“Радуйся милочка, вот ты и в аду…” (Пауло Коельо – Вероніка вирішує померти). Цікаво, а як там зараз почуває себе та сама “милочка”? Все ж завтра її виповниться 18 років. Повноліття. Дивно якось чути це слово… Якось ліньки зараз про щось думати, а тим більше щось згадувати. Хочеться дивитись вперед, відкривати нові горизонти для себе… “Я відчуваю близьку необхідність внутрішнього оновлення, я дістаю свого маленького друга, створюю нове повідомлення…” (Лісопилка). Та про те я зараз дістав не мобільний телефон і не пишу нове повідомлення, а дістав ноутбук і пробую надрукувати хоча б щось, закарбувати в його пам’яті потік думок… хоча ні, які можуть бути думки? Я не знаю про що думати. Просто… Складно. Скоро я поїду в Карпати, а потім в Рибаківку (Одеса). Я багато разів намагався уявити як це буде виглядати. Кожен раз по інакшому. Були випадки, коли дещо повторювалось, але з іншими елементами, людьми, середовищем. “ЦЕ” – означає зустріч. Як я з нею зустрінусь. З тією дівчиною, яку я буду кохати. А Ви знаєте, що головне в коханні? Я знаю. Принаймні мені так здається. Одне слово. На що здатні слова? Мабуть все ж такі, як я і обіцяв в попередній частині я більше не буду згадувати про… Ні, таки не буду. Хіба з мене не достатньо? Навіщо я це пишу. Можливо мої казки стали популярними серед студентської молоді? Чи мені просто хочеться вилити дещо на “папір”, на “клавіатуру”. Я не пишу від руки. Листи чи ще щось… намагаюся друкувати. В мене надто поганий почерк, щоб дозволити собі таку розкіш, як писати від руки.
Досить про те, що було написано вище. Краще я спробую розповісти нову історію. Я часто про це думаю. От зараз і подивимося що з того вийде… Отже…
Вступ.
…мені зараз 20 років. Це сталося 2 роки тому. Тоді я закінчував 1-й курс. Точніше я його закінчив. Шкода звичайно, що тоді я допустив одну помилку і не мав стипендії, хоча і вчився достатньо добре. Я приїхав 21 липня до Львова. Я їздив на море, трохи відпочити від цілого року навчання. Свого першого року навчання в університеті і на той час вже в Національному Університеті, третьому у Львові. Того дня було сонячно, погода була надзвичайно гарна, якраз десь приблизно середина літа. Так як наша група інформаційні технології проектування, а скорочено ІТП була першою групою у всьому університеті і єдиною, в силу деяких обставин, мені звичайно дуже кортіло, після закінчення 1-го курсу, побачити наших наступників, тобто людей які поступлять після нас на цю спеціальність. Отже приїхавши 21 липня до Львова, я звичайно відпочив, але склалося не зовсім так, як я хотів. А точніше зовсім не так як хотілося б. Поїхавши на море я розраховував знайти там дівчину і жити… класно. Але, хоч я там і відпочив, мені не вдалося втілити в життя мої плани. Погода стояла сонячна і неприродно гаряча. Прокинувшись зранку десь годині о восьмій, я ще хотів поспати, але, як завжди, я встав і пішов у ванну, вмитись і почистити зуби, перед тим звичайно ж не забувши включити комп’ютер. Потім вдівся і пішов на кухню, попити води і заглянути в холодильник. Між іншим, я краєм ока глянув на термометр на вікні. На сонці було приблизно 20 градусів по Цельсію. Я подумав що сьогодні буде дуже гарячий день. Пройшовшись назад до кімнати я ввів пароль і побачив до болі знайому заставку на “робочому столі”, яку не міняв вже дуже давно. Я подумав: “Треба поміняти ту надокучливу заставку…” Залізши в Інтернет, щоб подивитись електронну пошту, я побачив, що прийшло пару листів. “Знову та ідіотська реклама, дістали вже”. Я одразу їх стер і включив музику на повний голос. Хоч це я собі міг дозволити. Так як мамуся поїхала підлікувати суглоби в якийсь нікчемний санаторій, а бабця лягла у військовий госпіталь. Я врубав Тартака на повний звук і відкинувшись на спинку крісла почав переглядати сьогоднішні лоти на електронному аукціоні. “Треба продати ті набридливі мережеві…” Звичайно “бізнес” потрохи ішов. Я закуповував товар вже партіями, точніше один лот, який вміщає цілу партію різних товарів, а потім то продавав, або по оголошенню в газеті, або через друзів і знайомих. Я знайшов декілька цікавих пропозицій і перевірив свій баланс на рахунку в Приватбанку. Потім подивившись в бік і побачивши цілу стопку РСМСІАйних мережевих карток невільно посміхнувся. “А все ж таки це була не така вже і погана ідея…” Згадавши що в холодильнику десь внизу повинна бути банка “Бірміксу” я знову пішов на кухню. Як все ж таки добре коли вдома ти сам і нічого нікому не треба пояснювати і казати… Я порившись в холодильнику, нарешті знайшов у верхній морозильній камері банку пива, пішов до кімнати. Розкривши нову пачку “Вінстон Лайт” я закурив. Люблю покурити з самого ранку. Було дуже жарко, парило. З самого ранку. Я глянув на правий нижній кут екрану монітора на якому світився надпис: “21.07.2005 8:22:13”. Я подумав що скоро треба їхати в університет і струсив попіл в спеціальну баночку, з якої потім збирав його у велику літрову, щоб здати в аптеці. Я сидів на стільчику, спершись на спинку, курив, лазив по сторінках аукціону, слухав музон… мені було добре. Коли мені це набридло я виключив Інтернет і пішов на кухню щоби щось перекусити. Я не люблю їсти зрання. Тільки так дещо перекусити, можливо якісь бутерброди з чаєм, чи підсмажити яєчню… Раптом задзвонив телефон. Взявши трубку на іншому кінці радісний голос мені повідомив:
– Ти знаєш котра година?
– Еее….
– ВЖЕ 8.30, а ти ще вдома!!!!
– Я теж тебе радий чути.
– Кидай свій комп і виїжджай в універ, зустрінемся під шостим корпусом.
– Ааа…..
– Біп…біп….біп…
“От гівнюк, кинув трубку. Може з мобільного звонив…”, – подумав я, докурюючи сигарету і пішов на кухню, щоб зробити бутерброди з чаєм. Поснідавши я пішов на своє “робоче місце”, як раптом знову задзвонив телефон.
– Ало
– Доброго ранку. Я дзвоню по оголошенню. Ви продаєте мережеві картки до ноутбуків?
– Так. Я вас слухаю.
– Скільки штук ви маєте і по скільки хочете?
– Я маю 21 штуку, але вони без шнурів, тільки картки. По 20 умовних одиниць за штуку.
– Якщо вони в робочому стані я би в вас купив усі, але мені треба їх перевірити. Чи можна сьогодні до вас заїхати, щоб подивитись на них?
– Так звичайно, але давайте десь після четвертої години.
– Добре тоді я до вас передзвоню і ми домовимось.
– Чудово. Чекаю на ваш дзвінок.
“Блін, от класно день починається. Нарешті ті мережки спихну, а то лежать вже місяць, а вдалося продати лише 3 штуки…” Я закрив вікно і узявши все, що мені було потрібно, виключив комп’ютер і вийшов з квартири. “ Натягнувши темні окуляри на очі я ішов нешвидким кроком в сторону торговогоцентру “Іскра”. Побачивши до болю знайомий номер 83 я сів у пижик. Людей було небагато. Студенти в цей час року не вчаться, а на роботу люди їхали іншими маршрутками. Я їхав в університет. Я думав про те, що сьогодні щось має змінитися в моєму житті. Щось має статись дуже незвичайне. Щось таке, що я запам’ятаю на все життя. Того дня все саме так і сталося. По дорозі в пижик зайшов якийсь бомж і трохи зіпсував мені настрій. Але що це? Сьогодні дуже важливий день в моєму житті (?) і якийсь пройдисвіт буде міні псувати настрій? Ні! Звичайно таке не могло статись. Я швидко забув про бомжа і про всіх людей навколо, занурившись у власні думки і спогади… про імена, слова та людей, які колись для мене були такі близькі… “От блін!”.
“Не блін, а млинець”, – згадалися мені слова одного знайомого…
– Зупиніться! Зупиніться!
– Треба раніше попереджати!
– Дякую
“Чорт забирай, ледве свою зупинку не проґавив! Млинець! Так би довелося лізти аж від Сахарова!”. Вийшовши, як звичайно біля “Карпатбуду”, я попрямував в сторону Лісотеху. Ішовши я знову закурив і забувши про всяких там людей і імен типу… НІ! Забув вже! За 10 хвилин повільної ходи я нарешті добрався навпростець до 6-го корпусу, під яким вже зібралася не аби-яка купа народу. Класно! Як добре було дивитись на тих абітурієнтів, які зараз, буквально за пару хвилин будуть здавати вступні іспити. На годиннику було 8.56 коли я дійшов до гуртожитків. Ще здалека я побачив майже усю нашу групу: діджей романтик Олександр, Кабан Вадік, Марйола, Пані Староста Юлька чи просто Юля чи ба навіть Люлька, Михась і Дімон. Ірочка звичайно ж не змогла прийти… Я навіть і не сумнівався. “Бистренько, однако, же я доехал…” Підійшовши до всіх я привітався і обійняв Юлічку. Я її не бачив більше місяця і нарешті ми зустрілись. Також я обійняв Мар’яну і почав розпитувати за наших абітурієнтів, заради яких ми тут зібралися. Одногрупники розповіли, що наші “ітепешники” вже пішли на іспит, але вони до них не підходили, бо самі майже щойно пришли.
– І які плани на найближчі пару годин? – прозвучало моє запитання.
– Та от думаємо на годинку, хвилин на сорок завалитися в общагу до Кабана, – сказав Саня.
– Я не хочу іти в общагу, – якось дуже схвильовано відповіла Юлька.
– Дійсно. Може десь тут на лавочках повтикаємо, поки вони будуть паритись, – сказав я, а сам згадав, як воно було в мене та усміхнувся.
Юлька дійсно не хотіла іти в гуртожиток, так як погода була просто супер. Ми дружньою компанією попрямували в сторону лавочок біля гуртожитку №3.
Година часу пройшла непомітно, ми сиділи і балакали про щось… про свої справи, розповідали хто як провів літо і ділилися спогадами та думками. Мені натерпілося, так кортіло побачити тих людей, для яких ми будемо старшими братами та сестрами, навіть якщо вони про це ще й не здогадуються. Потроху, помаленьку з 6-го корпусу, де здавали державні вступні іспити вже в Національний Лісотехнічний Університет України, а не УкрДЛТУ, почали виходити люди. Все більше і більше… Я подивившись на годинник, оголосив усім, що треба підтягуватись під корпус і витягати табличку. Вадік сказав, що табличку він залишив в гуртожитку і зараз збігає за нею, а всі решта неквапливо, так наче всі були сонні, пішли в сторону будівлі, яка передвіщала дещо нове… Коли ми дійшли до корпусу, там уже зібралося немало абітурієнтів з батьками, сестрами, братами, вуйками, тітками, собаками, курили траву…. ой ні, вибачайте, травки не було… Всі стояли і розповідали як пройшов їх останній, тобто другий іспит з української мови. Результати звичайно ж мали оголосити на наступний день десь годині о десятій. За якийсь час прибіг Вадік із звичайною табличкою з картону в руках на якій гордо можна було розібрати надпис: “Інформаційні технології проектування”, а також була намальована стрілка вниз. Ось так ми всі вирішили познайомитись з нашими наступниками… а люди все виходили і виходили, деякі раділи, що вони класно написали (чи то пак списали) деякі питання, деякі були сумні, бо знали що їм мало що світить. Ми також раділи. А чого ж нам не радіти? Був класний день, принаймні для мене він почався дуже пришпильно, ми вже були другим курсом, перший рік студентського життя ми пройшли і пройшли його досить успішно. До нас почали підходити ті люди що поступали на спеціальність ІТП і питатись чого в Кабана в руках така табличка і чого ми їх закликаємо. Перша в розмову вступила наша староста Юлічка. Вона почала пояснювати про те, що ми єдина група в університеті на цій спеціальності і як нам хочеться познайомитись з тими людьми що також будуть вчитись в нас, але на 1-му курсі і т.п. і т.д. Хіба про ТДешників вона не встигла розповісти. Потім розмову почали підтримувати усі наші і я в тому числі. Виявилось, що першими до нас підійшли двоє хлопців, які приїхали до нас десь з Івано-Франківської області. Першого звали Ігор: невисокого зросту, завжди “на пришпилі” з коротким, але помітним волоссям невизначеного кольору… мені навіть здалося, що він був обкурений… Другого звали Орест: повна протилежність першого – високий, патлатий, флегматичний на стільки, що навіть коли його спитали ім’я, він зміг відповісти тільки через пару хвилин. “От якийсь тормоз! Подивимось як він буде співати в Бойчихи” – радісно подумав я, а біля нас потроху вже почав збиратись натовп. Приходило все більше і більше людей. Настільки багато, що ми вже не встигали пояснювати і обговорювати причину такого збору людей. Коли кількість людей почала “зашкалювати” я вирішив непомітно зникнути. Я потихеньку відокремився від натовпу, відійшов в сторону і закурив. АЖ ТУТ, САМЕ В ЦЕЙ МОМЕНТ – ЦЕ СТАЛОСЯ! Я якось неакуратно і різко повернув голову в сторону вже майже пустого 6го корпусу і побачив її… Я стояв наче зкам’янілий і не знав що мені робити. Тримаючи сигарету на “півдороги” до рота я просто стояв і дивився на неї. Мені здавалося, що я побачив якусь фотомодель, яка сама того не знаючи, завітала до нас у гості в університет. Вона плавною ходою з посмішкою на вустах вийшла з університету і так само неквапливо і лагідно, поправивши волосся, направилась в мою сторону. До такого повороту подій я не був готовий однозначно. Що там мої мережки, які вже місяць пилилися десь в кутку кімнати… як можна зрівнювати такі речі. Я відвернувся від неї в той момент, коли сигарета обпекла мені пальці. Я тихенько, майже подумки матюкнувся і викинувши фільтр, хотів пройти вперед, але наткнувся на неї. Я стояв з відкритим ротом дивлячись їй в очі…. ну брешу вже не так, але це майже так і виглядало:
– Привітик!
