Лікарі так і не змогли пояснити причину смерті. Вона йшла вже на поправку, її стан поліпшувався і… просто зупинка серця.

 

Замість епілогу

 

«И кто-то говорит мне, что я дьявол,

Кто-то говорит, что я пророк.

Но я не собираюсь спорить с вами,

Я просто играю рок»

Пилот

 

Якщо вам шкода мене, то це ви дарма. Все що я робив все своє життя – жив для себе самого. А після себе залишав лише сльози, страждання і смерть. Я не хочу виправдовуватись і прохати вибачення перед тими людьми, яким зробив зле, якби мені дали шанс прожити життя знову, зробив би все так само, як робив перед цим. Бо я закінчений егоїст і одинак.

В мене не було проблем з протилежною статтю, але й щастя не приніс жодній. Я був відвертий в почуттях до них, але вірним я не був. Олю я кохав, але не цінував, а коли стало пізно, то не зміг її вберегти. Постійно казав, що за будь-які вчинки нас буде покарано, рано чи пізно, але буде покарано. Моя кара знайшла мене, коли я сам проводив карні міри.

Якщо ж вам і досі мене шкода, то хтось колись сказав: «Герої мають помирати, інакше вони старіють і стають нудними і нецікавими». Від себе можу лише додати, що антигерої мають в такому випадку точно гинути, а я був саме антигероєм. Так, я був антигероєм цього світу, антигероєм цього соціуму.

 

Дякую тим, хто надихав на написання книги:

 

Гайдай Богдан

Глушко Ольга

Гутик Оксана

Загранична Ганна

Корінний Євген

Корінний Сергій

Коцур Микита

Марусенко Іван

Літман Євген

Савенок Катерина

Сидоренко Ольга

Сова Олександр

Узаров Юрій

Шировенко Володимир

 

 

 

 

Чкалов Євген

01.04.2009

Поділіться в соц мережах!

0