– Привіт…
– Ти з цього університету?
– …еее … так..
– Що це тут у вас за толпа народу з табличкою?
Я трохи взяв себе в руки і почав розповідати історію.
– аааа… ну це ….еее …справа в тому, що ми єдина група ІТП……..
– Мене звуть Христя.
– Денис.
– Дуже приємно.
– Взаємно.
– Значить ви так турбуєтесь за своїх наступників?
– Просто нам в свій час ніхто нічого не розповідав, не показував і не зустрічав. А ми дуже хотіли з вами усіма познайомитись, все ж ми вам будемо допомагати і по навчанню і…
– … і відпочивати
Ми двоє розсміялись.
– Ну ти?
– Що я?
– Як думаєш поступила?
– Важко сказати наперед, але думаю, що так. Я розв’язала достатньо завдань, і з математики, і з української мови. Недарма ж ходила до репетитора цілих 4 місяці.
– До якого репетитора?
– З української мови. Така жіночка з університету, класна така, з нею було дуже цікаво займатися. Ми як приходили до неї додому, сідало навколо столу десь так людей з 5-6 і розв’язували тести… правда під кінець мене вже то так діставало, що я навіть не могла нічого думати, ледве додому доїжджала.
– Часом не Оксана Євгенівна її звати?
– Так! А ти звідки її знаєш, невже до неї також ходив?
– Точно! Правда я в неї просидів десь біля півроку. Але на час іспиту я багато чого нового навчився…
– Вау!!! Класно!
– Хоча вона в нас так і не вела нічого, але пришпильна жіночка! А на математику ти також ходила до репетитора?
– Ні. В мене є знайомий, який добре знає математику. Він мене готував до вступу.
Я ніколи такого раніше не робив просто так від ліхтаря, але щось тоді мене дуже заділо. Таке бувало раніше, коли я познайомився з… Мар’яною, але то інша історія…. Все ж є повід.
– Може ми так тихенько по-англійськи зникнемо звідси? Сходимо на пиво. Відмітимо зустріч. Пити хочеться жахливо, помираю!
– Ну по-ідеї я зараз нічим не зайнята, екзамен здала…
– Це можна розцінювати як “Так”?
– Пішли!
І вона вхопила мене за руку і повела в бік “Леопіолісу”. Ми тихенько злиняли, по дорозі говорячи про університет, про навчання, я їй розповідав про викладачів, як і що в нас заведено… і т.д. Про “ітпешників” і про “тедешників”, про Бойчиху ти Карліта… про нашого всіма улюбленого куратора Рудого, якого ми бачили всього декілька разів за весь навчальний рік, та завжди серйозного професора Соколовського… Ми вже дійшли до “Шпори”, але на щастя мені, там усі місця були зайняті і я запропонував перейтися до “за двадцять восьма”, тобто кафе “Сім сорок”, в якому я завжди полюбляв сидіти. “Я не вірю в це!!! Я! Я, я, саме я зараз іду по дорозі під руку з до біса класною дівчиною, балакаючи про те, про се…”, – подумав я, доходячи до кафе. Ми зайшли в середину і “О, диво!”, невже мій улюблений столик вільний?!! “Я полюбляю тут сидіти, бо тут затишно і музика і відносно дешево, не те що в Шпорі”, – мій секрет був розкритий. Ми сіли за столик і замовили два пива та чіпси. Я взяв одне із своїх улюблених: “Славутич ВАЙС”, а Христя – “Бадвайзер”. “Добре що я з собою захватив п’ятдесяту”, – пролунали в голові думки. Ми сиділи пили пиво, сміялися з розказаних одне одному анекдотів, розповідали детальніше одне про одного… аж раптом вона запитала:
– Денис, а в тебе є дівчина?
– Ууууу… ні. На даний момент нема. А в тебе?
– Чи в мене є дівчина?
Ми розсміялись.
– Я маю на увазі чи є в тебе хлопець?
– Так є. Якщо його так можна назвати. За останні декілька місяців я якось забула, що означає таке слово, як “дискотека” та різні там “тусовки” і тому подібне. Вчилась, готувалась до сьогоднішнього дня. Хоча я і так не дуже люблю дискотеки…
– Знаєш, – я трохи затягнув паузу, щоб її зацікавити, – вступні іспити то все дуже просто, майже як біном Ньютона та термодинаміка. Я би ще раз їх здав, поступити до нас насправді не так складно, а от вчитись тут дійсно важко.
– Ну ти зараза мала! Ти ще з мене знущаєшся!
– Та ні серйозно, – сказав я серйозним тоном, і – ані крапельки, – вже якось веселіше.
Ми вже вкотре розсміялися. Ми допили пиво, дожували чіпси, я розплатився і ми пішли знову в сторону університету. Коли ми підійшли до гуртожитків, можна було побачити, що наші усі ще досі стоять біля 5-ти поверхової будівлі, що носила горду назву в народі: “Третя общага”. Я подумав: “Вже минула майже година, цікаво, що вони ще тут роблять?”. Ще здалека мене помітив Вадік і я почув як він кричить що я “главний комп’ютерщик”. Ось така слава ходить про мене… Ми підійшли до решти і почали знайомитись. Через 15 хв. більшість тут зібраних людей вирішило піти в “7.40”, але Христина вибачилась і сказала, що має їхати додому. Я визвався її провести до маршрутки. Ми попрощалися з усіма, а я домовився з Вадіком, Сашком, Юлькою і Мар’яною, коли і де ми зустрінемось на наступний день. Ми з Христиною пішли в сторону “Карпатбуду”. Ідучи ми ще продовжували сміятись та жартувати на будь-які теми. Мене звичайно трохи навантажувало те, що вона має хлопаку, але розпитувати я не став. “Якось воно буде, а як не буде то все одно якось буде…” (Кайдани для Олігархів). Я не показував з вигляду того, що я практично по вуха в неї закохався з першого погляду. Це була саме така дівчина, яку я собі уявляв протягом досить тривалого часу, як по зовнішності, так і по характеру. Я провів її і посадив на трамвай. Вона помахала мені ручкою і пустила повітряний поцілунок. Цікаво про що вона думала… Стоячи на зупинці я, звичайно ж, не забув спитати її телефончик. Ми обмінялися номерами. Вона дала мені свій мобільний і домашній. Провівши трамвай довгим поглядом, я поплентався через дорогу, чекати на вісімдесят третій пижик… Доїхав додому я без пригод. Півгодини дороги промайнули наче декілька хвилин. Я думав про Христинку. Зайшовши до своєї кімнати, в першу чергу я включив комп’ютер і відкрив вікно. Потім сів і закурив. Аж раптом задзвонив телефон:
– Алло
– Дєня?! Здоров! Ну ти даєш! Вже одразу замолодив якусь кобіту з ітепешниць. Та ще й яку!
– Аж сам не сподівався…!
– Ну розкажи як там! Де ви ходили, що робили і про що говорили.
– Саня, … не пудри мені голову. В неї є хлоп! Чорти б його забрали! Але все ж було пришпильно. Я тобі якось іншим разом розповім, просто зараз змучений. Спека мене вбиває. І пиво закінчилось. Доведеться шкутильгати в магазин…
– Добренько. Подзвони мені ввечері.
– ОКей. Давай.
– Давай
Не встиг я покласти слухавку, як телефон задзвонив знову. “Аллах Акбар! Дістали! Тільки до хати прийшов!”.
– Алло.
– Добрий день. Я вам сьогодні дзвонив зранку на рахунок мережок пісіемціайних.
– Так я вже вдома. Можете під’їжджати.
– Кажіть адресу. Я записую.
– Вул.. ……………, приблизно знаєте де це?
– Так. Я знайду. Я буду десь за годину.
– Добре. Чекатиму на вас.
Посидівши годину порізавшись в “Кантру”, я почув дзвінок у двері та те як загавкав пес у сусідів.
За 30 хв. ми з Клієнтом перепробували на роботоздатність усі мережеві і я отримав 420 “вічнозелених папірців” на руки. Ще за якихось 30 хвилин я збігав у банк і поклав їх на рахунок.
“Йоханий Бабай! Який класний сьогодні був день, хоч він ще і не скінчився. Треба купити блок “Вінстона”, а то вже остання пачка залишилась…”, – подумав я докурюючи чергову сигарету.
Була вже десь година восьма. Я був змучений та щасливий. Коли я останній раз відчував те що відчував в той день… “Джинс – все й одразу”, – згадався мені лозунг з реклами. Я заліз в Інтернет і просидів там аж до 1 години ночі, шукав новий товар на аукціоні. За попередній раз я заробив чистих 340 американських президентів на самих мережках. Та ще в мене були заощадження… Вигравши черговий лот з 10 вінчестерів 40-гігних до ноутбука, я вирішив, що це зовсім непоганий бізнес… Посміхнувшись сам до себе, подумав, що завтра треба буде оплатити виграний лот, а ще здалося би виспатись, а то сьогодні рано встав…
22 липня 10 година рівно. Я прокинувся від якогось шарудіння за дверима. Я подумав що то мені щось наснилося і вирішив ще трохи подрімати. Я не відкривав очей і не дивився на годинник. Хотілося пити. “Ніби вчора не пив спиртного, щоб мене так сушило зранку”, – подумав я. Шарудіння вже ставало чути сильніше. Я ж ніби сам вдома. Що це таке. Я не витримав і сів на ліжку. За дверима почулося чергове: ”Хрррхррр”. Тоді я підійшов до дверей і привідкрив їх. Шарудіння долинало з кухні. Я акуратно пройшов коридором до кухні, вибираючи місце куди можна було поставити ногу, щоб іще часом не заскрипів старий паркет. На кухні мені усе стало зрозуміло. Холодильник трохи відійшов від стіни і пронизливо гудів. Я лайнувся, традиційно попив води і подивився на термометр. Температура залишалася сталою: 22 градуси по Цельсію. Непогано було би купити кондиціонер… Я пішов до ванної, вмився і помив зубки. Потім вдягнувся і хотів сісти за комп’ютер, але помітив, що він не включений. Я сам собі здивувався, чому не включив його одразу як встав. “Дивно… то все той клятий холодильник!” На годиннику було 10:17. Я включив комп і поки він вантажився – відкрив велике вікно. На мобільному мигало нове повідомлення. Воно було такого змісту: “Привіт синок. Як ти там один. Скучаєш? Лікар каже, що мені треба ще трохи полікуватися. Купи собі бульби, вона по 1.4 грн. за кілограм, а ще 2 кг помідорів. Я знаю, що ти не помреш з голоду. Тільки не їси ту “Мівіну”, вона шкодить здоров’ю. Цілую.” До мене в голову завітали неприємні думки: “…знову доведеться лізти на базар.” Я ввів пароль і почав під’єднуватися до Інтернету. Поки комп’ютер “конектився”, я знову сходив на кухню і подивившись в холодильник, зрозумів, що одною бульбою і помідорами тут не обійдешся. В холодильнику можна було знайти наступний перелік продуктів харчування:
– Пиво “Бірмікс лимон”, 2 банки;
– Пиво “1715”, 1 пляшка;
– Вино “Монастирська ізба”, 1 пляшка;
– Консерва “Шпроти”, 1 шт;
– Батон “Синівський”, 0,62 шт;
– Масло “Селянське”, 0,5 шт.
– Суп швидкого приготування “Мівіна”, 5 шт.
Мати таки має рацію, на одній “Мівіні” і консервах – далеко не заїдеш. Я взяв пляшку “1715” і пішов до своєї кімнати. Перевіряючи електронну пошту я помітив цікаве повідомлення. Писав продавець на рахунок 10 вінтів до ноута. Я відписав йому, що сьогодні оплачу даний товар і включив музику. Мене щось потягнуло на якусь музику типу дискотечної. Взагалі то я люблю дискотеки, але не ходжу на них у Львові, так як тут пришиблений народ збирається і знайти собі неприємності на одне місце – як два пальці обісцяти! Зайшовши на сторінку “ПриватБанку”, на екрані я побачив, що на картці маю вже аж 442.54 “убитих овець”! Така новина не могла мене не тішити. Тому я, всівшись по-зручніше, закурив і перерахував 300 долярів на рахунок посередника і замовив оплату товару. Одразу подав оголошення на вінти в газету. Телефон все ще лежав на столі, а спогади про майже пустий холодильник і шлунок били по голові неначе барабани. “Треба піти на базар…”, – подумав я знову. Раптом мобільний почав гудіти і я почув до болю знайому мелодію. Я натиснув на зелену кнопку і голосно сказав: “ТАК!”.
– Привіт!
– Привіт!
Номер був мені невідомий, тому я не знав і навіть приблизно не уявляв хто б це міг бути!
– Ти вже прокинувся?
– Так, а хто це?
– Що не впізнав? Це Іра з триста п’ятої…
– !JАааа… привіт жіночка
– Привіт чоловік! Я хотіла спитати, чи ти ще кудись їдеш чи вже будеш у Львові, просто мені треба одна твоя послуга…
– Ооо… я навіть не знаю… буде видно, а ти хіба у Львові зараз? І що за послуга?
– Ні, я зараз вдома. Ну… – потягнула вона, не знаючи як мені пояснити, – це пов’язано з комп’ютерами.
– Ну я поки, що у Львові, приїжджай – чим зможу, тим допоможу.
– Добренько тоді. Я тобі на тижні передзвоню. Па-па
– Щасливо!
Іра не була моєю жінкою, чи навіть просто дівчиною. Просто так ми розважалися. Коли ми їздили на море в Рибаківку відпочивати, то там була якась акція типу: “Тато, мама, я – спортивна сім’я”… от ми і вирішили створити “сім’ю”. Звичайно ж уявну. Просто нали біса ніби вона Jмоя дружина, а я – її чоловік… а ще… ще в нас було багато дітей Цікаво, чого б то вона подзвонила саме до мене? Та ладно хрін із ним. Я сьогодні маю до холери роботи. Я ще трохи посидів, “подивився у телевізор” (так завжди каже моя бабці, коли я сиджу за комп’ютером), упорядковував свої документи по-роботі і по навчанню, курив і ковтав пиво великими ковтками. Десь годинці об 11 мені зателефонувала сестра, щоб спитати, чи буду я і ті люди, про яких я говорив, працювати в неї. Я відповів, що в кінці липня, я з Вадіком і Зоріком, братом Вадіка, підійду до неї в офіс і ми домовимося. Ще раз подякував і попрощався. Чомусь в мене так завжди буває, що я ще не встигну покласти трубку, як телефон дзвонить знову:
– Привітик, – почув я все той же приємний голос, який радував мене вчора більше ніж годину.
– Привіт!
– Впізнаєш?
– Ну звичайно! Твій чарівний голос мені було б важко не впізнати!
– Ох, ох, ох! Звичайний в мене голос і ніякий не чарівний, але все ж дякую!
– Не виправдовуйся.
– Добре, добре… Ти що зараз робиш?
– Я тільки щойно прокинувся. На базар треба іти, а то холодильник пустий, – а сам подумав: “Навіщо то було казати?”.
– Шкода, а я думала ми кудись сходимо…
– Серйозно?, – “От халепа! Знову ляпнув не подумавши!”… Я можу відкласти усі справи…
– Та ні, краще не треба. Якось іншим разом. Ну щасливо.
– Ні, чекай!
– Біп…біп…біп.
До Бісової матері! Якого мила я таке вліпив? Вона ж сама мені запропонувала кудись сходити. Побачення? Ні! НІ! Яке може бути побачення, якщо в неї є хлопець? А може вона забила на нього, якщо до мене дзвонить? Треба їй передзвонити. Чорт забирай, де ж я поклав її номер? От FUCK! Скільки разів казав собі, що треба купити визначник! Аааа, я ж записав його на мобільному! От я валянок! Зараз, зараз…
– Алло
– Алло, Христина?
– Так
– Це Денис. Вибач. Я щось таке говорив… не те, що треба. На мене трохи пиво подіяло. Я з радістю сходжу з тобою куди захочеш!
– Ні, це ти вибач. Я теж себе повела не добре. Я ніколи перша не запрошую хлопця на побачення… просто…
Ну нічого собі! Вона мене таки запрошує!!! Прикинь DeViL, ото ти вчора підмутив!!
– ??? (Я чекав на її відповідь)
– … просто я вчора порвала зі своїм хлопцем і не знаю, що тепер робити…
– То куди ти хочеш піти?
– Я залишаю за тобою право вибору!
– Я знаю одне класне місце де ми б могли посидіти
– Чудово! Я думаю краще було б піти туди ввечері. Може давай десь годинку так на дев’яту?
– Давай, але я не знаю твоєї адреси, щоб заїхати за тобою.
– Записуй: вул. Наукова 21/22. Знайдеш?
– Без проблем!
– Я тебе чекатиму!
– Супер! Домовились. Я буду в тебе рівно в 9-й годині.
– Цілую
Я не встиг більше нічого сказати. От такого я теж не очікував, аж ніяк. Я кинув усе і побіг в душ, бо від мене “пахнуло”, майже так само, як від мого колишнього собаки Норда!
Вже через 5 хвилин я відчув значне полегшення. Холодна вода, як не можна краще, підходила до жахливої спеки з самого ранку. Отже я прийняв контрастний душ і всівся знову за комп’ютер. Трохи посидівши, побавившись в якусь іграшку, я заліз у чат. Там була досить класна дівчина з Тернополя. Я з нею познайомився вже досить давно. Мені подобалося з нею спілкуватися. Ані я, ані вона не бачили фотографій одне одного, хоча це без проблем можна було влаштувати. Ми просто спілкувались. Спочатку в чаті, а потім, зазвичай, у старій добрій “тьоті Асі”… Класно було ось так сидіти, нічого не робити, просто спілкуватись, розважатись. Було пиво! Львівське – “1715”, був хороший настрій… я подумав, що було б іще зовсім непогано до повного щастя поїсти чіпсів… Вона розповідала мені як в неї пройшов учорашній день, що вона знову помирилася зі своїм хлопцем. А я розповідав, як познайомився з Христею. Всім було весело. Ми писали анекдоти, одне одному, давали якісь посилання на якісь, Богом забуті, сторінки “всесвітньої павутини” та просто сміялися, сидячи кожен за своїм комп’ютером, розділені відстанню в багато десятків кілометрів. Все би було класно… але…
Завжди буває це кляте “але”. Я люблю повторювати цей вислів, бо так воно, в принципі, і є! Але мені захотілося їсти. Я ще трохи поговорив в “Асі” з Оксаною і вирішив попрощатися. Комп’ютер я не вимикав, а кинув в “сплячий режим”, вбрався і захвативши з собою пачку сигарет “Winston”, вийшов з дому. Я не хотів іти на базар. Гроші в мене були, так як я зовсім немало заробляв за допомогою Інтернет-аукціону “eBay”, та ще підробляючи по можливості. До повного щастя ще домовився про працевлаштування до сестри на фірму. А ще … ще мати, їдучи в санаторій, лишила мені солідну суму грошей на харчування. А так, як я стільки би все-одно не з’їв, гроші я зберігав на пиво та сигарети і ще всяке таке… цікаве. Тому я завчасно, взявши з дому побільше грошей, пішов в наш магазин. Я не пам’ятаю як він називається, здається “Ярко” чи щось таке. Він знаходиться якраз під домом в проході і далеко іти мені не довелося. Там вибрав щось із провіанту, щось таке, чим я би зміг класно пообідати і повечеряти. Я вибрав ковбасу “Домашню” (200 г), “Локшину яєчну”, хліб чорний та батон, ще взяв трохи яєць і ще щось такого типу. Вже точно не пам’ятаю, але це і не суттєво. Прийшовши назад додому, як завжди, всівся за комп’ютер. Це був мій незамінний помічник. З його допомогою я, і вчився, і працював, і заробляв гроші, а ще навіть відпочивав! Я знову заліз в Інтернет і включив ICQ. Я не хотів більше спілкуватись, а включив її – так, на всякий випадок: раптом хтось щось напише. Саме так і сталося. Приблизно з півгодини я “сидів” на сайті www.udaff.com – серед цілої купи якихось паскудних креатівів, частенько можна було знайти дещо дуже цікаве. Я перечитував креатів: “Черно-белая любовь”, як мої думки перебив “крик” ICQ: “О-оо-оу”.
Програма повідомила мене, що даної людини немає в моєму контакт-лісті і на екрані вискочило запитання чи я хочу прийняти дане повідомлення. Я подумав що це мабуть якийсь спам, чи щось такого типу, але до таких речей я звик, а ще була імовірність, що це пише якась дівчина, що взяла мій номер “Асі” на сайті знайомств. Я натиснув “Yes” і на екрані з’явилося повідомлення всього з двох слів: “Перевір пошту”. Я почав передивлятися хто б міг відіслати мені таке повідомлення, але в “інфі” користувача усі поля були позначені лише трьома шістками і ІР адреса користувача не визначалася. Я машинально запустив старий добрий “МєлкоСофт Аутглюк Експрес” і натиснув на кнопку “Доставить почту”. Жирним чорним шрифтом було показано новий лист. Відправник: “666”. Як тільки я отримав лист, одразу антивірусна програма Касперського збісилася в прямому смислі цього слова. Вона почала видавати, що в мене на комп’ютері, у всіх папках, знайдено вірус під назвою: “Devilish.666.Mail”. Щоб це могло означати? Якийсь новий дуже дивний вірус, чи що? Я акуратно зупинився і не роблячи різких рухів мишею, потихеньку повернувся до, все ще відкритого, “Аутглюку”. Перше, на що я звернув особливу увагу, була дата відправки листа: 06.06.666 р. 18.06 хв. Це мене насторожило. Я “наказав” антивірусу по видаляти те все гімно, але він “ввічливо відповів”, що це неможливо і я закрив довбаний Касперський. Я навіть трохи засміявся. Тоді я думав що це якийсь невдалий жарт адміністраторів поштового сервера, але мою усмішку змило наче милом коли я відкрив лист. В тілі листа були лише якісь символи незрозумілої мені мови:
“Contrario Ab praestat ovo magis ad perfido Socrates, mala jacta Buridani pauperes Amor Amicus abyssum Aditum usque invocat Ceterum ad imperator quod maximae regnum esse notam quoniam censeo delendam duo medicabilis Caesar spectaculum nocendi spiritu Carthaginem Deest poenam nemo fides ubi salutant est Alea Cogitations est sed amica mores fiunt intentus veritas non herbis Asinus fuerunt crescunt inter prata Ave morituri discordia te Beati ipsorum est caelorum patitur Concordia parvae res dilabuntur remedii locus quae vitia cce dignum ad respiciat operi suo deus”
Я не знав як той текст перекладався, але в кінці листа була одна фраза: “Today, exactly at 9 PM the Death will come & take your love… P.S. Look behind you!”. Подивитись позаду себе! Я швидко озирнувся. Позаду я не побачив нічого особливого. Я ще декілька разів передивився весь лист від початку і до кінця, намагаючись знайти хоч якісь пояснення, але марно. Мене лиш мучила остання фраза. Подивитись позаду себе. Тепер уже я був на сто відсотків впевнений, що це не холодильник збудив мене сьогодні зранку… Я встав біля столу з комп’ютером, повернувся спиною до нього і почав роздивлятися усе, що міг бачити. Все було наче так само, як і вчора, і позавчора, одним словом: так само, як завжди. Але щось було не так. Я не міг зрозуміти, що, але воно не давало мені спокою. Я зовсім забув про те що я так хотів їсти, про те, що продукти треба покласти в холодильник. Я просто дивився вперед. Десь за 15 хвилин я нарешті зрозумів, що мене так непокоїло. На книжній полиці, з-поміж іншого барахла виділялася одна статуетка. Вона була маленька за розміром і майже не помітна. Я підійшов поближче. Якщо придивитись можна було зрозуміти, кого, чи точніше, що вона зображала. Це була смерть! Я відплигнув назад, зашпортавшись за стільчик і ледве не гепнувся сракою прямо на стіл. Але мені пощастило і я втримав рівновагу. Такий варіант подій мене прийшовся аж ні як не до смаку. В голові крутилися думки: “Хто ці люди, що їм від мене треба? Що це за вірус, що за дивний лист? Хто поставив мені на полицю цю статуетку із зображенням смерті з косою?”. Взагалі я людина психологічно стійка, але в той момент мені потемніло в очах і я ледве не втратив свідомість. “Смерть” своєю косою показувала наче стрілкою вбік. Я придивився і побачив іще одну деталь: на полиці поруч лежав листок формату А4, звернутий на дві частини. Я акуратно взяв і розгорнув послання. На листку були написані ті ж самі загадкові слова що і в електронному варіанті. А нижче було те ж саме речення на англійській, але вже без надпису: “Look behind you!”. Я вже не витримував. Я підірвавшись побіг по коридору і ледве не розтягнувшись на підлозі перед дверима я раптом завмер. Вхідні двері були відкритими. Я точно пам’ятав, що коли прийшов – я зачинив двері на нижній засув та верхній замок. Я ще лаявся, що верхній замок погано працює і його тяжко відкривати з іншого боку. Тілом пройшовся мороз. Я поблід. Напевно я сам того не бачив як моє обличчя переливався всіма кольорами веселки і “подумавши” ще трохи, “вирішило” зупинитися на зеленому. Я акуратно відкрив двері і визирнув в коридор. Там усе було як завжди: тихо, нікого нема, хтось на першому поверсі вже встиг увімкнути світло. Я зайшов в квартиру і раптом мене пронизала блискавична думка: “А, що як той, що поставив на полицю статуетку і поклав мені записку, все ще в квартирі?”. Я довго не міг поворухнутися і з такого стану мене вивів холодильник, який зненацька перестав гудіти. Я обережно пройшов по коридору до кухні. Це таке місце де імовірність того, що злочинець буде тут ховатися стрімко прямує до нуля. Я оглядів кухню і взявши з шухляди найбільший ніж, який міг знайти, попрямував у велику кімнату, намагаючись ступати, як це було лише можливо тихіше. Я одним поглядом обвів площу і зрозумів що тут нічого не змінилося. Ніяких слідів перебування тут сторонніх людей я не побачив. Відкривши шафу, подивившись під диваном, за і під столом, я нікого не знайшов. Не забув я заглянути і на балкон, але там теж ніяких ознак сторонніх знайдено не було. Та ж сама процедура пройшла успішно і з рештою кімнат. Нарешті я напружений і виснажений морально і фізично, зайшов у свою кімнату. Статуетка і лист лежали на тих самих місцях, де я їх і лишив. Все це було дуже дивно. Я не міг зрозуміти кому і навіщо це потрібно. Я був наляканий і важко дихав. Нерви почали здавати. Я сів за комп’ютер і ще раз відкрив програму для перегляду пошти. Я помітив, що антивірус вже нічого не видає і вирішив подивитися у звіти. Як виявилося останнім знайденим вірусом був якийсь “троян”, що причепився з якогось сайту пару днів тому і був успішно знищений. Я відкрив ще раз той самий лист і почав міняти його кодування. Мені здавалося, уся справа саме в цьому. Але після невдалих спроб я то покинув і почав шукати в Інтернеті окремі, видерті з тексту фрази. Нарешті мої спроби увінчалися успіхом. На якомусь форумі по окультизму я знайшов фотографії якогось стародавнього манускрипту в збільшеному вигляді. Тоді я почав порівнювати тіло листа і, як виявилося вони співпали! Я не знав що це могло б означати! В спробах знайти відповіді на виниклі запитання, я лише знаходив все нові і нові запитання: “Які мають відношення якісь старовинні обряди та манускрипти по окультизму до мене чи до…” Я не встиг закінчити подумати до кінця, як наче блискавицею пролетіла нова думка: “…Христя. Моє кохання. …це вона. Це тільки вона. Вона має померти? Сьогодні? Вона ж сама запропонувала зустрітися о 9 годині. Чому усі шестірки. 9 – це перевернута 6… “. Думки плутались і ця плутанина зливалася в одну гігантський гудз, який розривав мені голову. З моменту коли я отримав дивне повідомлення, як мені здалося не пройшло і години. Але на годиннику була вже 14.00…
22 липня 2005 року, 14 година 00 хвилин.
Все раптово зникло. В мене було таке відчуття, що зненацька хтось виключив світло. Але ж на вулиці день. Я не розумів що відбувається. Я знаходився в якійсь дивній кімнаті. Я нічого не бачив бо було темно, як в могилі….
6 червня 666 р. до н.е.
… я почув голос. Той голос був дуже тихий. Він говорив якісь дивні незрозумілі мені слова. Я не знав на якій мові він говорить і де я знаходжусь, як я тут опинився і хто взагалі це все говорить… Почав усвідомлювати, що слова долинали все голосніше і голосніше, почав розбирати деякі слова. Це були ті уривки, що я зміг прочитати в листі… Зненацька все стихло і дуже чітко пролунало:
– Ти хочеш взнати відповіді на запитання?
– Де я, – запитав я.
– Ти на межі
– На якій межі?
– Між життям і смертю.
– Хто ти?
– Я посередник.
– Як я сюди потрапив?
– Це не суттєво.
– А що суттєво?
– Ти знаєш.
– Що це був за лист? І хто приніс в мою квартиру статуетку?
– Лист – це попередження.
– Але ж я не можу його прочитати.
– Тобі треба вчитись.
– Я не розумію!
– Згодом ти все зрозумієш.
– Як до цього всього причетна Христина?
– Вона дуже дорога для нас. Наші вороги хочуть її знищити.
– Для кого “для нас”? Які ще вороги? Чому вона дорога?
– Це не має значення.
– Що мені робити?
– Час ще не настав. Але тобі треба вчитись.
По мірі протікання цього діалогу, темрява почала розсіюватись і “кімната” в якій я знаходився поступово налилася світлом. Дуже м’яким і тьмяним, але вже можна було дещо розрізнити. Я почав вдивлятися в темряву. Я побачив силует “посередника”. Це “щось” навіть віддалено не нагадувало силует людини… Щось жахливе і незрозуміле. Воно говорило зі мною.
– Вчитись чому?
– Ти знаєш.
– Не ЗНАЮ!!! НЕ ЗНАЮ!!!
– Ти знаєш. Тобі просто треба пригадати.
– Я нічого НЕ ЗНАЮ!
– …
– Що буде сьогодні в дев’ятій години?
– Наші вороги будуть намагатися знищити твоє кохання.
– Христину.
– Ти знаєш
– НІ!!! Я нічого не знаю!!!
– Ти повинен згадати…
Раптово почувся дуже сильний гуркіт такий, наче я стояв біля колії по якій проїжджав потяг, але в сотні разів сильніший. Я думав, що мої вуха не витримають. Потім все попливло і зникло…
22 липня 2005 року, 20 година 00 хвилин.
Я відкрив очі. Декілька секунд намагався збагнути де я знаходжусь. Моє тіло лежало на підлозі в своїй кімнаті. Все було по старому. Підвівся, сів. В голові били барабани. Я не міг згадати, що зі мною трапилося. На вулиці було ще світло, але було зрозуміло, що день підходить до кінця. Ще пару хвилин і я згадав те, що бачив, точніше те, що чув. Було зрозуміло, що я втратив свідомість… Згадав свій діалог з “посередником”. На диво пригадавши все, я вже міг сказати точно які коли були фрази, так ніби вивчив цей діалог напам’ять. Одним поглядом я подивився на полицю, але статуетки “смерті”, там вже не побачив. Був лише листок формату А4 все з тими ж невідомими мені словами…
22 липня 2005 року, 20 година 06 хвилин.
… комп’ютер все ще був включений. Сівши на крісло, порухав мишею і монітор засвітився яскравим синім світлом. Все було як завжди, але в поштовій програмі ніякого листа я не знайшов. Лишився тільки “оригінал”, який лежав в мене на дивані. Навіть в історії повідомлень ICQ, ніякого такого повідомлення від адресата 666 знайдено не було. Мій мозок погано працював. Промайнула думка, що варто піти ванну і вмитися, що і було успішно зроблено декілька разів підряд в крижаній воді. До мене потроху приходила реальність. Холодильник все так же сильно гудів, як і зранку. Глянувши на годинник я із жахом зрозумів, що лишилося менше години.
Присівши на стільці я почав згадувати.
Одного дня, ще задовго до початку літа, мені приснився один дивний сон. Мені снилося, що я познайомився з дуже гарною і класною дівчиною… але в один день прийшло Зло… щось погане, темне і незрозуміле, неосяжне. Сон був дуже розпливчатим, але це відчувалося. В атмосфері було щось недобре. Воно літало над нами… це не відчувалося органами чуття. Це “відчувалося” всім тілом, усією сутністю. Дівчина злякалася і кинулася мені в обійми, очікуючи від мене захисту. Тоді я промовив одне речення… а далі нічого не пам’ятаю… щось сталося і “Зло” відступило. Стало якось все дуже ясно, як в реальності. Запахи, зображення, дотики…
Але я в упор не міг згадати, що тоді уві сні сказав і зробив. А час ішов… На годиннику вже 15 по восьмій! Швидше, швидше! Згадуй. Які слова вилетіли з моїх уст? Яке це було речення? Про що я думав? Щось про квіти… Якісь квіти…Але що “квіти”? Що з ними робити? Фільм… Який фільм? Мій улюблений! Нічна орхідея! Квітка – ОРХІДЕЯ! І що? Аж тут я все згадав…
Мені лишалося зробити тільки так, як мені було сказано. Серце в мене вистрибувало з грудей. З мокрими від поту руками, набрав номер таксі і з тремтячим голосом замовив машину і попросив “щоб якнайшвидше”. За 5 хвилин, одягнувшись, взявши з собою всі гроші які мав в наявності, задзеленчав телефонний дзвінок. Диспетчер повідомила, що таксі вже чекає. Закривши квартиру і забувши про включений комп’ютер, провіант, що потрібно було покласти в холодильник і відкрите вікно, я кулею метнувся вниз. Ліфт в нас в під’їзді чомусь не працював, хоча зранку з ним все було добре.
22 липня 2005 року, 20 година 24 хвилини.
Попросивши таксиста підвести на базар і почекати, він мовчки завів двигун і рушив. В першому ж квітковому кіоску я знайшов орхідею. Продавщиця довго намагалася пояснити, що ця квітка розквітає лише раз на кілька років і то вночі. Але я її не слухав, кинув їй гроші і взявши квітку побіг до машини. В голові проносилося: “А раптом не встигну? Що тоді буде?”. Таксист теж щось говорив, але і його моя свідомість відкидала геть. Думки лізли лише про одне, щоб встигнути врятувати свою кохану. Ту дівчину якої я майже не знав, але яка судилася мені долею. Щоправда в долю я не вірю. На мою думку кожен будує свою долю сам. Але в той момент моя свідомість була ладна повірити і в Чорта і в Пекло і в усе на світі. Я сказав таксисту, що заплачу більше, якщо він буде їхати з максимальною швидкістю. Він придавив педаль газу сильніше. Відчувалося як стікає час. Було зрозуміло, що можу не встигнути. Таксист сказав, що потрібна мені вулиця, знаходиться недалеко і ми будемо там, максимум до за 10 дев’ята. Це мене трохи втішило, але по мірі наближення до зазначеної адреси, я почав розуміти, що щось тут не так. Таксист теж це зрозумів. На годиннику було 21:48. Він раптово зупинив машину і зі словами: “Далі – не повезу. Небезпечний район”, майже насильно змусив мене вилізти, не забувши взяти гроші. Коли вийшов з машини, я побіг шукати потрібну адресу. Бігти заважала квітка, а мої намагання бігти і шукати швидше зводились нанівець. Нарешті будинок і під’їзд був знайдений і ліфт було викликано. На годиннику було 21:57. На диво ліфт був на першому поверсі. Зайшовши у середину я натиснув на кнопку. Дивно, але мені здавалося, що я вже колись тут був. Мені був знайомий цей ліфт і ці кнопки. Я зловив себе на думці, що я не міг знати на якому поверсі живе Христина, але чомусь натиснув саме кнопку з надписом “6”. Двері закрилися і тут я відчув те відчуття, яке переслідувало мене уві сні. Це було таке дивне і неприємне відчуття, наче уся реальність навколомене почалася затягуватися якоюсь тоненькою матовою плівкою. Мені вже навіть не бачились надписи на стінках ліфта, що їх зробили якісь школярики. Двері відкрилися так-само зненацька, як і на першому поверсі, а ще мені здалося, що ліфт їхав хвилин п’ятнадцять. Вийшов з ліфта, подзвонив в двері, навіть не дивлячись на надпис з номером квартири. Я вже тут колись був, не знаю коли саме, можливо в іншій реальності, або в іншому житті… Христина відкрила двері і на телефоні зазвучала знайома мелодію. Це був будильник. На екрані блимало 21:00.
– Привіти. Я вже майже готова!
Я трохи “проснувся”…
– Не має часу все пояснювати. Але будь-ласка зроби те що я скажу.
Христина відчула тривогу. Побачила моє бліде обличчя, та мабуть почула стукіт мого серця, що вже вистрибувало з грудей.
– Не розумію…. що сталося?
– Хіба ти не відчуваєш цю напруженість?
Повітря було дуже вологе. З кожною секундою можна було помітити електричні розряди. Атмосфера наповнилася якимись дивними звуками… Вона все розуміла і відчувала. Але вона не знала того, що знав я. Я підійшов до неї і зі словами: “Я ТЕБЕ КОХАЮ”, стоячи прямо в загальному коридорі біля ліфта, простягнув їй квітку. Ми двоє трималися за квітку руками…
22 липня 2005 року 21.01 хв.
…але нічого не сталося. Ще півкроку і я вже стою впритул до коханої. Я почав цілувати її. Раптом навколо стало темно, як вночі і орхідея… розквітла. Від неї почали відходити потужні пучки світла. Світло почало розпливатися навколо. Вся напруженість обстановки зненацька зникла. Ми вже не стояли в якомусь гівняному, затоптаному і забутому Богом коридорі дев’ятиповерхового будинку… ми були десь… в астралі.
В астралі немає поняття часу. Час тут тече непомітно і це залежить лише від матерії. В деяких місцях швидко, в деяких – повільно так, як в деяких місцях матерія є грубою, а в інших – тоншою. Ми літали в просторі, ні про що не думаючи і ні чим не переймаючись. Ми кохали одне одного і це було чудове і єдине відчуття, яке ми тоді відчували. Так могло тривати ще довго і довго, але, як я вже казав, завжди є якесь “але”…
22 липня 2005 р., 9.00
…мене розбудило нудне дзеленчання будильнику. Повертівшись ще трохи на ліжку і включивши мобільний, на табло засвітилося: “Hello DeViL” і “UA Kyivstar”… Якийсь дивний сон мені наснився. Потроху піднявшись, я встав і, посидівши трохи на ліжку, включив комп’ютер. В квартирі було тихо. Відкривши штори я попрямував на кухню. Випив води і подивився на термометр. Температура лишалася сталою. Як і вчора ртутний стовпчик не опускався нижче 23 градусів. Обвів пронизливим поглядом холодильник, який стояв собі тихенько і не видавав ані звуку. Пройшовшись по хаті, я відмітив собі, що вхідні двері закриті на замок, як і вчора. Попрямував в ванну, щоб прийняти душ. В мене було дуже дивне відчуття. Мені здавалося, що вчора була дуже важка нічка. Я встав такий наче по мені проїхався трамвай. Холодна вода вдарила в голову, помивши зубки я декілька разів вмився. Це саме те, що мені було потрібно. Потім заліз в ванну і включив душ. Помившись, – виліз, повитирався і вдягнувся. Ще не забув побритися, бо сьогодні ж мав подзвонити Христині… і хтозна, можливо в мене з нею щось вийде. Хоча пригадувався в пам’яті дивний сон, що наснився мені сьогодні. Так наче мною вже був прожитий увесь сьогоднішній день. Зайшовши ще раз на кухню, щоб взяти пиво з холодильника я не помітив ніякого кулька з провіантом. Пройшовши коридором до своєї кімнати і тут не було помічено нічого особливого. Ніяких дивних статуеток, чи листів не було. То був лише сон! Але який реальний! Відкривши пляшку з пивом я сів за комп’ютер і ввів пароль. З динаміків настільних колонок пролунав вітальний звук завантаження системи, а сабвуфер доповнив його тихим хрипом. “Треба виключити той нудний звук!” – вже вкотре пролунало в голові. В правому нижньому кутку екрану, як завжди, синім кольором виблискував годинник, на якому світилося 9:40. Вже по звичці, два рази натиснув піктограму із надписом “Інтернет” і відкрив вікно. Просидівши півгодини на сайті www.udaff.com, почитавши історії Юніка, мене це врешті задовбало і було однозначно вирішено подзвонити Христині. Заспокоєння. За весь час не було ніяких дивних повідомлень по “Асі” чи “і-мейлів”. Також я перевірив свій поточний рахунок і, як і слід було очікувати, там красувалася пристойна сума грошей. Щось робити не хотілося, а тим більше працювати. Ще раз однозначно було вирішено забити на роботу і дуже радісний, мабуть від теплого проміння сонця я почав бавитись в якусь просту забавку. Попереду був, ще майже місяць відпочинку, я познайомився з класною дівчиною і… “Чорт забирай, я ж хотів подзвонити до неї!”, – згадавши попередню думку, одним рухом миші вийшов з інету і набрав телефон Христі. Довго ніхто не брав трубку, але нарешті на іншому кінці дроту почувся заворожуючий мене голос:
– Алло, – з якоюсь частиною тривоги промовила Христина.
– Привіт!
– Привітик!
– Я тебе не розбудив?
– Майже. Я вже збиралася вставати…
– Вибач не хотів тебе збудити.
– Та ні все добре. Кажу ж – уже встаю!
– Що ти сьогодні робиш?
– Нічого! Сьогодні відпочиваю. Не хочу нічого робити… Після вступних екзаменів можна трохи відпочити!
– Було б непогано ..ее…ее..кудись …еее … сходити…ее.е.. погуляти. Може на пиво, чи на каву?
– Це запрошення на побачення?, – якось підозріло спитала Христина.
– Так, – відповідь була тихою, але впевненою, так наче боявся що мій задум почує хтось з присутніх в моїй квартирі, але в мене вдома нікого не було.
– В мене є хлопець. Я вже казала…, – і тут її голос затремтів.
– Ееее….
Вона ледве не заплакала. По телефону я почув її схлипування.
– Я бачила як він ішов, тримаючись за руки з моєю найкращою подругою! А потім він вдарив її по задниці і вони зупинилися і почали цілуватися…
– Співчуваю…, – я постарався вкласти весь зміст в це слово, але в глибині душі – втішався!
– Дякую…. ну добре давай тоді зустрінемось на 12 годину біля університету.
– Добренько.
– Ну тоді …до зустрічі.
– Еххх… до зустрічі.
– Па.
– Па.
Один єдиний конкурент і то сам того не знаючи спростив мені “дорогу” до Христини. От за це йому щира подяка. Навіть на пиво би запросив, якби ..Jзнав його
Час до 12 години пройшов швидко. Навіть не встиг створити гру в “Кантрі”, як нагадування на компі почало нещадно пілікати і на екрані з’явився надпис: “Відривай свою жирну сраку від цього куска заліза, ковтни пива і хутчіш біжи до універу. Якщо ти спізнишся на зустріч з Христею – жопу на Британський прапор порву!”. Звичайно, що це не комп зі мною спілкувався і навіть не мій сусід, вирішивший познущатись. Це все я сам! Після розмови по телефону з Христею, одразу було поставлено нагадування. “Кантру” я виключив, так і не подивившись на вхідну пошту, виключив комп’ютер. Вбрався я пристойно, а тоді пішов на зупинку. Вбратися пристойно, для мене не означає натягнути на себе штани і піджак з краваткою, ні. Просто це значить вдягнути чистий одяг: широкі штани та сорочку зверху. Також в це поняття входить взяти нормально ) і не забутиJгрошей, щоб можна було десь зависнути (або відвиснути покласти в кишеню сорочки пачку “Вінстона” і запальничку. Перед виходом з дому, швиденько було закрите вікно, почищена попільничка, а недопита фляжку пива поставлена в холодильник. Також я не забув перевірити газ та воду. Отже, закрив двері на ключ і направився на зупинку славнозвісного пижика №83. Хоч пижиком він і ніколи не був, але я його так називав. Пижиків в місті взагалі лишилося небагато, – по всюди їздили самі “Мерседеси-Бенци”. Приїхавши до “Карпатбуду”, я знову ледве не проґавив своєї зупинки і вийшов метрів за 100 від неї. Так навіть краще! Сьогодні суха погода і можна спуститися на пряму. Ще якихось 5-8 хвилин і я вже стояв біля “стєкляшкі” і курив улюблений “Вінстон”. Далі все відбувалося за майже стандартною схемою. Підійшла Христина, спізнившись усього на 5 хвилин. Для мене це значило дуже багато. Я дуже люблю пунктуальних людей і дуже не переварюю людей протилежних першим, а ще дуже дратуюсь якщо сам кудись запізнююсь. Але для дівчини запізнитися УСЬОГО на 5 хв. – це було дуже навіть похвально, так як деякі окремі особистості (не буду згадувати імен і “показувати пальцями”) умудрялися запізнюватися на півгодини, а то і того більше… Отже прийшла Христя і ми вирішили, за ініціацією самої Христини, взяти пива і піти сісти в нашому “Парку”. Тааак… “парком” його взагалі-то назвати було важко, а ще й з великої букви – то взагалі неможливо. Це була така місцина, одразу за університетською бібліотекою, де просто росли дерева, трава і чагарники. Там навіть не було якихось елементарних лавочок, тому нам довелося сісти на звичайні звалені дерева, а так як Христя була гарно вдягнута, а я своїх штанів зовсім не ), я запропонував їй сістиJшкодував (заради доброї справи, звичайно ж до мене на коліна. Ось ми так і сиділи на протязі 3 годин, які не знати чому, промайнули як 10 хвилин. “То все та клята теорія імовірності”, – подумавши про це, якось машинально згадалася Бойко. (Лариса Федорівна Бойко була доцентом, викладачем вищої математики в мене в універі). Ми сиділи, пили пиво, Христина розповідала про те, як вона зі своїм, тепер уже колишнім хлопцем, сварилися одразу після мого дзвінка. Вони порвали. Хотілося вірити, що раз і назавжди і на моє щастя, так і було. Розповідала, як їй було неприємно. А я сидів як останній баран і слухав її відвертості. Щось мені тоді це нагадувало, але я не хотів думати про те. Потім вона трохи повеселішала. Можливо пиво вдарило їй в голову…
22 липня 2005 р., кільканадцять хвилин тому…
– Що тобі взяти?
– Найміцніше пиво, яке в них є!
– Дайте будь-ласка один “Портер” і “Сімнадцять-п’ятнадцять”, – я ввічливо попросив продавщицю.
– Три шістдесят.
– Візьміть. Дякую.
Я подумав, що мабуть “Портер” дійсно трохи нагадує “Дев’ятку Балтику”, звичайно ж, не по смаковим якостям, а по ефекту. Звичайно вголос цього не сказав.
Вона вже стала зовсім відвертою і навіть трохи вульгарною. Розмова потихеньку перейшла в русло: “про Пентіум”, як каже Магдалина. Це мало означати, що Христина з характерною для неї акуратністю і ораторським мистецтвом, перевела розмову на секс. Довго ми про це не говорили, так як я зрозумів, що в неї немає ніякого досвіду в цій справі і вона теж зрозуміла, що я це зрозумів. Просто обмінялися парою фраз за її ініціативою… Мені подумалось: “Що б то могло значити… на що вона натякає…”. Але я і вигляду не подав. Просто запропонував їй поїхати до себе в гості, або до неї.
– Ми вже тут 3 години сидимо… щось мені вже набридло. Немає що робити…
– Ми можемо поїхати до мене… в мене зараз вдома нікого нема. Бабця в госпіталі і мати теж поїхала в санаторій на лікування. Мені, неначе дар Божий з неба впав. Халява! Що хочу те і роблю. А головне ніхто не контролює, не вислуховую різних настанов і “порад”!
– … ну не знаю..
– Точно! Поїхали! Ми ще заскочимо в магазин, візьмемо якогось хорошого вина…
Забув сказати, що після читання одної з історій Юніка “Кірпічі”, на сайті ццц.удафф.сом, я почав вести дуже правильний спосіб життя. Кожного вечора я лягав спати не пізніше 11 години (ну звичайно ж якщо була нагода, то ми з пацанами, або/і дівчатами гуляли аж до самого ранку) і вставати не пізніше 9 години ранку. Кожного ранку прийом контрастного душу, віджимання і качання пресу. За літо я трохи підтягнувся в фізичному плані. Я підкачався і підтягнув живіт.
Не встигнувши закінчити фразу, мене обірвав чийсь голос:
– Сігарєти не будєт?
– Зараз, – відповів я, дістаючи пачку ”Він стона” з кишені.
– А закуріть?
Я дав якомусь тіпу закурити і вже хотів продовжити перервану розмову, як почувся все той же прокурений та нахабний голос:
– Слиш, а может у тєбя єщьо і капєйкі єсть?
– Ні нема, – відповів я коротко і сухо.
– Слиш, а ти чьо пацанов нє уважаєш? Я знаю у тєбя бабло єсть. Давай сюда, а то щас пізди палучіш і тьолку тваю виїбєм тут, сука! Понял?
На вигляд “гопнікам” було років сімнадцять. Якраз недавно закінчили школу. Я акуратно припідняв Христю і сказав, щоб вона стояла тут. Метрах в 4-х від мене стояло 3 тупорилих “гопніка”, що вирішили якогось лоха розвести і дати йому “пілюль”, а ще погнати з його дівчини. Серед них був і той, що говорив зі мною. Це був перший випадок, щоб до мене дорвалися на території університету. Мене це настільки збісило, що я забув про страх. Їх було троє, а я один. Я повинен захистити свою дівчину. Це було для мене як змагання. Я повинен був відбитися і отримати лаври переможця. А ще мене гріла думка про те, що останнім часом у Львові дуже поширився кримінал і в зв’язку з цим я завжди носив з собою кастет. Я став лицем до тих трьох виродків і склав руки за спиною, сам акуратно залізши в задню кишеню і витягнувши кастет. Я сказав тільки одну фразу: “Ну давай!”. Троє “гопніків” перезирнулися. Такого повороту вони не очікували. Вони не думали, що я почну чинити будь-який опір. Ми з Христиною були для них лише іще одною жертвою. Тупий рагуль, що стояв ліворуч від головного (того що з прокуреним голосом, як я зрозумів), почав підходити до мене. Він так і кортів з замаху вгатити мене кулаком в вухо, але я зручно уклонився і правою засадив неймовірний аперкот кастетом йому в челюсть. Вилупок відлетів метри на два, скорчився і застогнав від болю. Коли другий намагався захистити приятеля, то отримав хороший удар в живіт, все тим же кастетом. Другий зігнувся вдвоє і отримав ще зверху удар по спині. Останній, що стояв найдалі від усіх, почав тікати з вигуками: “Тєбє піздєц на***! Ми тебя найдьом і закапаєм. Понял бля!?”. А ті двоє, що валялися на землі і стогнали, теж потроху почали робити “ноги”, але я підійшов до мудака з прокуреним голосом і сказав: “Що ти там хотів? Побити мене? Гроші забрати і ще щось про мою дівчину згадував?”. Від останніх власних слів, я збунтувався і почав копати того дегенерата ногами по морді по яйцях. А що? Буде сволота знати, як до моєї дівчини пискувати. Хрін вже зі мною. А за неї він отримав гарну роздачу. Я його бив і з кожним ударом приговорював: “Ще хочеш копійок? А мою дівчину хочеш? НЕ ЧУЮ!?”. Нарешті я видавив з нього “ні” і вони потроху звалили з місця інциденту. А другому я сказав, щоб передав своїй компанії, що якщо я ще раз їх побачу в районі університету, то вони будуть про це ще довго шкодувати. Весь цей час Христя тихенько стояла поруч і з кожним моїм ударом “ойкала”. Коли “прадвінутиє рєальниє пацани” нарешті змогли забратися геть, я спокійно сказав:
– Так на чому ми там зупинилися?
Вона швидко підбігла до мене і почала цілувати мене в губи. Це було щось. Я почувався на сьомому небі від блаженства. Ті придурки мені навіть допомогли. Ми взялися за руки і попрямували на зупинку пижика №83.
22 липня 2005 року, десь по дванадцятій…
Христина подзвонила від мене додому і сказала мамі, що буде ночувати у подруги, незабувши перед тим подзвонити самій подрузі і коротко повідомити її про всі події сьогоднішнього ранку.
В ту ніч ми просто сиділи, пили вино, цілувались і слухали музику. А потім… потім ми займались коханням. Для неї це було вперше і я намагався докласти максимум зусиль, щоб вона відчула усю насолоду кохання, а коли ми вже були виснажені настільки, що не могли навіть поворухнутися, ми заснули. Заснули в обіймах одне одного.
Епілог.
Цю розповідь можна було на цьому закінчити і все би було в мене добре і щасливо. Але… але… але не завжди в житті буває так, як ти цього хочеш. Адже не дарма твір називається: “Радуйся милочка, вот ты и в Аду”. Хоча в мене таки дійсно було саме так як я цього хотів, але не надовго. Життя деколи приносить такі сюрпризи, що годі і чекати. Після той першої ночі з Христею, ми почали зустрічатися і проводили увесь вільний час разом. Спочатку ми все ще “знайомились”, розповідали одне одному про себе, ділилися враженнями від будь-чого. Я взнав, що Христя живе з мамою і котом Барсом. Батько від них пішов, коли Христі було 2 рочки. Потім я познайомився з її мамою, а вона з моєю. Мій батько все ще знаходився в Італії на заробітках і обіцяв приїхати ще не скоро. Оксані Миколаївні я сподобався. Не знаю чому, але я переважно подобаюсь старшим людям. Можливо це із-за моєї ввічливості і вихованості, як дехто каже… але сам я так не вважаю. За півроку навчання на другому курсі, ми були по вуха закохані одне в одного. Я допомагав Христині по навчанню, оберігав її, давав пілюль тим, хто її ображав, хоч це і було рідко. Оксана Миколаївна і Віолетта Петрівна (моя мати) вже звикла до того що ми зустрічаємося і до того, що ми часто ночуємо одне в одного. Ми були не просто коханцями, ми були найкращими друзями і ніколи не зраджували. Звичайно, як і в кожної пари, в нас були і сварки і нарікання, але те все минало наче листя за вікном в ту осінь: пролітало і не лишало ані сліду. Наші друзі познайомилися одне з одним і стали спільними друзями, а подруги Христини не забували повідомляти їй, якого класного пацана вона собі відірвала. Та й мої друзі казали те саме про Христю.
Чому я говорю “були”? Тому, що це саме було. Все це було в минулому до одного зловісного дня.
Пролог 2.
Денис з Христиною зустрічався вже майже рік. Христина подумувала про заміжжя, але її коханий не спішив, адже, як його мати казала: одружуватися ніколи не пізно. Вони вчилися в одному університеті і кохали одне одного. Але раптово, як то казав сам дядюшка Ленін… ви ). Не будуJмабуть і самі знаєте (не хочеться псувати текст матюками розповідати про всі пригоди, що пережили Денис з Христею, адже їх було немало. Деякі хороші, деякі – погані. Основне, те що сталося того сонячного весняного дня…
Десь навесні 2006 року…
Стояв сонячний весняний день. Сонце гріло на диво тепло. Була велика перерва і я, сидячи на парі, переписувався СМСками з Христею. Мені вже остогиділо те навчання, хотілося літа, тепла і відпочинку. Відпочинок цього літа планувався ще задовго до початку весни. Я відкладав кошти, щоб разом з коханою дівчиною і ще компанією однокурсників та друзів поїхати знову ж таки в ту саму Рибаківку, на ту саму базу “Лісотехнік” і класно там відпочити. Закінчивши комп’ютерну академію я мав спеціальність веб-дизайнера. Працював я спочатку на двох роботах. На першій – це в своєї сестри Наталі, проводив соціологічні опитування, різного роду анкетування і ще якусь нікому не потрібну (як я вважав) “чухню”. Заробляв я престижно і не скаржився. Але якось одного разу, шукаючи роботу в Інтернеті я наткнувся на цікавий проект. Там пропонували заробіток веб-дизайнерам і я вирішив відіслати їм по електронній пошті своє резюме. На той час в мене вже було трохи досвіду роботи веб-дизайнером і разом з резюме їм було відіслані адреси сайтів, які власне я і розробив. Через пару днів прийшла позитивна відповідь і мені дали пробний термін: один середній проект на розробку програмного забезпечення для майбутнього сайту однієї середньої компанії. Так і почалася мою робота ще й у всесвітній мережі. Гроші почали литися великими сумами і за пару місяців я повністю зробив євроремонт в квартирі. Мати не могла мною нарадуватись, адже тепер в нашій сім’ї усі діти заробляли в декілька разів більше ніж їх батьки. Тепер мати могла не працювати, а батько міг повернутися до рідної країни і працювати тут. Я трохи відволікся від теми. Отже ми з Христею домовилися на великій перерві зустрітися біля Західно-українського вузу, що був розташований через дорогу від “скляного” корпусу Лісотеху , так як мені треба було зустрітися там з одною людиною і передати йому зроблений проект.
Одразу після пари я попрямував до кіоску і купив пляшку пива, а тоді направився до ЗУЦа, де і зустрів Толіка, якому передав компакт-диск з проектом. Ми потисли одне одному руки і він пішов, а я продовжував стояти біля дороги, чекаючи на Христю і повільними ковтками попивати пиво. Душа раділа. Начальство з фірми “С-Design”, дуже серйозно мене оцінювало і мало надати мені, в якості премії, поїздку на двох до Парижа. Цією чудової новиною мені і кортіло поділитися з Христею.
Епізод 1.
Ось я вже побачив, як Христина наче пливе по сходах і посміхається. В той момент в серці наче ойкнуло, відчув, що наближається якась небезпека. Щось погане. Щось мало статися. Я іще не зрозумів що. Все відбувалося наче в сповільненій зйомці…. кадр за кадром… Христина наближається і посміхається, щось говорить, але я її не чую. В голові пролетів гуркіт машини… сигнал… Пляшка з пивом вилітає в мене з рук і повільно, наче листок восени, падає на асфальт. Уламки скла…пиво забризкує мені штани…. я кричу: “Ні!!! НІ !!! ааааАААххх Ні… Христя!!!! Христя”. Водій не встигає загальмувати і Христина опиняється на машині, все так само повільно перелітає по її даху і падає на асфальт. Водій вилітає на зустрічну і врізається у виринувшу із-за пагорба “дев’ятку”. Страшенний вибух при зіткненні. Але я його не чую… підбігаю до Христинки і не знаючи що робити починаю кричати. На асфальті біля її голови з’являється тонесенька стрічка темно червоної рідини… Потроху починає збігатися натовп. Хтось дзвонить з мобільного в швидку та міліцію. Повторюю дороге мені ім’я… я плачу. Вперше за останні 3 роки я плачу. Обережно беру її руку і кладу у свою. Навіть не доторкаючись до її волосся, гладжу її по голові. Спробував її пульс, але не зміг його знайти… пройшло ще 5-8 хвилин і приїхала швидка. Почав кричати їм щоб вони щось зробили, щоб вони врятували мою жінку. Так ЖІНКУ! КОХАНУ! На днях я купив обручку і збирався запросити її сьогодні в ресторан і запропонувати. Я не хотів іти в якийсь дешевий бар, а в справжній ресторан… а в якості подарунку мала бути романтична подорож в Париж – місто закоханих… Щось кричу. Повторюю її ім’я. Якийсь лікар каже, щоб мене забрали звідти і ще двоє підходять і просять, щоб я відійшов. До мене долунають викрики лікаря: “Немає пульсу! Швидко електрошок сюди! Заряд. Раз, два, три. Розряд. Нічого. Ще раз. Заряд. Раз, два, три. Розряд. Пульсу нема… Дайте на 50 вольт більше. Ііііі, ще раз. Заряд. Раз, два, три. Розряд. Нічого…” Тиша…
– Прошу занотувати, – говорить лікар, – час смерті: 14 година 51 хвилина”.
– – Ннніііі, – прориваюсь до коханої і відштовхую лікаря, – як там було? Заряд. Раз, два, три. Розряд.
Лікар помічає активність на приладах і кричить:
– Є пульс! Дуже слабий, але є! Швидко її в машину! Рухайтесь! В реанімацію!
Я хочу залізти разом з ними в машину швидкої, але якийсь високий “амбал-асистент” мене відштовхує. Вони закривають двері і їдуть. Лягаю на асфальт і починаю кричати. Підбігають Вадік, Саня і Юлька. Вони щось говорять мені, але я їх не чую, продовжую щось говорити, вимовляти її ім’я і плакати… Ноги в мене неначе ватні. Не можу встати. Друзі допомагають мені підвестись. Кажу, що мені треба сісти і сідаю на бардюр біля дороги. Приїжджає міліція і починають щось питати в водія “Опеля” що вбив мою кохану.. Вони і мене щось питали, але нічого не вибивши з мене, вирішили, мабуть, спитати пізнеш. Мені хотілося плакати… а ще.. ще я взяв недопиту Саніну пляшку пива, що стояла поруч і швидкою ходою направився до водія. Біля нього стояли “менти”. Вони мене не побачили. Мене бачили тільки мої друзі. Я тихо підійшов ззаду і, що є сили, вгатив по голові того виродка-водія. Менти мене зразу пов’язали і засадили, гади, в КПЗ.
Епізод 2.
На свій один дозволений телефонний дзвінок, я попросив подзвонити до Оксани Миколаївни.
– Добрий день.
– Доброго дня і тобі, Денисе. Щось у тебе голос дуже сумний…Щось сталося?
– Сталося, мамо, сталася біда…
– …(шарудіння в трубці)
– Христина ааеее, – мій голос тремтів, я не знав що сказати, – Христя… Христину збила машина… ееее…, вона в реанімації.
– ЩО? Що ти кажеш? …
– Ви правильно почули… біда…
– О Боже ти мій… як це? Як то сталося? Що з нею? Вона в порядку?
– Я не знаю. Сподіваюсь вона жива… сподіваюсь її врятують…
– Ти в лікарні? Де вона знаходиться? Я зараз же приїду.
– Ні… я зараз у в’язниці. Я пробив голову тому водію пляшкою з-під пива…
– О Господи! Денисе…
– Не кажіть нічого. Їдьте до Христинки… подзвоніть Сашкові, він вам допоможе.
– Все досить! Розмову закінчено, – почувся голос якогось продажного сміття.
– (короткі гудки)…
Саня подзвонив моїй мамі і та внесла заставу за мене. Через 2 дні мене випустили. А в камері я познайомився теж з одним хлопцем. Хорошим хлопцем. Його тримали за вбивство коханця своєї дружини. Він розповідав, що все було випадково.
Одразу, як мене випустили, я поїхав в лікарню, щоб поговорити з лікарем. Христина знаходилася в реанімації. Її стан був стабільний, але вона перебувала в комі. Лікар сказав, що шанси дуже мізерні, але я продовжував наполягати зробити хоча б щось… Тоді Остап Андрійович сказав, що можна зробити операцію, але він не дає ніяких гарантій і у Львові немає такого лікаря, що би міг взятися за таку складну операцію. Що там у Львові! Взагалі в цілій країні немає такого лікаря… Ще він додав:
– … в мене є один знайомий хірург. Він зараз працює в Канаді. Ми з ним колись зустрічались на конференції в Києві. Він дуже хороший спеціаліст. І тільки він би міг піти на таку серйозну операцію. Але ви самі розумієте, що це буде дуже дуже дорого коштувати.
– Я знайду гроші, душу продам дияволу, але гроші знайду.
– Я дам Вам його номер.
Я записав номер Ніка Виноградного. Приїхавши додому я навіть не слухав маму. Я не чув, що вона мені говорила. Я намагався додзвонитися в Канаду. Коли нарешті я сказав: “Доброго дня. Це Нікіта Виноградний?” То у відповідь почув лиш якесь здивування. А потім:
– Так. А ви хто?
– Вибачте, що Вас турбую, але мені потрібна Ваша допомога. Ваш номер мені дав Ваш знайомий Остап Андрійович.
– Остап Андрійович… хм… так, так, пам’ятаю такого. А що Вам потрібно від мене.
– Моя жінка… – тут мій голос – .. її збила машина і потрібна операція.
– І що ви пропонуєте?
– Тільки Ви зможете провести цю операцію.
– Я розумію. Судячи з мови, ви знаходитесь зараз в Україні. Де саме?
– Львів. Я оплачу вам всі затрати на дорогу та проживання. Будь-ласка погодьтесь!
– Вибачте, але я не можу відмовитись від своєї роботи тут. Я не зможу вам допомогти.
– … сьогодні я хотів запропонувати її вийти за мене заміж…
– Вибачте, мені дуже шкода.
– В мене є деякі заощадження. Назвіть Вашу ціну.
– Я не думаю, що це можливо.
– Годі Вам! В мене кохана помирає. Вона зараз в комі. Я Вас прошу як людину: підіть мені на зустріч. Назвіть Вашу ціну.
Декілька моментів він вагався. В ньому боролося два відчуття: совість і реальність.
– Добре, але я не можу сказати ціну зараз. Давайте я запишу Ваші координати і передзвоню Вам через півгодини.
– Записуйте: номер телефон +3806700000 та домашній +380322222222.
– Добре. Чекайте мого дзвінка. Постараюсь щось придумати.
– Дуже Вам вдячний…чекаю, – остання сказана мною фраза була від щирого серця.
Через півгодини Нікіта передзвонив і назвав число. В мене були заощадження, але це число перевищувало їх, як мінімум в два рази. Ноги підкосилися і щоб не впасти, я сів на диван. Я погодився і ми домовились, як можна провернути усе в крайній термін. Я побіг в банк і перерахував гроші: 700 доларів – білет на літак в одну сторону. В мене на рахунку було близько 11 тисяч американської валюти. Ціна названа Нікітою Олександровичем була жорстока: 25 тисяч.
Епізод 3.
Я погодився. Я не знав де візьму ці гроші, але вибору в мене не було. Через 6 годин в аеропорту зустрів лікаря з Канади. Благо, новий президент Віктор Андрійович зробив в’їзд канадцям в Україну без віз. Ми потиснули одне одному руки і поїхали в лікарню, де Нікіта Олександрович в першу чергу взнав поточний стан Христини Анатолівни Кондратюк. Він відвів мене в сторону і наказав присісти. Саме наказав. В його голосі це було відчутно. Він сказав, що операція дуже ризикована і не оправдана. Він не може навіть на 10 відсотків гарантувати успіх. Мені стало погано. Я ледве не впав, але падати було нікуди. Тихо, але твердо заявив, що мені все-рівно, але спробувати він повинен. Протягнув йому звичайний поліетиленовий кульок в якому було 5 пачок з 20-ма купюрами, номіналом по 100 доларів і одна пачка з 20 купюрами, загалом – 12 тисяч зелених. Ще тисячу я взяв в матері. Я сказав що це аванс. А решту я дістану через 5 годин. Нікіта Олександрович попередив мене, щоб не гаяв час марно, бо через 12 годин Христина може вже померти. Лишив гроші і сказав що за 5 годин буду тут з рештою 13-ма тисячами. В першу чергу я поїхав до сестри. Я не міг їхати на маршрутці, бо це було занадто довго, тому викликав таксі. Була вже 22 година. Сестра змогла виписати мені чек на 5 тисяч і ще 2 тисячі дати готівкою. Я дуже подякував і пообіцяв віддати, як тільки буду мати. Сестру я любив і вона любила мене, а коли взнала про нещастя, то довго не говорила. Лише вони порадились з чоловіком, як вона вийшла на кухню з чеком в руках і ключем від сейфу. Подзвонивши від неї до брата я розповів ситуацію. Брат теж погодився мене виручити, але в нього не було стільки грошей, тому він дав мені тільки 2 тисячі. До брата було далеко. Сімдесят кілометрів в Жидачів. Домовився з таксистом, щоб він мене звозив. Лишалося 4 тисячі. Я поїхав по друзям і знайомим просити гроші… Саня з Юлькою дали мені ще тисячу і ще 500 баксів накинула Мар’яна. Вадік жив в общазі, тому грошей при собі не мав. Але він подзвонив до батьків і ті пообіцяли на ранок покласти йому на карточку ще 100 баксів. Оксана Миколаївна з Христиною жили бідно. Мали двохкімнатну квартирку в старому панельному будинку. Вона теж їздила і ходила по друзям і знайомим, просила гроші, але зі всіх друзів, тільки двоє позичили їй по 150 доларів. Лишалось зовсім трохи: дві тисячі і сто доларів. Я не знав, що робити. В мене вдома в 2 годині ночі зібралися дуже багато народу: моя мати та бабця Марія, Оксана Миколаївна, моя сестра Наталя з чоловіком Любчиком, мої найкращі друзі Саня і Юлька, Вадік і Мар’яна… ми думали… думали де в 2 годині ночі можна дістати ще 2100 доларів. Тут хтось висунув дуже цікаву ідею, що можна здати якісь цінні речі в Ломбард. Він працює цілодобово. Взявши свій ноутбук і ще різне золото та ювелірні вироби, що були в наявності, ми з Сашком і Любчиком пішли…так де там, – побігли в Ломбард. Там я нарешті отримав потрібну суму.
Передзвонив додому і повідомив про це решту, сказав, щоб вони брали ті гроші, що є і їхали в лікарню і ми теж зараз туди під’їдемо. Юлька з Оксаною Миколаївною і моєю мамою приїхали в лікарню. Наталя з Любчиком і Мар’яна з Вадіком поїхали додому. Їхня присутність вже не була потрібна. Я їх відпустив і подякував за все. Ми принесли ще 13 тисяч баксів і лікар із своєю командою взявся за справу.
Епізод 4.
Ми всі сиділи ще десь 2 години в прийомній і чекали. Потім Юлька і Саня теж поїхали. Їм треба було відпочити. Я вмовляв свою мати та матір Христинки теж їхати, трохи поспати, але вони відмовились.
Вони тихенько сиділи в кутку і розмовляли. Я сидів один. Тоді витягнув обручку і почав дивитися на неї, розглядаючи її так, наче бачу в перший раз. Оксана Миколаївна та Віолетта Петрівна це помітили. Я подивився на них і в їхніх очах побачив запитання, а потім одобрення.
– Я хотів сьогодні сказати їй…, – подумав вголос. Заплакав. Як мала дитина.
Ще ніколи в житті мені не було так сумно і погано, як зараз. “Ти ще встигнеш сказати їй”, – майже хором відповіли наші батьки. Пройшов ще деякий час і я подивився на годинник. На мобільному світився надпис: “05:13”. Я встав і підійшов до ікони Діви Марії, що висіла на стіні, став на коліна і почав читати молитву. Читав усі молитви, що знав і просив Діву Марію, Ісуса Христа і Господа Бога, щоб він врятував мою кохану, щоб не дав їй померти.
Епізод 5.
Десь близько 8 години ранку команда лікарів покинула місце бою. Бою за життя моєї коханої. Вони вийшли змучені, але щасливі. Їм вдалося врятувати бідну Христинку. Наші з нею матері позасинали на кріслах. Вони не витримали такого навантаження, а я наче обпалений вогнем метнувся до Нікіти Олександровича.
– Вона буде жити, – було його першою фразою.
– Дякую господи! Дякую!!!!!!
Я кричав так голосно, що матері попросиналися і теж підбігли до лікаря.
– Я не знаю як це можна логічно пояснити. Справа в тому, що ми її вже втратили. Ми вже записали час смерті, але раптом з’явився сильний пульс і серце забилося. Ми вже не надіялись ні на що. Всі стояли з відкритими ротами, але потім взялися за справу. Вона вийшла з коми, їй зробили анестезію. Раптово всі показники прийшли до норми і ми стабільно провели операцію. Це чудо! За 30 років моєї практики – це перший такий випадок.
– Що буде далі?
– Все буде гаразд. Вона житиме і радітиме життю, як і раніше, – він посміхнувся.
Ми зітхнули з полегшенням. Відправивши батьків додому, я лишився в лікарні. Коли лікар вже ішов. Я спитав:
– Нікіта Олександрович, скажіть, а який час смерті ви зафіксували?
Він трохи дивакувато поглянув на мене, але відповів:
– Зараз подивлюсь…еее.. – він погортав якісь папери і промовив, – п’ята година і дванадцять хвилин. А навіщо вам це?
– Та ні… просто цікаво. На моєму обличчі засяяла усмішка…
Автор: Денис Зайцев (DeViL).
19 серпня 2005 р. 18:08
Львів.
Все в нас буде добре, Кохана… обіцяю.
Денис не втримав свою обіцянку… але про це згодом.
Після довгого і важкого дня починаючи приблизно з другої години і до наступного ранку Денис усе ще сидів у лікарні. Він чекав. Нік Олександрович поїхав у свою Канаду, залишивши Україну на призволяще неграмотним лікарям та тупим амбалам-асистентам, а ще гірше студентам-практикантам… За Христею наглядали інші лікарі, які, хоч і були хорошими, але не настільки. Усі хотіли грошей! Гроші, гроші, гроші… вони керують світом, вирішують чи буде людина жити, чи ні. Коли потреба у сні і відпочинку нарешті перемогли нашого героя, він на “автопілоті” поїхав додому.
Десь в кінці весни 2006 року…
Пройшов кілька місяців… Весна вже закінчувалася і дорогу та рідну мені Христю виписали з лікарні. Звичайно ж не було такого дня, коли мене небуло поруч з коханою. Я поблід і схуд. Ця весна стала дуже важкою і напруженою. Це було наче випробування, як для мене так і для усіх моїх друзів, батьків, рідних… а особливо для моєї бідної Христинки. Доля зробила дуже несправедливий “подарунок” нам обом. А попереду? Попереду нас очікували дуже серйозні перешкоди у житті, які і виявились для нас фатальними…
Христину виписали з лікарні. Вона одужувала і вже навіть могла самостійно приготувати собі щось перекусити. Батьків і мене це не могло не радувати. Я пропустив майже 3 місяці навчання в університеті і пробував якось самостійно потроху наздоганяти втрачене. А увесь вільний час я приділяв Христині.
Пройшло ще кілька місяців і наступила осінь… Пожовклі листя вітер почав зривати з дерев, а разом з листями кудись улітало моє щастя…
Разом з одужанням Христини, на мене почали нормально дивитися люди. Мені теж ставало краще. Раніше усі говорили, що я став перетворюватися на ходячий труп. Ситуація трохи покращилась, але не надовго. Слід було згадати про те, що мені треба віддати позичені гроші. Звичайно ж я їх не мав.
На цьому моє навчання в університеті можна було вважати завершеним.
Осінь…
З приходом осені в Дениса все частіше почали проявлятися синдроми депресії. Христина намагалася допомагати коханому, як могла як у фізичному так і в моральному відношенні. Але треба було думати за майбутнє. Але яке тут могло бути майбутнє. Ситуація була вкрай невдалою. Проходив час, але від того борг не зменшувався. Треба було віддати позичені 25 тисяч “убітих єнотів”. Єноти були направду вбитими так, як щоб їх дістати треба було, або когось вбити, або вмерти самому. Друзі – друзями, а гроші – це гроші. І їх треба віддавати. Денис пробував влаштуватися на роботу. Це була не дуже погана ідея. З таким успіхом і заробітною платою, що становила 150 у.о / міс. Денис міг очікувати, що до кінця життя він віддасть борг. Це нікого не радувало, а нашому герою просто дах зносило. Час тягнувся наче розплавлений сир. Проходили години, дні, тижні… Сума потроху зменшувалася, але з такою мізерною швидкістю…
Одного холодного осіннього вечора…
Денис з Христею жили разом, від того самого дня, коли лікар сказав, що Христину виписують. Денис доглядав за коханою, із-за чого йому довелося залишити університет. По можливості працював, щоб розплатитися з людьми, але як я вже казав, цього було недостатньо! Тому довелося розміняти 4х кімнатну квартиру.
Денис віддав борг і потроху в них з Христею почалося нове життя. Вони ще не були одружені, але переживши стільки разом, життя їх зблизило, заставило цінувати час і кохання! Квартира була розміняна на 1-но кімнатну з доплатою, де і посилилася ця молода пара. А одного холодного осіннього вечора в них зав’язалася розмова:
– Я маю тобі дещо сказати. Ти врятував мені життя. Я ніколи…
– Не кажи так! Я лише зробив те що мусив. Я не міг тебе втратити!
– Ні! Я мушу це сказати! Дивно, але ми ніколи з тобою про це не говорили, від того самого дня. Ти заради мене віддав усе. Я цього ніколи не забуду і я ціную тебе більше за власне життя! Я тебе кохаю!
Денис трохи вагався. Він незнав що відповісти на такі щирі слова, тому спромігся лише на посмішку і на просту відповідь: “Я теж тебе дуже дуже сильно кохаю, Кицю, і ніколи нікому не віддам, навіть смері!”.
Потроху ситуація почала налагоджуватись. Денис не квапився з весіллям, так як грошей майже не було, а ще треба було подумати не тільки про те як жити далі, а й про те, чи варто наздогнати і продовжувати навчання в університеті. Мати Дениса “тимчасово” жила в Жидачеві у Володі. Звичайно, що усі розуміли, що “тимчасово” – це буде дуже довго і невідомо, коли ситуація вирішиться. Частково молодій сім’я помагав батько Дениса. Він зпромігся зробити громадянство Італії і приїхав в Україну, щоб допомогти синові. З собою він привіз трохи грошей, за допомогою яких він забрав дружину в Італію. Ситуація потроху дійсно таки почала налагоджуватись!
– Нам потрібно продовжити навчання!
– А як же робота, наше життя? Наврядчи ми зможемо вижити, якщо не будемо працювати!
– Ми будем підробляти. Кохана, зрозумій, якщо ми кинемо це все зараз, то нічого не будемо мати в житті. Так і будем все життя працювати за копійки!
– Я розумію, але як же нам доведеться жити увесь час протягом навчання в університеті, це ж іще десь біля 3х років, а мені – взагалі чотири!
– Христиночка, нам будуть допомагати батьки. Все буде в нас добре.
Денис пригорнув кохану та ніжно поцілував.
– А як же люди живуть в гуртожитку, виживаючи на стипендію в 127 гривень? Як же Вадік, Михась?, – продовжував він.
– Мабуть ти таки правий.
Після тої розмови, молода пара таки вирішила продовжити навчання. За декілька наступних місяців вони наздогнали програму і подекуди невіть перегнали її самотужки, а потім… потім настала зима.
Зима… Взимку дні коротшають, а ночі – довшають. Близилась зимова сесія і Новий Рік. Христина сподівалася, що в цей наступний 2006 рік, принесе щастя у житті. На це сподівався і її хлопець, чи може чоловік? Сесія пройшла успішно і Христина отримала підвищену стипендію. Денис же не горів особливим бажанням вчитися, точніше він просто не мав на це часу, але незважаючи на усі ці недоліки, також отримав стипендію. Після пар, Денис працював. Він повернувся на роботу web-дизайнера в інтернеті. А саме це виглядало так: після того випадку, що так круто змінив усе життя, він залишив роботу і не відповідав на електронні листи та повідомлення на мобільному телефоні. А коли він почав розгрібати усю цю кореспонденцію, він побачив лист в якому було написоно щось приблизно таке: “Доброго дня… тири пири … ми писали вам дуже багато листів з пропозиціями, щодо роботи, але так як ви не відповідаєте на наші пропозиції, ми змушені видалити ваш логін та пароль з нашої бази даних. Шкоди вас втрачати, але ви порушили наші правила…. бла бла бла…”.
“Мене звільнили” – подумав Денис, – але він це очікував. Сівши за старенький ноутбук “Pentium MMX”, Денис написав детального листа з вибаченнями і поясненнями своєї ситуації. Очевидно на керівництво компанії це справило велике враження, тому скоро прийшла відповідь з висловленими співчуттями і логін було відновлено, а ще через пару тижнів з Німеччини по звичайній пошті прийшла листівка від самого заступник директора: “Приймите наши соболезнования… Ми конечно же востановим вас в должности и будем рекомендовать в качестве одного из лучших наших специалистов!”. Робота почала потроху іти, почали прибавлятися і гроші. Денис з Христею продовжували навчатися в Національному лісотехнічному університеті України, а після пар вони працювали. Христя влаштувалася на роботу репетитором англійської мови, так як майже вдосконалості нею володіла. В житті цієї пари величезну роль відіграла підтримка друзів. Якби не друзі: Вадік, Саня, Мар’яна, Юлічка, все би було зовсім по іншому. Вони приїздили до подружжя на кожних вихідних з метою провідати, побалакати про життя, яке так швидко проходило… про роботу, та просто відпочити від буденності.
Я недарма сказав “подружжя”! Вони таки дійсно одружилися!
Весна 2006 року. Я ніколи не думав, що першим зі своєї компанії одружуся! Більше того, навпаки, я завжди вважав, що я буду останнім, якщо взагалі до кінця своїх днів не залишуся холостяком! Після злощасного випадку, я влаштувався на роботу і мріяв про “щастя”. Вона таки прийшло! Але чи надовго? Цього я не знав і не міг знати. Мені залишалося лише не втрачати надію, але поки що в мене все добре. Я почав працювати в інтернеті і заробляв спочатку трохи менше ніж колись, а згодом і більше. Ми з Христею жили в тихому спальному районі: Скнилові. Колись, коли я ходив в 3й клас я теж тут жив. Мені тут дуже подобалось і я провів тут своє дитинство, яке незрозуміло чому, так швидко пролетіло… Саме тому, ми розміняли 4х кімнатну квартиру з євроремонтом, омебльовану на 1кімнатну з телефоном саме в цьому районі. Мені завжди тут подобалось. Особливо навесні. Хоча спогади про минулу весну краяли серце. Ми ще були молоді. Христині було тільки 18,5 років, а мені було 19. Дивно, та мабуть усе саме так і мало статися, адже ми зустрілися і покохали одне одного. Той випадок нас іще більше зблизив і закрипив наше кохання.
С-Design – один з найуспішніших інтернет проектів по наданню дистанційної роботи веб-мастерам, на даний момент. В один чудовий весняний ранок я прокинувся в обіймах коханої і відчув, що саме сьогодні наше життя має змінитися вже вкотре, проте в кращу сторону! Я встав і попрямував до ванної, незабувши при цьому включити свій, вже новий ноутбук. За всю зиму я наполегливо працював і ритмічно вчився, здобуваючи нові знання. Христя перейшла на 2й курс, а я вже навчався на 3му. З того часу я почав частіше бачитись з сестрою, адже в мене в цьому місті більше нікого не залишилось з родини. Матері успішно відкрили візу і вона поїхала з батьком в Італію. Хоч вони і звонили кожного тижня, але все ж я сумував за ними. Сестра мала свою сім’ю, а я дуже любив бавитись з Лесею, її донькою. Бувало, що сестра працювала і не могла лишити дівчинку саму вдомома, то вона привозила її до нас. Так і текло наше життя. Недарма я згадав про С-Design…
Одного дня коли ми з Христинкою поверталися з пар з університету, я як завжди це робив, заглянув в поштову скриньку і витягнув звідти товстий конверт, адресою відправника якого значилася Німеччина. Я спочатку здивувався, але потім помітивши знайому адресу, збагнув, що то мабуть прислали якийсь лист з С-Design’у.
– Щоб то могло бути? – міркував я вголос.
– Мобуть якісь важливі документи, – запропонувала Христина.
– Анріл! Вони би прислали мені це по мережі.
– Ну тоді незнаю. Ти рідко говориш про роботу. Тільки в тих випадках, коли у ти закінчуєш робити якийсь серйозний пройєкт, – вона навмисно зробила наголос на останнє слово і розуміючи, що я не люблю коли вона так говорить, щиро посміхнулась я поцілувала мене в щоку.
Ми піднімалися сходами на другий поверх, а я намагався розкрити конверт, що мені ніяк не вдавалося. Я згоряв від нетерпіння, так як вже здогадувався що буде усередині. Христина з посмішкою на вустах дивилася на мене. Вона мало знала, про усі “пройєкти” які я робив, а я мало про це розповідав, тому їй це було все-рівно, але вона раділа за мене і за мої успіхи!
Коли ми зайшли до хати, я навіть не знявши взуття попрямував на кухню і взявши ножика, відзрізав неслухняний кусок паперу. Мої сподівання виправдались! Усередині таки дійсно було те саме, давно обіцяне запрошення до Парижу на 3 дні! Я прокричав “УУУРРРААА!!!”, а потім ще пару схожих слів. Христя не могла зрозуміти, що сталося і чого я такий задоволений. Підійшовши до коханої я став на одне коліно, витягнув з кишені маленьку коробочку з незрозумілого матеріалу, відкрив її і сказав…
Весілля… Такого повороту подій я не очікувала! Я незнала, що там в мого хлопця в конверті, який йому прислали з роботи, але піднімаючись по сходам, він якось дуже нервувався (але в хорошому плані). Коли ми зайшли до квартири, він навіть не розуваючись, одразу побіг на кухню, вхопив ножа і почав нещадно крамсати того конверта. Потім він витягнув його вміст і йому вистарчило одного погляду на ті папери, щоб подарувати мені найкращу посмішку на яку він тільки міг спроможний. Я також зрозуміла, що новини дуже хороші, а після Денисових криків “УРА!”, я тільки стояла і здивовано дивилась на нього. Цього моменту я чекала усе своє життя! Він повільно підійшов до мене, взяв мою руку у свою, а потім ставши на коліно, витягнув з кишені коробочку, відкривши яку, я побачила неймовірної краси обручку! На декілька секунд серце у мене зупинилося від щастя, а потім він сказав: “Христина Анатолівна Кондратюк, ти вийдеш за мене заміж?”. Я немогла нарадуватись! Я плигали і кричала: “Так!! ТАК!!!! ТАК!!! Коханий, звичайно що вийду!!! Це було неперевершено! В той момент я забула про все на світі, про проблеми, роботу, навчання! А він підхопив мене на руки і кружляв по коредору, також повторюючи тільки одну фразу: “Я тебе кохаю!”! Коли наші емоції трохи вщухли, я все ж не витримала і спитала: “А що ж в тому листі такого написано, що ти саме зараз запропонув мені?”. Денис підхопився підбіг до столу і зі швидкістю вітру схопивконверт, а потім так спокійно і повільно підійшов до мене… він посміхався і сказав просто: “Це, – він показав на конверт, – наш весільний подарунок!”
Я, прочитавши листа, зрозуміла, що це премія за успішну роботу, якою так щедро нагородила Дениса компанія С-Design, поїздка на двох в місто закоханих – Париж. Я була на сьомому небі від щастя. Ми скакали по квартирі і немогли нарадуватись. Все ж в житті все не так погано, як здається! Кинувшись до телефону, ми одразу почали обзвонювати своїх найкращих друзів і подруг, щоб повідомити про таку радісну новину.
Як в рекламі, Денис позвонив батькам на мобільний в Італію і сказав: “Ало, мамо? Я одружуюсь!!!”. Я також позвонила мамі сказала щось . Пройшов тиждень і нам назначили дату в загсі. Ми повідомилиJподібне про це друзів і родину. Також Денис домовився відмічати весілля в одній невеличкій, але на диво затишній кафешці. За час роботи ми відкладали гроші на нову квартиру і зпромоглися відкласти достатньо велику суму. Ми вирішили, що зараз витратимо частину грошей на весілля, а потім вже як молоде подружжя будемо продовжувати вчитися і працювати. В організаторській справі нам допомагали друзі та родина, яка в нас залишилась тут на Україні: моя мати, Денисова сестра та брат. Я літала на крилах щастя! Все було наче увісні! Настільки гарно і прекрасно, зрозуміло і ясно!
Денис домовився на роботі, що тиждень він не буде брати ніяких проектів, а я домовилась зі своїми дітьми, що не буду їх вчити принаймні місяць! Весілля випадало на як неможна кращий час, – 4 квітня… а наша подорож в Париж припадала на 7 квітня.
Того весняного ранку погода була просто чудова! За вікном цвірінчали пташки, а дерева вже почали набиратися соку і відрощувати листя! Хоч, як і будь-яке весілля, наше – було дуже напруженим, але це був воістину прекрасний день!
Я прокинулась в обіймах коханого, який вже через декілька годин мав стати мені чоловіком. Він довго не хотів вставати, бурмотів щось незрозуміле, але я почала його цілувати і від моїх теплих поцілунків він прокинувся.
– Доброго ранку!
– УУУ… спати хочччууу…
– Вставай, соня! Нам сьогодні треба стільки всього зробити
– Сьогодні субота! Не рухай мене! Дай виспатись, котик, ну будь-ласка!
Денис з викривленою гримасою подивився на годинник на якому блимало: “06:30”. За вікно вже почало світати.
– В тебе сьогодні весілля, а ти спати хочеш, ну що за неподобство, – я подивилась на нього з таким обуреним поглядом, що Дениса наче кип’ятком ошпарило і він одразу підірвався на ліжку.
– Встаю, встаю, – пробурмотів він, але потім наче дошка впав на ліжко.
– Сонечко, вставай, нам треба все підготувати.
Я вилізла з ліжка і включила Денисовий ноутбук, а потім знайшла там якусь важку музику і врубила колонки майже на повну катушку. Від чого мій коханий, вже вкотре, аж підстрибнув на ліжку. Після цього він остаточно прокинувся і пішов в ванну. Я тим часом зварила кави і зробила якісь бутерброди.
Потім почалось приготування до весілля. На весілля мали приїхати батько Дениса (мати не могла, так як ще не мала громадянства), сестра і брат. Звичайно ж моя мати теж мала бути. А ще !!! Ще наші вірні друзі! А саме: Вероніка, Елеонора (мої подруги), Вадік, Юля, Мар’яна і Саня. Також у списках запрошених були двоюрідні та троюрідні сестри і брати, вуйки і тітки, яких ми самі майже не знали. Ну і звичайно ж, як можна забути про колег по роботі?! Про все вже було домовлено. План був такий:
11 година – в загс
12 година – в церкву
13-04 година – гуляємо!!!
Ми мали зібратися великою компанією в нас вдома. На дев’яту годину мали приїхати моя мати, батько мого коханого, його сестра, а також дружби і дружки. Моїми дружками були Юля і Вероніка, а дружбами Дениса – Вадік і Саня. Потім мене як наречену, мали продати молодому за … ее…ммм..гі багато пляшок горілкиJгі ))… Коли Денис побачив мене у весільній сукні, в нього майже в прямому смислі чього слова “відвисла щелепа”. Він не бачив весільної сукні до цього часу, адже за старовинним повір’ям, якщо молодий бачить наречену в сукні перед весіллям, може статися якась біда; а я настояла щоб він мене не бачив і ходила вибирати плаття з Норою. А потім всі дружно мали поїхати в загс на машинах. Машин мало бути всього три. Денис через друзів і знайомих домовився і за це. Після загсу ми мали гуляти центром, піти в парк культури чи стрийський парк, а потім поїхати в церкву вінчатись. Після цього і аж до третьої – четвертої години ми мали гуляти і розважатись. Незнаю чому я кажу “мали”, адже все саме так і відбулося. Нам вручили посвідчення про сімейний стан і поставили печатки в паспортах, за що ми випили по келиху шампанського і урочисто розбили їх, – на щастя! Все було вдійсності як в казці! Потім ми усі поїхали в затишний кафе-бар-ресторан (я навіть незнаю як його правильно ) і почалися ігри та забави в найкращих українських традиціях.Jназвати Директор того закладу виконував обов’язки тамади, що йому дуже навіть пасувало і виходило якнайраще. А старостою був мій вуйко – Сергій.
Десь біля “незнати якої” години ранку, ми втомлені щастям, ледве тримаючись на ногах прийшли до хати. Друзі допомогли позаносити усі подарунки та їжу, що позалишалась. Наша перша шлюбна ніч була чудовою! Для мене вона була наче дійсно першою ніччю кохання!
Сон літньої ночі…
To be continued … maybe…
Особлива подяка:
1) Сайту www.udaff.com (за натхнення в написанні цього твору)
2) Юнику и його твору “Кирпичи” (це допомогло зорієнтуватись)
3) Друзям за їхню підтримку…
4) Вже навіть не згадаю кому ще дякувати…
Без вашої допомоги, цього твору би не було!
© Dennis, 17-09-2005
Ремонт приборной панели Vito Mercedes
Я в соцмережах: